Бурса

×××

Цілих три роки мого життя пішли до чорта під хвіст. Власне, якщо у чортів взагалі вони є, бо в саме існування бісів, після усього, що побачив і почув за ці три роки, тепер охоче повірю без зволікання. Я не жартую. Це були до біса хрінові місяці, що їх я волів би забути, але синя книжечка, що припадає пилом на полиці, не дасть мені зробити цього повік. Хто взагалі видає дипломи за непоправно зіпсоване життя? Чому б одразу не видавати запрошення до найближчого психіатричного закладу, чи довідку про втрату здорового глузду шляхом отримання технічної спеціальності в професійному ліцеї? Професії, що тобі не близька, яка тобі не потрібна, та й взагалі, обрана для тебе всупереч твоєї волі. Я ніколи не хотів бути шахтарем. Заберіть у мене цю синю книжечку! Нехай не збирає пил у моїй квартирі. Віддайте її тим, хто вирішив за мене, ким мені бути чи де мені вчитися. Закресліть моє ім’я та впишіть імена мої батьків, а також імена батьків моїх батьків.

Якби три роки тому я знав, чим усе закінчиться, ще б до вступу підпалив би той клятий гірничий ліцей. Я не жартую. Підпалив би й оком не кліпнув. Пекельному училищу місце тільки в пеклі. Разом із усіма тими директорами, майстрами та викладачами, які роками закривали очі на все, що коїться в стінах їх учбового закладу, заохочуючи цим масове отупіння дітей і руйнування останніх надій більш-менш адекватних студентів на отримання бодай якоїсь освіти. Бо сама ціль існування цієї бурси полягала не в навчанні бажаючих. Вона ж, ця бурса, існувала тільки для того, щоб у високих і темних кабінетах, приховувати від суспільства небажаючих це робити. Хоча б спробувати їх чомусь навчити, і якщо не вийде, а це в будь-якому випадку не виходило, принаймні притримати цей розгул підліткового криміналу до тієї миті, поки за скоєні ними злочини, можна буде садити по-справжньому.

То був унікальний ліцей за всіма стандартами освіти, бо починаючи від директора й закінчуючи моїм куратором, усі клали щось продовгувате на ті самі стандарти. Щовересня під парадні двері ліцею звозили юнаків та дівчат із усього міста та найближчих шахтарських селищ. Щовересня високі й темні кабінети, наповнювалися сиротами, дітьми з багатодітних родин або дітьми, що лишилися на своїх дідусів та бабусь, поки їхні батьки підкоряли москву, наче зозулі полишивши свої чада деінде. Вже через кілька тижнів відбудуться й перші відрахування, бо ті юнаки та дівчата, що ввійшли до парадних дверей ліцею першого вересня, більше там не з’являлися. Ну а далі неслося так, що вже було не спинити. Хтось, поселившись у гуртожитку, що стояв неподалік од ліцею, напився й набив морду коменданту після відбою. Хтось поцупив телефон у одногрупника чи виніс цілий кіоск на ринку. Хтось на вихідних примудрився потрапити до СІЗО за нанесення тяжких тілесних під час бійки в нічному клубі. А хтось пішов далі, тобто впав іще нижче, як ось наприклад один із моїх одногрупників, який разом із друзями вирішили зґвалтувати тридцятирічну жінку. До речі, за рогом того самого вищезгаданого нічного клубу. Дівчат, які вчилися в нашому ліцеї зазвичай не відраховували. Вони закінчували своє навчання переважно ранньою незапланованою вагітністю та академічною відпусткою, тож я дуже сподіваюся, що той нічний клуб із їхньою вагітністю не має нічого спільного. Я не жартую.

