Розділ 1

Минув майже Місяць з того дня, як «Ті, що випереджають вітер» перетнули кордон Північної провінції. Позаду залишилися спалені мости, зрада колишніх союзників та виснажлива втеча. Тут, під захистом високих стін корпусу Кібурі, війна здавалася лише поганим сном, який танув разом із інеєм на вікнах.

Клан, який звик спати з мечем під подушкою, нарешті почав... Видихати. Команда тепер з апетитом поглинала північну печеню, вчилася розрізняти відтінки білого на горизонті та, найголовніше, згадували, що таке бути сім'єю, а не просто бойовою одиницею.

Північ дала їм найдорожче — час. Час, щоб загоїти рани, і час, щоб просто подуркувати.

Зал наповнювався теплом від каміна, а посеред нього височіла величезна сосна, яку ледь затягнули з вулиці Дейл із Біллом. Замість дорогих прикрас на ній висіли обрізки кольорової тканини, сушені ягоди та начищені до блиску металеві пряжки від старих ременів, що відбивали вогонь не гірше за дзеркала.

Морфей стояв на табуретці, намагаючись закріпити на гілці саморобний ліхтар — металеву банку з прорізаними дірочками, всередині якої жевріла свічка.

— Морфею, ану злізь звідти, поки ти смачно не навернувся, — сміялася Джессі, підтримуючи табуретку. — Зізнавайся, вже пив?! Хитаєшся так, ніби ми вже відсвяткували.

— Я не хитаюся, а балансую! Ох жінки... — гордо заявив Морфей, витираючи сажу з лоба. — Це інженерна точність.

— Але хтось допив вчорашній ель на кухні, і в мене великі підозри щодо тебе, — не вгавала Джессі.

Рей, що сиділа на підлозі поруч і намагалася розплутати мотузку, пирхнула:

— По-перше, це була я. По-друге.... Якщо спалиш штаб — я тебе особисто в снігу закопаю. Дивись краще під ноги, там твої «хвости» знову в атаку пішли.

Вона кинула погляд під ялинку, де три пари ніг у брудних чоботях стирчали з-під нижніх гілок. Зак, Еш та Акі поводилися як справжня диверсійна група.

— Є щось? — пошепки запитав Зак, зариваючись носом у хвою.

— Тільки порожні горіхові шкаралупи. Думаєш, Санта вже був тут і все з'їв? — сумно спитав Акі.

— Не мели дурниць, — відрізав Зак. — Він старий, але не нахаба. Має бути якийсь вхід. Може, він спускається по димарю?

У цей момент поруч із ними почувся спокійний голос Інка. Він присів біля каміна, підкидаючи туди дрова.

— Димар занадто вузький для того, хто розвозить подарунки всьому світу. Йому довелося б бути дуже худим... Або дуже гнучким.

Малі синхронно визирнули з-під ялинки, як три байбаки.

— Інку, а ти його бачив? — великими очима глянула Еш.

Інк таємниче примружився, глянувши на Джессі, яка ледь стримувала сміх.

— Скажімо так: він не любить, коли його вистежують. Це псує магію. І він приходить тільки у Новорічну ніч. Ще рано, шукайте подарунки завтра

— Магія магією, а порядок має бути, — втрутилася Джессі, підходячи до малих. — Ану, вилізайте звідти! Ви вже всю глицю обтрусили. Якщо хочете подарунків, краще скажіть чесно: що ви там плануєте отримати? Може, нові дерев'яні мечі? Чи солодких коржиків?

Зак підвівся, обтрушуючи светр, і подивився на Джессі з таким серйозним виглядом, ніби він обговорює план облоги.

— Ми ще не вирішили. Нам треба... Провести нараду.

— Нараду? — Морфей ледь не звалився з табуретки. — Джессі, чому ти там вчиш цього малого? Вони вже навіть подарунки за списком приймають?

— Вони не приймають за списком, Морфею, — зітхнула Джессі, спостерігаючи, як трійця змовницьки перезирається. — Вони проводять аудит.

Дейл якраз вчасно переступив поріг, несучи величезну закіптявілу каструлю, від якої валив густий шоколадний пар. Запах солодкого какао миттєво заповнив залу, витісняючи холодний подих каменю.

— Відставити аудит! — пробасив він, виставляючи каструлю на стіл. — Хто останній у черзі, той п'є піну з дна!

Тут уже було не до таємниць. Зак, Еш та Акі зірвалися з місця, наче за командою «в атаку». Через секунду біля столу вже вишикувалася черга з порожніми кружками. Навіть Морфей, забувши про «інженерний баланс», зіскочив із табуретки, розмахуючи своєю чашкою.

— Пропустіть інженера! Ін-же-не-ра про-пу-стіть!!! — вигукнув він, намагаючись втиснутися між Акі та Еш.

— Циць. Багато на себе береш. Інженер тут я. — відрізав Інк, штовхаючи Морфея кудись назад. — А тобі роль глашатая це вже забагато.

— Отак значить, — Морфею таки вдалося витіснути друга з місця і зайняти його позицію. — Я вважав ми друзі.

Інк вичавив хитру посмішку.

— Не в черзі за таким делікатесом у нашому житті.

Джессі, Юна та Рей відійшли трохи вбік, спостерігаючи за цією метушнею. У залі панувало рідкісне відчуття хаосу, але не військового, а якогось домашнього, дитячого.

— Дивно бачити їх такими, правда? — тихо промовила Юна, кутаючись у накидку. — У черзі за солодощами, а не на тренуваннях.

— Це великий подарунок, — кивнула Джессі. Погляд її став на мить туманним. — Що ми зараз тут. Всі разом. Хоча б на цей... Період реабілітації.

— Жаль, що це не назавжди, — Рей зробила невеликий ковток гарячого напою, який їй передав Інк пару хвилин тому. — Скоро знову почнеться оце все...

Юна зітхнула, дивлячись на вогонь у каміні.

— Мені іноді здається, що ми вкрали цей час у долі. І вона обов'язково попросить повернути борг.

— Тоді давайте пити какао, поки воно гаряче, — твердо сказала Джессі, намагаючись відігнати сумні думки. — Якщо ми навчилися обганяти вітер, то навчимося і цінувати моменти спокою.

Поки дорослі вели свої меланхолійні бесіди, «генеральний штаб» у складі трьох малих бунтарів уже закінчив дегустацію. Зак кивнув друзям, і вони, намагаючись не привертати уваги, вислизнули із зали.

Комірчина на горищі була набита старим мотлохом, але для Зака це був командний центр. Він стояв перед ящиком, заклавши руки за спину точно так само, як це робила Джессі під час обговорення планів на карті. Його погляд був суворим, хоча пляма від какао на щоці трохи псувала образ грізного лідера.

— Отже, панове диверсанти, — почав Зак, карбуючи кожне слово. — Час сюсюкання скінчився. Сьогодні о півночі ми беремо об’єкт «Санта».

Еш скептично схрестила руки на грудях.

— І як ми його зв'яжемо? Якщо він такий швидкий, як каже Морфей, він просто прослизне у нас між пальцями.

— Не прослизне, — Зак тицьнув пальцем у намальований на пергаменті квадрат. — Бо ми використаємо систему подвійного контролю. Еш, ти береш ті тонкі мотузки, що ми поцупили на стайні. Натягуєш їх між ніжками столу і кріслом. Коли він піде до ялинки — заплутається.

Акі, який до цього моменту зосереджено колупав нігтем край ящика, тихо підняв очі:

— А якщо він... Ну, розсердиться? Ну, знаєте, почне кидатися льодом або забере нас у свій мішок? Кажуть, там зникають неслухняні діти.

— Не ний, — Еш закотила очі. — Ти ж бачив, як Рей тренується? Головне — ефект несподіванки.

— Правильно, — підтримав Зак. — Тому, брате, ти — наша головна зброя. Покладеш коржик на тарілку прямо під ялинку. Тільки не з’їж його сам! Поки він буде нахилятися за частуванням, я стрибну зверху з перипетій... Ну, з перил.

— А нащо нам його взагалі в’язати? — запитала дівчинка, нахилившись ближче. — Може, просто попросимо?

Зак зітхнув, точно як Джессі, коли їй доводилося пояснювати очевидні речі.

— Бо просто так він дасть нам цукерки і втече. А нам треба дізнатися... Ну, головне.

— Що головне? — Акі затамував подих.

— Глінтвейн, — шепнув Зак, і його очі блиснули. — Справжній, гарячий. Я чув, як Дейл казав, що це найкращі ліки від втоми. Джессі зовсім не спить. Якщо я принесу їй пляшку від самого Санти, вона нарешті перестане хмуритися і дивитися на ті карти.

— І какао... — додав Акі мрійливо. — Багато, щоб до весни вистачило.

— І секрет, — Зак знову став серйозним. — Ми не відпустимо його, поки він не скаже, де слабке місце у Шейна. Ну, або як зробити так, щоб Анархія просто... Зникла. Щоб отак бац і все. Має ж бути якесь закляття чи щось таке. Якщо він такий сильний, що обходить варту Півночі, то він точно знає, як вибити ворога з наших земель.

— Тобто ми беремо його в полон заради інформації? — уточнила Еш з кривою усмішкою. — Ти справді настільки захоплюєшся Джесс? Скоро почнеш ще звіти писати на коліні.

— Не копіюю, а переймаю досвід! — Зак шмигнув носом і знову тицьнув пальцем у карту. — Слухайте сюди. Якщо ми витягнемо з нього секрет, як «вимкнути» Анархію, Джессі просто лусне від шоку. Вона така: «Ой, нам треба план, нам треба стратегія», а ми такі бац — і приносимо перемогу в торбі. Вона нас одразу підвищить. До справжніх воїнів. Без оцих «малі ще», «посидьте в тилу», «помийте казан».

Очі Акі розширилися, він навіть перестав терти сонного носа.

— Справжні воїни? Зі своїми мечами? Не дерев’яними?

— І з нашивками!!! — підхопив Зак, розмахуючи руками в темряві горища. — Ми станемо легендарним тріо. Про нас у кожному селі будуть шепотіти: «Дивіться, це ті самі, що зв'язали старого діда в червоному і врятували провінції». Ми будемо найкрутішими в усій Дев'ятці. Навіть Рей скаже: «Ого, Зак, навчи мене такій тактиці».

— Ага, мрій більше, — хмикнула Еш, хоча в її голосі теж прокинувся інтерес. — Рей скоріше скаже: «Хто дозволив дрібноті чіпати мої мотузки?». Але... — вона прикусила губу, — якщо ми реально це зробимо, то Морфей точно перестане називати мене «кнопкою».

— От бачите! — переможно прошепотів Зак. — Це наш квиток у доросле життя. Полонимо Санту — отримуємо глінтвейн для Джессі, какао-гори для Акі і статус легенд для всіх нас.

Акі знову здригнувся, коли десь знизу щось рипнуло.

— А якщо він... Ну... Замість секрету перетворить нас на бурульки за те, що ми наставили пасток? Ну, знаєте, зробить «пшик» — і ми експонати в льодовому музеї.

— Та яке «пшик», Акі! — Зак роздратовано махнув рукою. — Він же старий! У нього пузо і мішок важкий. Він поки нагнеться за твоїм коржиком, у нього спину прихопить, як у Дейла зранку. Тут ми його і «тьопнемо». Головне — не дихати. Еш, ти повзеш по-пластунськи. Акі, ти завмираєш, як камінь. Я зверху, як хижак.

Зак набрав повітря і задув недогарок свічки. У повній темряві його голос прозвучав особливо урочисто:

— Все, банда. Розходимось по ліжках, поки нас Інк не спалив. І Акі... Клянусь, якщо ти з’їси коржик до того, як Санта його торкнеться — я особисто розкажу Джессі, хто розбив її улюблене горнятко минулого вівторка.

— Я не з’їм! — ображено пискнув Акі. — Я тільки оближу цукор... Трошки...

— Акі! — в один голос цитьнули на нього Зак і Еш.

Тим часом внизу панувала своя атмосфера. Дейл витягнув ноги до вогню і з задоволенням слухав, як тріскотять дрова. Поруч Білл ледь чутно постукував пальцями по столу, розглядаючи порожню кружку, ніби сподівався, що з неї ще дивом виллється какао.

— Коротше, — порушив тишу Дейл. — Завтра зранку забираємо сани з заднього двору. Білле, не роби таку пику, ти йдеш з нами. Морфею, тебе це теж стосується. Покатаємось як люди, поки сніг не замело по самі вікна.

Морфей, який напівлежав у кріслі, ліниво розплющив одне око.

— Які сани, Дейле? У мене спина болить від одного твого голосу. І взагалі, я планую завтра прокинутися після обіду, з’їсти щось холодне і знову заснути. Це і є мій ідеальний Новий Рік.

— Ти вночі не спиш, вдень ниєш, — хмикнув Дейл. — Організм просить санчата. Або хоча б падіння в замет.

— Я падаю в замет щодня, — сухо відповів Морфей. — Просто він називається «чужі сни».

Білл фиркнув, нарешті відірвавшись від кружки.

— Якщо він впаде з санчат, хто його тягтиме назад? Я? Дякую, ні. Дейл? Не смішіть мої шкарпетки.

— Морфей відчуває спину, бо сидить, як старий бурдюк, — спокійно зауважив Дейл. — А якщо нормально їхати, все буде добре.

— «Нормально», це як? — Білл криво всміхнувся. — З криком, з розгону і з ідеєю «якщо вижив, значить було весело»?

— Саме так.

Рей, що всю розмову мовчки гріла руки об кружку, аж раптом ожила.

— А я завтра планую… — вона зробила драматичну паузу, примружилася. — Убухатися.

Джессі мало не вдавилася ковтком.

— Перепрошую, що?

— Нічого в цьому штабі не змінюється, — вставив своє Інк, покосившись на дівчину, що нахабно розкинулася на дивані поруч з ним, пхнувши його ногами.

— Ну а що? — абсолютно серйозно продовжила Рей. — У нас свято, ми живі, нас поки не намагаються вбити. Я вважаю, це вагомий привід.