Тепер, коли ви знаєте про те, як і куди мене занесло, постає досить логічне питання. Що ж мене змусило закінчити цей ліцей? Я й досі не можу дати на це чіткої відповіді, хоча вже тоді розумів, у цьому місці я не те щоби зайвий, я в цьому місці взагалі не мав бути. Я не був сиротою й не висів на шиї в дідуся чи бабусі, поки в цей самий час мої батьки продавали китайські джинси та в’єтнамські капці за кордоном. У мене батько ніколи не сидів. Мати не сиділа тим паче. Вони не народили мене в свої шістнадцять. І не кинули в мої шістнадцять. Єдине, що я вкрав у своєму житті, так це кілька гривень зі скарбнички старшої сестри, та й таке. На свій захист додам, що після скоєного майже зразу сестрі зізнався, тому й отримав від неї лиш умовне покарання. І все ж таки, не думаю, що саме за цей гріх мені дістався той ліцей. Бог покарав мене не за це, сподіваюсь. Хоча, можливо, через кілька років я усвідомлю, це було зовсім не покарання. Навпаки. То був унікальний досвід, як то набуття здатності викручуватися чи пристосовуватися. Або ж як удосконалення певного вміння бути непримітним та нецікавим. Я не жартую. Бо якщо тобою цікавляться в нашому ліцеї, зазвичай це закінчується погано. І не завжди втраченими грошима, що їх заберуть. Гроші – це сміття. Але це сміття потрібно комусь прибирати. Декілька моїх одногрупників прибирали сміття кожен день. Подекуди з однієї й тієї ж «урни», яку заводили в провулок між ліцеєм і гуртожитком, і надавали під дих. Тож я, у перший рік свого навчання взагалі не тягнув сміття до ліцею, відтак і урни з мене не зробили. А перші два роки не носив і телефона. Тоді в мене був «сіменс» зі скрипучими кнопками та можливістю програвати вав-ки. Хто знає – той знає.

Професійний гірничий ліцей імені Олексія Івановича Бахмутського. Чотири поверхи смутку, розчарування та приреченості. Відколи це пекло на землі стало носити ім’я відомого винахідника? До речі, а ви знаєте, що саме винайшов Бахмутський? От і я не знав, допоки не опинився в цьому ліцеї вперше. Тут наперебій хвалилися, що ця, не побоюся цього слова стайня, носила тепер гордовиту назву ліцея, та ще приставку з ім’ям винахідника цілого вугільного комбайна. Бо ж для Донбасу – це святе. Я не про комбайни та вугілля, а про гіперболізацію власної значимості серед оточуючих. Простіше кажучи, про понти. Проте історія історією, заслуги заслугами, комбайни комбайнами, а в моєму місті цей гірничий ліцей, називали просто бурсою. Так її називали ті, хто в ній навчався або ж ті, хто не мав до неї жодного відношення. Випускники бурси не мали бодай найменшого шансу знайти гідну роботу. Усі, хто здобув освіту в стінах цієї будівлі були приречені на найнижчу зарплату в регіоні та відсутність кар’єрного зростання. Бурса, як та чорна діра всмоктувала найкращі роки мого життя. Час, який вже ніхто не поверне й за який ніхто не відшкодує моральні збитки. Щодня, покидаючи стіни бурси, я наперед думав про те, як повертатимуся завтра. Про те, що знову буду бачити ці огидні пики, з якими волею долі опинився в одній групі. Що буду чути настанови викладачів, які подекуди й самі були ладні звалити з пари, тільки би не гаяти час на безглузду викладацьку роботу. І так кожного дня. Цілих три роки поспіль. Але ми хоч прийшли та пішли, а викладачі й надалі лишаються у цій дурці. Уявіть собі.