— Убухатися це добре. Головне, щоб ти знову не з’їла весь запас пряників і мандаринів на додачу. Бо минулого разу це виглядало не як свято, а як стихійне лихо.

— Я не «з’їла весь запас», — обурилася Рей.

— В одну особу, — уточнив Інк.

— Ти заздрісний, — фиркнула вона. — Бо твій максимум це мій кислий малиновий чай без цукру і моральні притчі.

Інк нарешті глянув на неї, ледь усміхнувшись.

— Я просто попереджаю. Після третьої кружки ти починаєш розповідати, як переможеш Анархію голими руками і «без цього вашого планування».

— А що, не переможу? — виклично підняла брову Рей.

— Переможеш, — спокійно погодився Інк. — Але спочатку з’їси мандарин. Потім ще один. Потім ще п’ять.

Юна, яка до цього тихо слухала, закутавшись у накидку, несміливо втрутилася:

— А… Може, ми краще в баню?

Всі на мить замовкли.

— У баню? — перепитала Джессі й трохи подалась уперед. У голосі вперше за вечір з’явився інтерес.

Юна кивнула, підтягуючи накидку.

— Так. У римську. Щоб пар і віники… І щоб ніхто не питав, що ми там плануємо.

— Я вже з вами, — одразу заявила Рей, піднімаючи кружку. — Баня це святе. А далі як піде.

Інк хмикнув, не відриваючи погляду від каміна.

— «Як піде» — це коли ти лізеш у бій без розвідки.

Рей глянула на нього боком.

— А чого ти доколупався?

— Подобається тебе бісити. Люба, — спокійно відповів він.

— Тому що я тебе не слухаю, — буркнула вона.

— Це теж. Я хвилююсь. Але бісити подобається більше ніж хвилюватися.

Джессі повільно потерла обличчя долонями й зітхнула.

— Мені б просто посидіти в теплі. Хоч трохи. Без того, щоб щось вирішувати.

— Я в баню не піду, — одразу сказав Дейл, вмощуючись глибше в кріслі. — Минулого разу мене там ледь не втопили.

— Бо ти командував, — не обертаючись кинула Рей.

— А як інакше? — Дейл розвів руками. — Коли всі мовчать, я починаю нервувати.

Юна ледь усміхнулася.

— У бані мовчання — це нормально. Там або мовчать, або сміються.

Білл фиркнув і кивнув у бік жінок.

— Подивись на них. Баня, тепло, відпочинок. А як ми, так одразу з гори в замет. Морфею, фантом тобі в п'ятку, через тебе в цьому клані панує повний несправедливий матріархат!

— Ти ж сам сказав, що підеш, — спокійно відповів Дейл.

— Я сказав, що подумаю, — буркнув Білл, потираючи плече. — І все ще думаю.

Розмова тривала довго, аж поки поступово голоси дорослих не почали затихати, а самі люди — розходитись. У великій залі було вже пусто. Тут запала тиша, яку порушувало лише потріскування вугілля в каміні. Але тут, у густих тінях, тривала запекла боротьба за владу.

— Значить так, — гучно прошепотів Зак кудись униз, сидячи на другому поверсі, на перилах, намагаючись прийняти позу великого полководця, — Позиції наступні. Я буду штурмовий загін «Альфа». Сиджу тут, чекаю, поки Санта наблизиться до Об’єкта К, тобто коржика, і роблю десантування йому на голову. Еш, ти — загороджувальний загін «Бета». Твоє місце за диваном. Тільки-но я стрибаю — ти вискакуєш і в’яжеш йому ноги. Питання є?

— Є одне, — в’їдливо прошипіла Еш, яка залягла за диваном, виставивши лише маківку. — З якого переляку ти став «Альфою»? Ти «Гама». Ти просто важкий предмет, який має впасти зверху. А я стратегічний фіксатор! Без моїх мотузок він тебе просто струсить і піде далі роздавати подарунки нормальним дітям. Тому похвала від Джессі за захоплення цілі — моя.

— Важкий предмет?! — Зак обурено аж захлинувся повітрям. — Я — несподівана вендета! Джессі завжди каже, що перший удар вирішує все. А твої мотузки… Ти їх взагалі в стайні поцупила, вони кінським гноєм пахнуть! Санта їх за версту відчує.

— Це запах маскування! — відрізала Еш. — Акі, скажи йому!

Акі, який мав найвідповідальнішу і водночас найстрашнішу позицію — він сидів прямо під ялинкою, зарившись у колючі нижні гілки, лише сильніше затиснув у руках тарілку з нещасним коржиком.

— Я… Я загін «Ніхто», — пропищав він з-під хвої. — Я просто хочу, щоб мене не розчавили. Зак, ти сидиш на перилі другого поверху і гойдаєшся, як сосиска. Якщо промахнешся — впадеш прямо на ялинку і розчавучиш мене! Давай я поміняюся з Еш? Я буду в’язати ноги, а вона нехай тримає тарілку.

— Сидіти на місці!!! — одночасно шикнули Зак і Еш.

— Акі, ти — приманка! — авторитетно заявив Зак. — Твоя місія: покласти Об’єкт К на килим і завмерти. Якщо Санта тебе помітить — прикидайся іграшкою. Або пуфом.

— Я не хочу бути пуфом, — сумно зітхнув Акі. — У мене ніс свербить від хвої… І я цукор з коржика випадково злизав. Весь.

— Ти на приколі! — Еш мало не вискочила з-за дивана. — Тепер Санта подумає, що ми жадібні, і взагалі нічого не дасть! Зак, це все через твоє лідерство! Ти не проконтролював приманку!

— Я не проконтролював?! Це ти його туди посадила! — Зак уже був готовий десантуватися зараз, щоб дати Еш щигля, але раптом…

Рип…

Двері в кінці коридору повільно відчинилися. Важкі кроки, супроводжувані тихим пихканням, наближалися до ялинки. У напівтемряві з’явилася масивна постать у величезному червоному каптурі, який повністю закривав обличчя. Постать тягла за собою здоровенний мішок.

— Так, — почувся змінений, гугнявий шепіт «Санти». — Обережно, тут стіл… Фантом його дери, хто тут розкидав деталі від дельтаплана?! Ох, моя спина…

Морфей (а це був він, хоча діти бачили лише «невстановлений червоний об’єкт») важко опустився на коліна. Кістки зрадницьки хруснули на всю залу. Він потягнувся за коржиком на тарілці.

— В АТАКУ-У-У!!! — закричав Зак.

Зал вибухнув хаосом. Еш із диким вигуком вилетіла з-за дивана, розмахуючи мотузкою. Вона так завзято намагалася зв’язати щиколотки гостя, що заплутала заодно й ніжку столу. «Санта», який не очікував нападу з тилу, спробував підхопитися, але мотузка Еш зробила свою справу — він із глухим «бух» повалився вперед.

Саме в цей момент зверху, з перил другого поверху, на нього каменем звалився Зак. Він приземлився «ворогу» прямо на поперек, обхопивши шию руками й натягуючи каптур йому на очі.

— Здавайся, дідуган! — волав Зак. — Кажи, де глінтвейн для Джессі?! Де слабке місце Шейна?! Пиши щиросердне зізнання!