Був у нас один викладач. Вів у нас професійні дисципліни. Точніше, він так вважав. Було йому років вісімдесят, а виглядав на всі дев’яносто. Всі звали його просто Ілліч. Уявити, скільки поколінь шахтарів пройшло через треморні руки Ілліча було не складно. Усі парти в його аудиторії були розписані та подряпані лезами розкладних ножів, або ж іншої холодної зброї, що її тут носили бурсаки ще з сімдесятих. Я не жартую. Кажуть ніби стіни пам’ятають усе, але в цьому випадку наші учнівські парти, з кабінету в якому півстоліття не робили ремонт, пам’ятали набагато більше. Так ось цей Ілліч крізь усі ці покоління дійшов до нас вже в досить приношеному стані. Ледь балакаючий, глухий і сліпий. Мав густі сиві кучері, що стирчали в різні боки. Такі ж густі сиві брови, що визирали з-під велетенських окулярів. Ілліч, у своєму затертому костюмі на зім’яту сорочку, завжди сидів за викладацьким столом біля вікна та поскрипував. Сподіваюсь, що то був його дерев’яний стілець, а не зношені кістки, чи що там у діда всередині. Не пригадую, чи виходив Ілліч колись зі свого кабінету, бо ніколи за цілих три роки, клянусь, я не бачив його за межами аудиторії номер шість.

Ілліч вів найважливіші лекції для нашої спеціальності. А тепер поверніться до попереднього абзацу, ще раз його перечитайте та погляньте на перше речення вже цього абзацу. Отож бо й воно. Навіть маючи титанічне бажання вчитися, чи бажання розумітися на тому, що стосувалося шахтної справи, ми б не змогли отримати достатньо знань, аби колись стати справжніми професіоналами. Та й можливо, я мав би якесь бажання пізнавати нове, якби Ілліч інколи не засинав на самому цікавому місці. У такі моменти ми просто сиділи собі в аудиторії, займалися своїми справами, намагаючись дідові не заважати. Най спить собі, аби тільки не вмер посеред пари. І як виявилося згодом, яким би кволим не був навчальний процес у Ілліча, та коли він нарешті відійшов на пенсію, у свої вісімдесят із гаком, багато хто в ліцеї не знав, що робити далі. Хто замінить людину, що просиділа п’ятдесят років на своєму скрипучому стільці? Здається, згодом все ж таки знайшли якогось нового й зеленого викладача (йому було років п’ятдесят десь), але це вже точно сталося після мене. Я ж вивчав майбутню спеціальність у перервах між хропінням Ілліча.

Інші предмети в бурсі викладалися не набагато краще. Один викладач міг вести до десятка дисциплін і ще встигати ладнати зі своєю групою. Мені також не пощастило. Моїм куратором була географічка, біологічка, історичка та право-економічка в одній особі. Таким чином, жодної пари географії, біології, історії, права чи економіки в мене не було. Не було й інформатики. Не тому, що я пропускав заняття з інформатики, а тому, що їх пропускав сам викладач. Тобто його взагалі не було. Та й кабінету інформатики в нас теж не було, а єдиний комп’ютер, який я бачив у ліцеї, стояв у кабінеті директора та й той постійно вимкнений. Не було в нас і фізичного виховання. Тут ситуація була дещо іншою. На диво, викладач у нас був. І навіть спортивний зал у нас був. І на м’яч баскетбольний ми колись скинулися всією групою. Але одна половина спортзалу була на ремонті, інша половина постійно протікала. А коли не було дощу чи снігу, ми все одно не займалися там, бо за стіною спортивного майданчика був міліцейський тир. Фізрук казав нам, що ми не проводимо фізкультуру в залі, тільки через те, що там стає досить гучно. Але ми ж знаємо, що це лише тому, аби нас випадково не підстрелили. Що стосується точних наук, вони на жаль у нас були. Не дуже люблю математику й усе, що було на неї схоже, втім добре, що зростом видався хоч куди. Я міг вправно та швидко викрутити лампочку чи повісити штори. Звісно, не задарма. За невеличку символічну цифру в заліковій книжці. Уявіть, у нас були заліковки.

Попри всю привабливість бути підстреленим на фізкультурі чи впасти з підвіконня на математиці, все ж найбільше мені подобалося відвідувати пари літератури й мови. Особливо коли їх ставили в наш розклад останніми. У такі дні на заняття до Олександри Ігорівни Бахмутської, до речі рідної онуки того самого винахідника, приходило лише три учні з тридцяти. Я, мій найкращий друг Андрій і кадр на прізвисько Ван Дамм. Андрій принципово ніколи не пропускав жодної пари. Він ледь не єдина людина на цілу бурсу, хто прийшов сюди за власним бажанням і мав на меті отримати ту найменшу необхідну освіту, що дозволяє відразу розпочати роботу на шахті. За це я його дуже поважав, і саме тому разом із Андрієм я щодня залишався на заняттях до кінця. Третій хлопець Вадим, тобто Ван Дамм, також не пропускав жодної пари. Не тому, що так сильно тягнувся до знань, а тільки тому, що інакше б довелося важко працювати вдома, де на нього чекало велике господарство. Одне з небагатьох його розумних рішень, бо чесно кажучи інтелектом Ван Дамм не дотягував навіть до найнижчого рівня нашого ліцею.

Отже ми втрьох завжди завалювалися до Олександри Ігорівни на останню пару та розважали одне одного як могли. Вона розповідала нам цікаві історії, а ми читали вголос класичні твори з української та зарубіжної літератури. Особливо веселив усіх Ван Дамм, який крім того, що дуже затинався, майже не вмів читати, тому постійно додумував слова та речення на свій лад. Писати він також нормально не вмів. Колись ми втрьох писали диктант і цей кадр примудрився зробити сто двадцять сім орфографічних та пунктуаційних помилок. Словом, від домашнього господарства далеко йому не втекти. Він буде приречений багато працювати, щоб заробити якусь копійчину на своє життя, що ніколи вже не буде таким простим і цікавим, як у книгах, що він їх уперше прочитав на парах у Олександри Ігорівни. Що стосується Андрія, він розумів усю абсурдність такого навчання, але вдіяти нічого не міг. Професійний гірничий ліцей імені О. І. Бахмутського був єдиним у нашому районі, де видають такі важливі сині книжки, на кшталт тієї, що припадає пилом у мене на полиці. У Андрія був свій план і він йому слідував. Як і всі ми.

Бурса остаточно вбила в мені дитину. Після першого разу, коли ми втрьох вирішили відсидіти останню, четверту пару з літератури, в нас почалися проблеми. Іншим одногрупникам це м’яко кажучи не сподобалося. Їх логіка була тупою та ми іншого й не чекали від юнаків їхнього штибу. Від того дня, кожного наступного разу вони чіплялися до нас через те, що ми лишаємося на останні пари. Наче пропуск занять усією групою не рахується за пропуск. Ніби ніхто не помітить зникнення тридцяти учнів і лише через те, що ми втрьох лишалися, тим самим нагадували про існування цілої групи. Господи, тепер це навіть писати смішно. Але тоді нам було не смішно. Ми стали помітними, тобто порушили головне правило бурси. Нам погрожували, нас вичікували перед заняттями, щоб поговорити, а потім знову погрожували. І знаєте, що ми тоді зробили? Ми продовжували відвідувати  геть усі пари, але з часом погроз ставало дедалі менше. Бо ж група наша ставала меншою. Відрахування не припинялися. Ледь не кожного тижня когось відправляли додому, і багатьом із цих відрахувань ми з Андрієм та Ван Даммом були щиро раді.

Так пройшов перший курс. За цей рік наша група зменшилася вдвічі. Когось відрахували за пропуски. Когось за бійку з майстром виробничого навчання. Когось за те, що поцупив дещо з магазину електроніки. Дихати стало набагато легше. За відвідування останніх пар нас ніхто не довбав. Ми спокійно собі вчилися. Тобто слухали хропіння Ілліча, вкручували лампочки в кабінеті математики та скидувалися фізруку на новий баскетбольний м’яч, яким так ніколи й не пограємо. Тоді нас уперше підчепив військкомат. Ми проводили за його стінами довгі години, аби згодом стати на облік та пройти перші свої медогляди. Ван Дамм після такого на декілька тижнів відправився до психіатричної лікарні. Там на стаціонарі за логікою військкомату, він якось мав підтягнути свої розумові здібності. Виявилося, що три тижні в дурці зробили тільки гірше. Ван Дамм повернувся переляканий і не міг нормально спати. Казав, що в лікарні його розмістили разом зі справжніми хворими, які посеред ночі могли підійти до ліжка й стояти над ним із розплющеними очима, поки Ван Дамм спокійно спав. Тоді він зрозумів, що як раніше спати вже не зможе.