Акі, зрозумівши, що «червона загроза» нейтралізована, виліз із-під ялинки і почав несамовито гатити нещасного Морфея подушкою по чому бачив.

— Це за те, що я коловся об хвою! — кричав він. — Отримуй, злий діду!

— А-а-а! Поможіть! Вбивство! — заверещав Морфей, голос якого через каптур і подушку звучав як пищання придушеного крота. — Ви що, сказилися?! Який Шейн?! Які дані?! Відпустіть мої вуха!

— Він чинить опір! — крикнула Еш, намагаючись засунути «затриманому» в рот край його ж мішка. — Похвала за полоненого буде моєю! Джессі скаже, що я — легендарний контррозвідник!

— Ні, я — головний! Я його завалив! — Зак намагався заломити «шпигуну» руки, але через каптур постійно плутався у власних пальцях.

— ЛЮДИ-И-И! ГРАБУЮТЬ! — Морфей видав такий пронизливий крик, що, здавалося, у всьому корпусі затремтіли вікна.

Раптом світло свічки розрізало темряву. На порозі стояла Джессі. Вигляд у неї був такий, ніби вона щойно вийшла з пекла, щоб особисто очолити каральну експедицію.

— ЩО. ТУТ. ВІДБУВАЄТЬСЯ?! — її голос прогримів, як грім.

Всі завмерли. Зак так і залишився сидіти на «Санті», Еш тримала в руках кінець мотузки, а Акі застиг із піднятою подушкою, винувато кліпаючи очима.

— Джессі… — прохрипів «Санта» з-під Зака. Він нарешті зміг стягнути каптур, відкриваючи своє розпатлане, червоне від гніву й нестачі повітря обличчя. — Джесс, зніми з мене цього диявола. Він допитує мене про диктатуру Шейна і намагається зламати мені хребет.

Діти синхронно ахнули.

— Морфей?! — вигукнув Зак, розчаровано злізаючи зі своєї «жертви». — Так ти не Санта?! А де глінтвейн?

— Морфею?! — Еш обурено випустила мотузку. — Ти що, весь цей час був шпигуном під прикриттям?!

Джессі повільно підійшла до них. Світло свічки вихоплювало її суворе обличчя. Вона мовчки подивилася на нещасного глашатая, який намагався розплутати свої ноги, а потім перевела погляд на трійцю.

— Отже, — почала вона тихим, небезпечним голосом. — Поки я намагалася заснути, ви вирішили влаштувати полювання на мого глашатая? Зв’язали його стайними мотузками? Допитували з подушкою? Хто головний заколотник? Чия це «геніальна» ідея — влаштувати тут катівню під ялинкою?

Запала мертва тиша. Зак, який ще хвилину тому почувався великим полководцем, раптом відчув, як його «генеральські» амбіції стрімко випаровуються під крижаним поглядом Джессі. Він швидко зиркнув на Морфея, який усе ще намагався виплутатися з мотузки, і зрозумів: стратегія «штурму» змінилася на стратегію «евакуації відповідальності».

— Отже? — Джессі зробила крок вперед, і тіні від свічки на стінах зробили її фігуру ще загрозливішою. — Я чекаю. Хто тут головний стратег?

Зак шмигнув носом і, набравшись нахабства, зробив крок назад, намагаючись непомітно вказати великим пальцем на Еш.

— Взагалі-то... — почав він тоненьким голосом. — Лідерство — це колективна праця. Але ініціатива... Ініціатива повністю належала Еш! Вона сказала, що її мотузки зі стайні це ключ до перемоги. Я лише... Е-е... Виконував роль баласту. Технічна підтримка, так би мовити. Наставнице, ти ж знаєш, я за мирне врегулювання конфліктів!

Еш на мить заціпеніла від такої зухвалості. Її очі звузилися, але вона не почала сваритися. Навпаки, на її обличчі з’явилася маска святої покірності. Вона миттєво зрозуміла гру.

— О, пане Санліре, не будь таким скромним! — солодко промовила вона, поклавши руку на серце. — Наставнице, ми з Акі просто вражені його мужністю. Зак годину проводив інструктаж! Він сказав: «Слухайте моїх наказів, бо я — Альфа, Гама і Дельта в одній особі». Він навіть змусив нас присягати на коржику, що ми не відступимо, поки він не виб’є з Санти план ліквідації Анархії!

— Так-так! — Акі, вловивши хвилю, вискочив вперед із таким виглядом, ніби він щойно втік із полону диктатора. — Він сказав, що якщо ми не зв’яжемо Морфея... Тобто Санту, то ми — «ганебні хвости» і не варті навіть соняшникового насіння! Я взагалі-то хотів спати і бачити сни про метеликів, але Зак сказав: «Воїн не спить, поки об’єкт не в пастці!».

Зак роззявив рота так широко, що туди могла б залетіти сова. Він переводив погляд з одного «союзника» на іншого, відчуваючи, як під ним провалюється підлога.

— Ну добре Еш, але ти!!! Зрадник! — прохрипів він. — Акі, ти сам лизав цукор із коржика! Еш, ти обіцяла мені медаль із фольги!

— От бачиш? — Еш сумно зітхнула, звертаючись до Джессі. — Він навіть зараз намагається керувати та роздавати медалі. Справжній лідер. Нам з Акі було так страшно перечити його воєнному генію...

Морфей, який нарешті звільнив одну руку, підняв її вгору:

— Підтверджую. Виховали на свою голову...

Джессі важко зітхнула і потерла перенісся. Потім вона повільно перевела погляд на Зака, який у цей момент намагався стати якомога меншим.

— «Головний генерал Альфа», кажеш? — промовила вона тихим, «кабінетним» голосом. — Вирішив взяти на себе всю славу полону Санти? Лідер — це не тільки медалі з фольги. Це ще й повна відповідальність перед трибуналом.

Зак відчайдушно зиркнув на Еш, але та лише показала йому язика, прикриваючись долонею.

— Зак. На пару слів. У мій кабінет. Зараз, — Джессі вказала рукою на двері. — А ви двоє, «жертви режиму», — вона зиркнула на Еш та Акі. — Розв’язуйте цей червоний пакунок на підлозі, зберіть розсипані цукерки і щоб через тридцять секунд я чула, як ви хропете на весь корпус.

Еш і Акі з радісним «Є, командире!» кинулися до Морфея, а Зак, приречено похнюпивши голову, поплентався за Джессі. Його капці тихо шльопали по підлозі, і з кожним кроком він бурмотів:

— Ніколи не довіряй бандам... Особливо тим, що мають косички... Зрада кругом... Стратегічний провал...

Морфей, нарешті вставши і обтрушуючи хвою з колін, подивився їм услід.

— Ох Морфею, — прошепотів він сам собі. — Наступного року ми просто наймемо Інка, щоб він їх усіх приспав своєю філософією. Це було занадто близько до травматології.

Кабінет Джессі зустрів дуо прохолодою і тишею. На столі ледь тріщала одна єдина свічка, відкидаючи довгу тінь на розгорнуті карти. Джессі пройшла до свого крісла, але не сіла. Вона розвернулася до Зака, схрестивши руки на грудях.