Найгірше, що зі мною траплялося під час навчання у бурсі неодмінно було пов’язано з виробничою практикою, що розпочалася з другого курсу. Той час, який ми мали би витрачати на вивчення та засвоєння певних процесів, зазвичай витрачався на те, щоби вгодити всім друзям нашого директора. А їх у нього по всьому місту назбиралося чимало. Саме в бурсі я вперше в житті відчув, як нахабно тебе можуть використовувати. Нас постійно жбурляли на прибирання територій навколо податкової, міліції, державної автомобільної інспекції, військкомату, міської ради, будинку культури, станції ДСНС або центральної міської лікарні. Те, що мало робитися руками людей, які за це отримують гроші, робилося руками учнів нашого гірничого ліцею загалом, і нашої групи зокрема. Міцна чоловіча дружба директора з усіма впливовими людьми міста, залежала виключно від того, як добре ми виконаємо свою брудну роботу. А її, з урахуванням того, що учнів поступово відраховували, виконувати ставало складніше. Попри це, запитів директорських друзів не меншало. Навпаки, та ще й ставали дедалі екзотичнішими. Одного разу мене, Андрія та Ван Дамма через це навіть викрали. Я не жартую. Інакше це назвати не можна.

Кіднепінгом займався один із колег нашого директора, який тримав поблизу Луганська велику базу відпочинку. Маю думку, нелегальну. Один дзвінок, і наступного ранку рівно о сьомій замість щоденного наряду та виробничої практики, мене, Андрія, Ван Дамма та ще двох одногрупників зібрали в директорському кабінеті, де він змусив нас чекати на якусь машину. Чому саме нас? Бо були впевнені, що ми не підведемо поважного друга директора, не втечемо на півдорозі та якісно виконаємо поставлені задачі. Адже ми дійсно завжди робили усе як треба. Тобто, як цього вимагали. Коли довгоочікувана машина прибула під вікна директорського кабінету, ми здивувалися. Це був величезний позашляховик, на кшталт тих, які приймають участь в перегонах по бездоріжжю. Засохлий бруд, яким автівка була вкрита по самісінький дах лише підтверджував мою думку. Нас усіх запхали до позашляховика рівно о восьмій, після чого ми вирушили подалі від нашого маленького містечка, у бік обласного центру.

Крім нас у машині був тільки водій. Було ясно, що він і гадки не мав, хто ми й для чого нам ця мандрівка. А головне, для чого це потрібно йому. Він лише виконував указівку начальства, не ставлячи зайвих питань. Їхав мовчки, не звертаючи на нас увагу. Ми теж мовчали, не тому, що не мали про що поговорити, а тому, що не хотіли озвучувати своє обурення в присутності людини, що працювала на того, хто був причиною нашого обурення. Майже годину ми торохтіли пустинною трасою до передмістя Луганська. Там повернули ліворуч і повз довгі ряди тополь та залишки ранкового туману, їхали ще хвилин десять, поки не проїхали вивіску: «Клуб 4х4». Судячи з транспорту, на якому ми їхали, наша подорож добігала кінця. Нас висадили на узліссі, посеред десятка невеличких вагончиків, які ймовірно слугували базою для охочих тут поганяти й відпочити. Вилізши з позашляховика, ми зрозуміли, що відпочивати тут любили сильніше, ніж ганяти підтопленими після дощу ґрунтовими дорогами, долаючи невеличкі брудні струмки та інші природні перепони. Усе навколо, починаючи від вагончиків і закінчуючи територією бази, на скільки вистачало погляду, вкрито сміттям. Пластикові пляшки й скляні пляшки. Пляшки з під пива, горілки, вина чи віскі. Пакети з-під продуктів, пакети з-під портвейну, пакети з-під соку. Рештки використаного пластикового посуду, залишки якоїсь їжі та сліди від колишніх вогнищ. Люди – найбільше зло, створене людьми.