— Отже, — промовила вона, і її голос у закритому просторі пролунав куди суворіше, ніж у залі. — Я чекаю пояснень. Навіщо, Заку? Навіщо ви влаштували цей цирк? Ви могли травмувати Морфея, ви порушили режим, можливо навіть розбудили півбудівлі. Ти розумієш, що в наш час будь-який зайвий шум сприймається як напад ворога, навіть якщо тут війни немає?

Зак переминався з ноги на ногу, роздивляючись власні великі пальці.

— Ми… Ми просто проводили тестування системи безпеки! — випалив він, намагаючись повернути собі впевнений тон. — Я подумав, що якщо якийсь дід у червоному може зайти в замок непоміченим, то це провал нашої розвідки! Я як лідер мав…

— Досить! — Джессі різко вдарила долонею по столу. — Не смій мені брехати. Ти не на полі бою, а я не твій противник. Я твоя наставниця. Дивись на мене і кажи правду: нащо вам здався той Санта?

Зак здригнувся. Весь його «генеральський» запал миттєво зник. Він підняв очі, і Джессі побачила, що вони блищать не від азарту, а від чогось зовсім іншого. Він шмигнув носом, і цього разу його голос був тихим і справжнім.

— Ти зовсім не відпочиваєш, Джесс… — прошепотів він. — Ти тільки дивишся на ці кляті карти і хмуришся. Дейл казав, що глінтвейн — це найкращі ліки від утоми, а Морфей казав, що Санта вміє творити дива. Я… Я просто хотів його спіймати. Хотів змусити його дати глінтвейн для тебе. І… І запитати, як нам виграти.

Він замовк на мить, ковтаючи клубок у горлі.

— Я хотів, щоб він розповів, де слабке місце у Шейна. Щоб ми просто пішли туди, зробили все швидко і… І щоб більше ніхто не вмирав. Я думав, якщо Санта такий чарівний, він має знати короткий шлях до перемоги. Я просто хотів як краще…

Джессі завмерла. Гнів раптом, розсипався, як картковий будиночок. Вона дивилася на цього малого хлопчика, який серед війни намагався знайти чарівне рішення для дорослих проблем, і відчула, як у грудях щось болісно стиснулося.

Вона нічого не відповіла, лише мовчки підійшла до полиці, де лежали забуті Морфеєм речі, і дістала зім’яту пачку цигарок. Зак здивовано підняв брови, коли вона витягла одну, підійшла до вікна і розчинила його. Холодне нічне повітря увірвалося в кімнату. Джессі нахилилася до свічки, запалила цигарку і зробила глибоку затяжку, випускаючи дим у темне небо Півночі.

— Стоп, ти що... Ти… Палиш? — Зак навіть забув, що він під слідством. Він підійшов ближче, дивлячись на неї з широко розплющеними очима. — Але ж… Це вбиває. Це шкодить здоров’ю. Морфей казав, що це отрута. Тобі тільки вісімнадцять стало!

Джессі сумно посміхнулася, дивлячись на вогник цигарки, що жеврів у темряві.

— Ти поділився своїм секретом, Заку. Тепер я ділюся своїм. Так, іноді… Коли стіни починають тиснути занадто сильно, а думки зводяться у страшну самогубчу темряву... Утиху, поки ніхто не бачить.

Вона знову затягнулася і подивилася на сніг, що повільно падав за вікном.

— А щодо здоров’я… Воїни все одно довго не живуть, Закі. Особливо такі, як я. Ті, хто стоїть на чолі. Я багато п'ю кави і дуже багато тренуюсь, але мало сплю і мало їм. Тому і проживу ще менше, мабуть.

Пауза.

— У таких... Завдання лише одне — дожити до перемоги з мінімальними втратами. І я з цим... Погано справляюсь... А от що буде потім… Мало кого хвилює.

Зак відчув, як від цих слів по спині пробіг холодок. Він підійшов впритул і обережно поклав руку їй на передпліччя, намагаючись хоча б так, по-дитячому, передати їй трохи тепла.

Джессі відчула дотик його невеликої, але вже мозолястої від тренувань долоні на своєму лікті. Вона не відсторонилася. Навпаки, їй здалося, що цей крихітний жест підтримки — єдине, що тримає її зараз на ногах. Вона повільно видихнула дим, який миттєво розвіявся нічним вітром.

— Знаєш, — порушила вона тишу, і її голос звубився в мороці, став тонким і крихким. — Коли я була навіть молодшою за тебе... Значно молодшою... Я б ніколи не подумала, що Новий Рік у мене буде асоціюватися не з теплом, не з запахом свіжого хліба чи маминими обіймами. А з... Навіть смішно... Анархією. Оцима інтригами, кланами, політикою і війною. З темрявою, в якій ти сидиш і не знаєш, чи це взагалі не останній твій Новий Рік у житті. Чи побачиш ти наступний сніг... Чи наступний світанок.

Зак міцніше стиснув її руку.

— Ти побачиш, — впевнено прошепотів він. — Ми всі побачимо. Я буду поруч, Джессі. Я не покину тебе. Чесно!

Дівчина видихнула дим з рота і гірко усміхнулася:

— Знаєш, як каже Інк? Не все в цьому світі залежить тільки від нас...

— Ми ж «Ті, що випереджають вітер», пам'ятаєш? Ми навіть смерть обженемо, якщо треба буде.

Джессі сумно зітхнула, ледь стримуючи сльози, що підступили до самих очей. Вона відставила руку з цигаркою вбік і другою долонею лагідно провела по розпатланому волоссю учня, заправляючи неслухняне пасмо йому за вухо.

— Я дуже тебе люблю, Заку, — зізналася вона, і цей шепіт був дорожчим за всі її накази. — Не просто як свого єдиного учня чи майбутнього воїна. Значно більше. Ти для мене... Ти став мені майже як син. Справжній. І саме тому мені так страшно. Я боюся за тебе більше, ніж за будь-кого іншого серед дітей. Більше, ніж за себе. Щоразу, коли ти лізеш у бійку чи хочеш здаватися дорослим, моє серце просто завмирає від жаху, що я можу тебе втратити. Що я не вбережу...

Зак застиг. Його очі розширилися, а рот ледь прочинився від шоку. Він чув багато похвал від Джессі, чув її суворі настанови, бачив її гнів, але такого... Він не очікував ніколи. Його серце зробило кульбіт, і він, не в змозі більше тримати маску «грізного диверсанта», просто кинувся вперед, міцно обхопивши її руками за талію.

— Я теж... — вигукнув він, уткнувшись носом у її нічну сорочку. — Я теж тебе так сприймаю. Я завжди думав... Що ти мені як мама. Найкраща. Найсильніша. Ще тоді, під час втечі! Тому я і хотів того Санту! Хотів, щоб він зробив тебе щасливою, щоб ти більше не плакала по ночах, коли думаєш, що ми спимо, і ніхто тебе не чує.

Джессі заплющила очі, дозволивши одній самотній сльозі скотитися по щоці. Вона притиснула його до себе, зарившись підборіддям у його верхівку, і вони стояли так довгу хвилину.

— Твої батьки пишалася б тим, як ти мене захищаєш, — нарешті тихо мовила Джессі, трохи відсторонивши Зака, щоб бачити його обличчя. — Але обіцяй мені... Якщо колись доведеться обирати між моїм глінтвейном і твоїм життям — ти обереш себе. Справжні генерали знають, коли відступати.

Зак шмигнув носом і вперто витер очі кулаком.

— Генерали не кидають своїх матерів у біді. Ти ж сама казала, що ми зграя. А зграя тримається разом.

Джессі сумно посміхнулася, знову затягнувшись цигаркою. Дим тонкою цівкою потягнувся до стелі.

— Ти занадто швидко виріс, малий. За... Місяць. Я тебе не впізнаю. Десь між тим обстрілом у лісі та сьогоднішнім коржиком ти став чоловіком. І це... Це мені і добре, і боляче водночас. Бо я хотіла б, щоб ти просто вірив у казки, а не планував допити під ялинкою.

Зак замислився, дивлячись на вогник свічки. Його суворий вигляд «командира Альфа» остаточно поступився місцем розгубленості дитини, яка зіткнулася з реальністю.

— Джесс... А він справді є? — запитав він зовсім тихо, майже пошепки. — Ну, Санта. Чи ми просто зв’язали Морфея дарма?

Джессі завмерла. Вона хотіла сказати правду, що див у цьому світі не буває, що подарунки купує Морфей за її наказом, а какао варить Дейл. Але дивлячись у ці великі, сповнені надії очі, вона зрозуміла, що не має права вбивати останню іскру магії в його серці. Тільки не сьогодні.

Вона загасила цигарку об підвіконня і викинула недопалок у сніг. Потім взяла ніжно Зака за руку.

— Дивись, — вона вказала пальцем на небо, де серед холодного сяйва найяскравіше горіла одна точка. — Бачиш ту зірку? Найбільшу, що ніколи не тремтить? Це Полярна зірка. Тато розповідав мені, коли я була зовсім крихітною... Що якщо йти на її світло, не звертаючи нікуди, можна колись дійти до самого краю світу. До Північного полюсу. Там, серед вічної криги, стоїть величезний палац із кришталю. Там і живе Санта.

Зак аж затамував подих.

— Справжній палац? Не такий, як у твого дядька?

— Значно кращий, — прошепотіла Джессі, і на мить вона сама повірила у свої слова. — Він такий яскравий, що відбиває Сонячне світло навіть вночі. Його не можна побачити звичайними очима, і самого Санту — теж. Він приходить лише тоді, коли всі воїни, навіть найхоробріші, міцно сплять. Якщо ти не спиш і чекаєш у засідці, то він просто не зайде. Він боїться налякати тих, хто завжди на варті.

Зак винувато опустив голову.

— Значить, через нас він не прийде до інших? Через те, що я хотів його «тьопнути»?

— Ну... Я думаю, він дасть нам другий шанс, — Джессі легенько штовхнула його плечем. — Якщо ти зараз підеш і ляжеш у ліжко, він зрозуміє, що операцію «Полон» скасовано.

Зак знову подивився на Полярну зірку. Його погляд став мрійливим і серйозним водночас.

— Джесс... А ми колись відправимось туди? Ну, у далеку подорож. На Північний полюс. Коли все це закінчиться... Коли ми здолаємо Шейна і більше не треба буде бігати лісами. Ми підемо подивитися на той палац?

У Джессі всередині щось обірвалося. Вона знала, що прогнози у майбутніх протистояннях після їхньої реабілітації тут дуже і дуже сумні, і, можливо, багато хто з них може ніколи не побачити весни, не те що Північного полюса. Але вона міцно стиснула його долоню.

— Обіцяю, — промовила вона з такою силою, ніби це був найважливіший наказ у її житті. — Ми обов'язково туди підемо. Ти, я, Акі, Еш... і Навіть Морфей, якщо він перестане нити через спину. Ми знайдемо той кришталевий палац і попросимо у Санти стільки какао, скільки не влізе навіть у Дейлову каструлю.

Зак широко усміхнувся, вперше за цей вечір щиро, без хитрих планів.

— І глінтвейн. Найкращий у світі. Тільки для тебе.

— І глінтвейн, — погодилась вона, відчуваючи, як на душі стає водночас світло і нестерпно гірко. — А тепер марш у ліжко, генерале. Бо Полярна зірка вже починає бліднути, а дива не люблять тих, хто порушує графік.

Зак тихо зачинив двері кабінету Джессі. Він стояв у темному коридорі, прислухаючись до того, як за дверима вона втомлено зітхнула. Потім повільно пішов до головної зали.

Корпус спав. Ялинка в центрі зали тепер здавалася просто великим деревом у тіні, а металеві пряжки на гілках тьмяно виблискували, як холодні очі. Зак зупинився перед нею. Він згадав кожне слово Джессі: кришталевий палац, Полярна зірка... І те, як тремтіла її рука, коли вона гладила його по голові. Він не був дурним. Він бачив, як вона намагалася підбирати слова, щоб не розбити його віру. Вона вигадала цю казку просто зараз, із чистої любові до нього, щоб він хоча б на ніч забув про війну.

— Зак! Ти живий?! — з-за широкої колони вискочила Еш, мало не збивши його з ніг.

— Вона тебе сильно била? Ти плакав? Скільки нарядів на кухню дала? — Акі виринув слідом, заглядаючи Заку в очі з щирим жахом.

Зак повільно перевів погляд на друзів. Його обличчя було незвично серйозним.

— Стуліть пельки, — тихо, але владно сказав він. — У нас зміна пріоритетів. Операція «Полон» офіційно анульована.

— Чому? — здивувалася Еш. — Вона тебе так залякала?

— Ні. Бо Санти не існує, — відрізав Зак. — Дорослі вигадали його, щоб ми не луснули від страху перед Анархією. Вони самі купують цукерки і самі підкладають їх під ялинку, поки ми спимо. Вони роблять це заради нас.

Еш на мить замовкла, а потім знизала плечима:

— Ну, я так і знала. Надто багато логічних дірок у легенді про товстуна в димарі.

— Що?! — Акі схопився за голову, його очі стали розміром з тарілку.

— Як не існує?! А як же олені? А як же магія?! Зак, ти брешеш! Це все через те, що Джессі на тебе гримнула!

— Акі, тихо! — Зак схопив брата за плечі. — Послухай мене. Джессі зараз сидить у кабінеті й ледь не плаче, бо хоче, щоб ми вірили в дива. Вони всі — Дейл, Білл, Інк — вони вдають, що все добре, щоб ми посміхалися. Тож тепер наша черга.

Зак випрямився, і в його очах спалахнув той самий вогник, який бував у Джессі перед важливим боєм. — Операція «Диво». План такий: за цю ніч ми зробимо так, щоб дорослі самі повірили в магію. Ми підготуємо подарунки для кожного. Такі, яких вони не чекають. А завтра вранці ми вийдемо і будемо так сильно радіти своїм подарункам, щоб ніхто й не запідозрив, що ми знаємо правду. Ми підіграємо їм так, ніби Санта реально завітав сюди.

— За ніч? — Еш прищурилася. — У нас немає магазинів, Заку.