З одного вагончика вийшов чоловік у мисливському одязі кольору хакі. Йому було десь півстоліття, він привітався з водієм, що нас привіз і зразу ж розпрощався. Позашляховик розвернувся й поїхав геть, залишивши нашу п’ятірку наодинці з чолов’ягою в хакі. Той мовчки повернувся до вагончику, але за мить випірнув знову, тримаючи у руках п’ять упаковок великих пакетів для сміття. Вказавши головою в бік лісу, дав зрозуміти, що треба починати. Того дня ми знову стали комунальниками. Біда лише в тому, що прибирати будемо не рідне місто, а чиюсь приватну власність. Ван Дамм побачивши об’єм роботи, затинаючись перепитав у чолов’яги в хакі, де закінчується територія бази. Той посміявся й сказав, що треба прибирати допоки будемо бачити сміття, поза чим зник у своєму вагончику. Нічого не лишалося робити, як відкривати пакети й рушати збирати сміття. Ми розділилися на дві групи й почали роботу. Андрій Великих скаржився на відсутність бодай якихось рукавичок, адже брати увесь той жах голими руками було зайняттям не з приємних. Ван Дамм навпаки, здавалося, не бачив у цьому нічого поганого. Його пакети завжди наповнювалися швидше. За пів години ми вже вмирали від спраги й спеки. Ті двоє, що працювали окремо, сходили до вагончиків попросити води, але їх відправили назад, сказавши, що воду привезуть пізніше. Це саме пізніше відбулося близько другої години дня. До цього часу ми встигли заповнили сміттєвими пакетами ледь не половину тракторного причепа, що стояв за вагончиками.

Воду привіз той самий водій, з яким ми приїхали вранці. Вони знову перекинулися кількома словами з чолов’ягою в хакі, а потім підійшли до нас. Запитали, чи ми зголодніли. Звісно, ми були голодні. Голодні й виснажені, так ми відповіли. Водій поїхав, а чоловік у мисливському запевнив, що зараз поставить на багаття відро, зварить нам справжньої польової каші. Та й дійсно, відро опинилося на багатті дуже швидко. Вода кипіла. Овочі нарізані. Банки с тушонкою відкриті та чекали своєї черги. Лісом потягнувся приємний аромат. Поки варилася каша, ми закінчили наповнювати причеп. На годиннику майже шістнадцята, і так довго не продовжувалася жодна наша виробнича практика. Батьки, мабуть, уже б’ють на сполох, але робити нічого, мобільний телефон я тоді до бурси не тягав. Як і сміття. Після подій під Луганськом, тепер це звучить іронічно.

Водій на позашляховику приїхав на базу втретє. Тоді ми всі п’ятеро подумали, як же вчасно, прямісінько на готову польову кашу. Одначе водій приїхав не для того, аби попоїсти, а лише забрати нас. Голодних. Покидаючи базу активного відпочинку «Клуб 4х4», я пробігся поглядом до багаття, на якому готувалася їжа; до вагончиків, у яких імовірно ночували місцеві працівники; насамкінець, до чистих галявин навколо бази, що стали такими, виключно завдяки нашим старанням. Я був злий. Не через прибирання сміття чи відсутність каші в моєму шлунку, а саме через те, що нас використали. Ошукали. Викинули на смітник. Директор буде задоволений.