— У нас є руки і комірчина Інка, — Зак азартно потер долоні. — Еш, ти знаєш, де Інк ховає свої старі креслення? Нам треба зробити для нього нову обкладинку для зошита. Акі, ти знайдеш на стайні найкращу шкіру для нових піхов Білла. Я займуся подарунком для Джессі. І для Морфея — йому треба щось для спини, може, якусь грілку придумаємо.

Акі все ще шмигав носом, але ідея «секретної місії» почала його заспокоювати.

— Тобто ми будемо... Як ельфи?

— Ми будемо кращі за ельфів, — усміхнувся Зак. — Ми зброєносці з «Тих, що випереджають вітер». І якщо дива не сталося само собою, ми його організуємо власними силами. До роботи! У нас лише шість годин до світанку!

— Шість годин — це занадто оптимістично для такої кількості помилок, які ви збираєтесь зробити, — пролунав голос прямо за їхніми спинами.

Трійця підскочила так, ніби під ними вибухнув пороховий склад. Акі ледь не проковтнув язика, а Еш рефлекторно замахнулася кулаком у порожнечу.

З абсолютної темряви, де ще секунду тому була лише порожня стіна, відкоремився Інк. Він стояв, спершись плечем об колону, заклавши руки в кишені штанів. Його світлі очі злегка мерехтіли в напівтемряві, а на губах грала ледь помітна, загадкова посмішка.

— Інку! — вигукнув Зак, намагаючись втихомирити серце, що калатало в горлі. — Ти… Ти що, весь час був тут?

— Достатньо довго, щоб зрозуміти: заколот проти Санти переріс у промислове шпигунство, — спокійно відповів Інк, роблячи крок до світла згасаючого каміна.

Акі злякано вчепився в рукав Зака.

— Ти нас здаси Джессі? — пропищав він.

Інк повільно перевів погляд на Акі, потім на Еш і, нарешті, зупинився на Заку. Його погляд став незвично м’яким.

— Здати тих, хто вирішив власноруч створити диво для інших? Якої ви про мене думки взагалі, м?

Він підійшов ближче і присів навпочіпки перед ними, ставши з малими одного зросту.

— Значить, «Операція Диво», так? Хочете, щоб дорослі повірили в магію? Ідея непогана. Але у вас є одна велика проблема.

— Яка? — насупилася Еш.

— Ви шумите, як стадо оленів на льоду. Тільки-но ви спробуєте прокрастися в майстерню чи на стайню, Дейл прокинеться, а Білл вихопить ніж. Ви не доживете навіть до стадії пакування подарунків.

Зак розчаровано опустив плечі.

— І що тепер? Ми маємо все скасувати?

— Не обов’язково, — Інк таємниче примружився. — Скажімо так… Я знаю, як відкрити замки, що не скриплять. І знаю, як зробити так, щоб варта бачила лише тіні, а не трьох диверсантів у капцях.

Очі Зака спалахнули.

— Ти нам допоможеш?

— Я забезпечу прикриття і логістику. І, можливо, трохи «магії», щоб ваші подарунки виглядали так, ніби їх справді принесли з того кришталевого палацу на Півночі, про який розповідала Джессі.

Інк підвівся, розправивши плечі, і його постать знову ніби почала розчинятися в сутінках.

— Але у мене є умова. Вранці ви маєте зіграти найкращі ролі у своєму житті. Жодного сумніву в очах. Ви повинні бути найщасливішими дітьми в усій провінції. Магія тримається на вірі, і якщо ви повірите в неї достатньо сильно, дорослі теж зможуть… Хоча б на одну годину.

Зак серйозно кивнув і витягнув руку вперед.

— Згода, — сказав він. Еш поклала свою зверху. Акі, вже зовсім не боячись, додав свою маленьку долоню. Інк накрив їхні руки своєю — холодною, але надійною.

— Тоді за мною, — прошепотів він. — Перший об’єкт — моя майстерня. Нам потрібні інструменти, і ми візьмемо їх так, що навіть миші не почують.

Так і минула ніч. Швидше за будь-які інші. Ранок у корпусі почався з відчайдушного гуркоту порожньої каструлі, яку Дейл випадково, або стратегічно, впустив на кухні. Сонце, засліплююче біле від північного снігу, вривалося в залу крізь високі вікна, висвічуючи кожну порошину, що танцювала над ялинкою.

— Хто ще раз так грюкне, тому запхаю шкарпетку в пельку або куди поглибше! — пробурмотів Морфей, з’являючись на сходах. Він мав вигляд людини, яка за ніч постаріла років на десять і перенесла щонайменше три замахи під ялинкою.

— Ой як страшно, — вигукнула Рей, виходячи слідом. Вона була вдягнена в теплий в’язаний светр і вже встигла десь роздобути мандарин. — Сьогодні день свободи. Ніяких тренувань, ніяких звітів і ніяких шкарпеток. Тільки ми, сніг і... — вона хитро глянула на Інка, який безшумно з’явився біля каміна, — ...і чийсь малиновий чай, який я планую конфіскувати.

— Ти краще за Біллом стеж, — кивнув Інк на стіл, де той саме намагався непомітно перетягнути до своєї тарілки всі пряники з глазур’ю. — Він явно планує накопичити енергію перед падінням у замет.

— Ану відчепись від мене, сам мордою в сніг поїдеш, — відрізав Білл, не відриваючись від здобичі.

Юна, що стояла біля вікна, тихо засміялася:

— Баню походу треба замовляти вже зараз. Поки ви повернетеся, вас треба буде відколупувати від льоду.

Джессі спустилася останньою. Вона була спокійною, хоча в кутиках очей ще ховалася нічна втома. Вона поглянула на залу, на розпатланих друзів, і вперше за довгий час її усмішка була легкою, майже невагомою.

— Плани на день: дівчата у баню, хлопці на санчата, — оголосила вона. — Потім спільна вечеря і...

— Традиційне ниття Морфея про болі в попереку, — з легкою усмішкою доповнив Інк.

Джессі підійшла до столу, але не встигла взяти навіть чашку, як Дейл, витираючи руки об рушник, загадково кивнув у бік ялинки.

— Джесс, — пробасив він, примружившись. — Ти вчора казала, що Санта приходить лише до тих, хто спить. А оскільки ми з Біллом вчора ледь не заснули прямо в какао, то маємо право на перевірку. Ну-бо, на правах командира, подивись, чи не принесла нам Північ хоч трохи здорового глузду.

Джессі хмикнула, поставила чашку і повільно підійшла до сосни. Трійця «генералів» — Зак, Еш та Акі у цей момент завмерла. Вони так старанно і синхронно жували пряники, що нагадували трьох хом’яків у засідці. Зак затамував подих, крадькома спостерігаючи, як рука наставниці тягнеться до нижніх гілок.

— Що це?.. — Джессі опустилася на коліна. Її пальці торкнулися холодного, хрусткого паперу. — Це... Це не наші пакунки, Дейле.

Вона витягла перший конверт. Він був важким, вкритим тонким шаром інею, що не танув під теплом її пальців, а від паперу йшов виразний запах хвої та крижаного вітру.