Третій курс був переломним у моєму житті. З одного боку, я вижив у цьому пеклі, з іншого, наставав час думати про те, що робити в наступному. Що буде після закінчення бурси? Яким буде моє наступне випробування? І нарешті, скільки ще разів нас усіх використають, допоки не відправлять у доросле життя за межами ліцею. От-от мали отримати синю книжечку, а що далі? З Ван Даммом усе ясно. Він продовжить жити своє складне життя у селищі за містом. Допомагати своїм підстаркуватим батькам. Садити город. Готувати свиней. Збирати врожай. Різати свиней. Зустрічати Новий рік на самоті. Себто, з родиною. Після кожного Великодня бігати на кладовище й збирати паски та цукерки. Паски свиням, цукерки собі. Далі знову садити город, і так кожного року. А що там Андрій? Андрій, по закінченні навчання, піде працювати на шахту. Точніше спочатку домовиться з рідним дядьком, у якого є друг, який добре знає ще одного чоловіка, що був знайомим якогось посадовця в шахтоуправлінні. Домовиться про хабар. Тільки вам я цього не казав, гаразд? Хто ж винен, що в нашій країні, задля того, щоб піти вбити своє здоров’я під землею, треба спочатку комусь із начальства нагріти руку. От Андрій власне й нагрів. Відкладав зі стипендії, відкладав із кишенькових, продав свій велосипед, а решту позичив у батьків. Ретельно перерахував сміття, переклав до білого конверту та разом із документами передав своєму дядькові. Той передав своєму другові, який передав своєму знайомому. За декілька днів сміття вже лежало у синій пластиковій теці з документами, що випадково опинилися в руках посадовця з шахтоуправління. Той зайшов до свого кабінету та спокійно перерахував гроші, навіть не зачиняючи дверей. Подумав про те, що час підіймати тариф. Далі подумав на яку б таку шахту влаштувати людину, документи якої навіть не дивився. Штатки переповнені. Місць немає. Але місце треба знайти. Подумав, обрав, подзвонив за добре знайомим номером. Розмова тривала рівно хвилину, з них сорок секунд зі співрозмовником говорили про риболовлю. Так Андрій Великих працівником шахти Золоте. Саме там, де й мріяв опинитися. Життєвий шлях розвернувся у правильному напрямку. Слава шахтарській праці й конвертові у синій теці.

Що стосується мене, починаючи третій курс, я й гадки не мав куди йти після бурси. З тією синьою книжечкою роботи нормальної годі й шукати. Інститут? Як вступити до інституту, якщо два роки поспіль ти згрібав сміття по місту? Я не про те сміття, про яке ви подумали, а про звичайне, після якого одежа тхне наче лайно. Звісно, є ще й платна форма навчання, але де ж знайти гроші на контракт? Ближче до літа будемо думати, подумав я, слухаючи як Ван Дамм намагається читати щось із зарубіжної літератури. Після тієї пари Олександра Ігорівна попросила мене затриматися. Зима на носі, сказала вона, потрібна моя допомога. Тоді я ще не знав, як сильно вплине на мене ця пропозиція, але звісно ж погодився. Вона була доброю до нас усі три роки навчання, тому відмовити їй було для мене останньою справою. Тим більше допомога не потребувала надмірних зусиль. Потрібно було лише пофарбувати вікна в неї вдома. Олександра Ігорівна пішла до заступника директора та звільнила мене від занять на наступні три дні. Впораєшся за день, інший час будеш відпочивати, мотивувала вона. Визначилися з днями, і в призначений час, рівно о дев’ятій, я знайшов її будинок за адресою, що вона записала на клаптику газетного паперу. Вона жила на першому поверсі, тому проблем із фарбуванням не буде. З цими думками я й постукав у двері.