— Тут написано «Джессіці», — прошепотіла вона, розглядаючи витіюватий, старовинний почерк.

Морфей, забувши про втому, миттєво опинився поруч.

— Ану, що там-що там? Дай глянути... — він вихопив ще один сувій. — Тут моє ім'я. І печать... Фантом мене вхопи, це справжній віск? Зі сніжинкою?

Тут Зак зрозумів: настав час для великої вистави. Він кинув на Еш та Акі погляд «командира Альфа» і перший кинувся до ялинки.

— ОГО-О! — закричав він на всю залу, перевершуючи в акторстві самого себе. — Дивіться! Справжні листи! Наставнице, ви бачили?! Він прослизнув! Об’єкт «Санта» здійснив проникнення, поки ми спали!

— Не може бути! — Еш схопилася за щоки, очі її стали круглими, як блюдця. — Зак, ти ж казав, що він злякається твоєї пастки! Виходить, він ще крутіший за нашу розвідку?

Акі, відчуваючи, що момент ідеальний, заліз під ялинку мало не з головою.

— Тут і для нас є! — вигукнув він, виповзаючи з конвертом у руках.

За хвилину кожен у залі тримав у руках свій шматочок «дива». Навіть Білл, який зазвичай вірив лише в гостроту свого леза, обережно розгортав папір, що пахнув мандаринами та льодом. Інк стояв осторонь, спершись на одвірок. Він бачив, як Джессі повільно читає рядки про «відпочинок без почуття провини», як її плечі нарешті розслабляються, а в кутиках очей зблискує волога. Він бачив, як Морфей притискає свій лист до грудей, а Рей зачудовано проводить пальцями по інею на папері.

На мить Зак перехопив погляд Інка. Той ледь помітно кивнув, а Зак у відповідь ледь помітно підморгнув.

— Ну що, — Дейл оговтався першим. — Якщо вже старий дід із Полюсу каже, що ми маємо право на щастя, то хто ми такі, щоб сперечатися з офіційним наказом? Мужики, на санчата! Дівчата, грійте баню! Сьогодні ми не воїни. Сьогодні ми — сім’я, у якої є власне диво.

— УРА-А-А! — закричали діти, кидаючись обіймати Джессі.

Операція «Диво» пройшла успішно: дорослі знайшли в собі сили знову повірити в казку, а діти — в те, що вони достатньо дорослі, щоб цю казку подарувати.

— А я казав, — прошепотів Зак на вухо Еш, поки вони збирали мотузки для санчат. — Що ми кращі за ельфів. Ми — таємна канцелярія Санти.

— Тільки скажи Акі, щоб коржик більше не лизав, — хмикнула Еш. — Це псує імідж професіоналів.

Вечір опустився, як важка оксамитова завіса, розшита діамантами зірок. Після галасливого дня з санчатами, від яких у Морфея все ще «стріляло» в попереку, і парилки, де дівчата вимили з себе останню втому, корпус нарешті затих. У головній залі залишилися тільки четверо. Джессі, Рей, Морфей та Інк влаштувалися біля каміна, де вогонь уже не палав, а затишно жеврів, відкидаючи м’яке бурштинове світло на їхні обличчя.

Джессі крутила в руках свій конверт. Папір досі зберіг ту дивну прохолоду, хоча весь день пролежав біля її серця.

— Знаєте, — порушила вона тишу, і її голос був ледь чутним. — Я весь день намагалася знайти логічне пояснення. Я перевірила склад паперу, я шукала сліди в майстерні… Але цей іній. Він не тане. А почерк… Я ніколи не бачила нічого подібного.

— Це не людська робота, — тихо підтвердила Рей, розглядаючи свій сувій. Вона, зазвичай така скептична, зараз виглядала майже вразливою. — Я бачила багато підробок, але тут… Від літер іде якесь дивне тепло.

Морфей, який напівлежав у кріслі, зітхнув і поглянув на свій лист:

— Я теж думав, що це малі. Ну, знаєте, Зак у нас майстер на вигадки. Але звідки у нього папір, що пахне... Ммм... Вічністю? І ці слова… Вони наче витягнуті прямо з моїх найстрашніших снів, про які я нікому не казав. Навіть собі.

Всі троє мимоволі повернули голови до Інка. Він сидів у тіні, трохи осторонь, тримаючи в руках порожню чашку. Його очі відбивали вогонь каміна, але здавалися глибшими, ніж зазвичай.

— Інку, — звернулася Джессі, пильно дивлячись на нього. — Ти бачиш те, чого не бачимо ми. Скажи чесно… Це твоя робота? Ти підіграв малим?

Інк повільно підняв погляд. Його обличчя було абсолютно непроникним — майстерна гра саботажника, який знав правду, але вирішив, що сьогодні вона не потрібна нікому.

— Я? — він ледь помітно підняв брову, і в його голосі прозвучало щире здивування. — Знайшли крайнього. Займатися мені більше нема чим.

— Але ти ж міг... — почала було Рей.

— Не міг, — м'яко перебив її Інк. — Я бачив, як діти вовтузилися під сходами ще звечора, так. Я навіть думав, що вони щось замислили. Але те, що ви тримаєте в руках… — він кивнув на конверти, — ...це поза межами моїх скромних здібностей. Можливо, нам варто просто визнати, що ми не все контролюємо в цьому світі.

Морфей затамував подих.

— То ти хочеш сказати, що він… Справді був тут? Що Санта — це не просто казка для Зака?

Інк зробив невеликий ковток зі своєї чашки, хоча вона була порожньою.

— Світ значно старіший і складніший за наші плани та звіти розвідки, Морфею. Іноді, коли люди проходять крізь таке пекло, як ви, і при цьому зберігають у собі здатність любити… Вищі сили просто не можуть пройти повз. Можливо, Полярна зірка сьогодні світила трохи яскравіше саме для того, щоб вказати шлях комусь, хто приносить спокій.

Джессі знову подивилася на свій лист. Слова Інка, сповнені спокійної впевненості, змусили останню краплю її скептицизму розчинитися. Вона хотіла знайти раціональне зерно, але раптом зрозуміла, що не хоче. Якщо навіть Інк заперечує своє втручання, значить...

— Виходить, — прошепотіла вона, дивлячись на зірки за вікном. — Дива все-таки існують?... Просто ми про них забули.

— У Новорічну Ніч можливо все, — відповів Інк, і в його очах на мить промайнуло щось настільки глибоке і прадавнє, що Рей мимоволі здригнулася. — Сьогодні диво сталося, бо ви самі дали йому привід зайти в гості.

Морфей заплющив очі, підтягуючи ковдру вище на плечі.

— Якщо це вищі сили, то передайте їм, що я більше не буду скаржитися на спину. Принаймні до завтрашнього обіду.

Розмова далі лилася про дива. Не про плани на майбутнє, не за Турнір і навіть не за Анархію. За... Дива. Конверти під ялинкою продовжували ледь помітно мерехтіти холодним блакитним сяйвом. Інк продовжував мовчати, тихо посміхаючись собі у долоню, прикриваючи нею свою усмішку. Його секрет був надійно схований так само, як і віра дітей, яку він допоміг захистити.