Увійшовши до квартири, розгубився. Тут було не те, що сподівався побачити. Не так я уявляв собі життя онуки відомого винахідника. Квартирка була маленька й дуже темна. Нагромаджена старими радянськими меблями. Особливо запам’яталися стільці. Багато стільців. На стінах жодної картини. Тільки старі шпалери, що по краях вже давно відстали від стін. На підлозі не було килиму, як зараз пам’ятаю холодну й непривітну підлогу цієї квартири. Олександра Ігорівна човгаючи нею своїми домашніми капцями, зносила до дверей декілька банок із фарбою. Я допоміг їй дістати з комори невеличку драбину й декілька щіток. Виявилося, робота чекала на мене ззовні. Два невеликих, ледве живих вікна, що виходили з кухні та вітальні. Зразу подався на вулицю, розмістив драбину під першим із них, іпочав фарбувати. Фарбувати й думати, як оце так сталося, що відомий винахідник не лишив по собі нічого. Як так сталося, що його рідна онука змушена жити в квартирі аварійного будинку. Де ж була та довбана радянська влада? Чому не змогла достойно віддячити людині, що створила для них вугільний комбайн. Комбайн, яким по суті користуються й досі.

Перше вікно я закінчив за півтори години. Якби не потрібно було постійно переставляти драбину, впорався би значно швидше. Повз мене проходили містяни та з цікавістю дивилися на мою роботу. Якби ж вони знали, що я фарбую вікна онуці самого Бахмутського. Друге вікно було більшим, відтак і часу на нього витратив чимало. Коли закінчив, зліз із драбини, відсунув убік, а сам зробив кілька кроків назад, аби оцінити свою роботу. Старі вікна засяяли свіжою фарбою, але фарба ця вже ніяк не могла приховати смуток, що панував у квартирі самотньої жінки. Коли ввійшов усередину, Олександра Ігорівна нарізала чорний хліб. На столі вже віддавав парою свіжий суп. Повернувши драбину на місце, хотів було зразу податися додому, та мене не відпустили. Змусили поїсти. Відмовлятися було незручно. Сів обідати. У цей час Олександра Ігорівна робила чай. Вогняний суп був смачний. Хліб був не свіжий. Краєм ока побачив, що в холодильнику майже нічого не було. Мені стало боляче.

Ти можеш винайти цілий вугільний комбайн, але не можеш забезпечити своїй родині гідне майбутнє. Ти можеш покласти своє життя заради країни, але й гадки не маєш, що вона розвалиться через кілька десятиліть. Або, ти можеш працювати більше тридцяти років у ліцеї, що носить ім’я твого дідуся, але чути, як це місце з насмішкою називають бурсою. Ти можеш витратити час на кілька університетів, стати викладачем, а потім працювати за лічені копійки. Або, ти можеш бозна-як вчитися, не без труднощів отримати вищу освіту, потім дати хабаря, аби правдами й неправдами протиснутися до державного шахтоуправління, щоб увесь залишок кар’єри ледь не щотижня отримувати синю теку з чиїмись документами та конвертом. І тобі не треба важко працювати, щоби лишилося щось і дітям. Для цього не треба задарма гинути під землею. Не треба садити город чи тримати десятки свиней. Твоїм дітям не треба буде збирати цукерки на кладовищі, щоби дізнатися який на смак шоколад. У тебе завжди буде свіжий білий хліб і повний холодильник. А вікна твого дому відразу замінять на металопластикові, щоб їх не потрібно було фарбувати. Життя несправедливе настільки, наскільки це можливо. Я зрозумів це заледве опинившись у бурсі. А провівши там цілих три роки, тільки це підтвердив. Три роки, що остаточно пішли чорту під хвіст. Три роки, що мав прожити інакше. Втім, як вже було сказано раніше, я отримав неоціненний досвід. Я зрозумів багато речей, які варто було зрозуміти чим скоріше. Головне, що на бурсі моє життя не закінчується на відміну від Олександри Ігорівни. Тому й маю зробити все можливе, щоби моє життя закінчувалося зовсім інакше. Я не хочу, аби моїм ім’ям називали ліцеї, але я хочу щоб мої онуки, так само про мене згадували, навіть через багато-багато років. Я не хочу винайти новий вугільний комбайн. Бо я не шахтар. Я не хочу мати нічого спільного з тим, що можна отримати за хабар. Я лише хочу прожити достойне життя. Для мене цього буде достатньо.