Свідок

×××

Він замовив каву «3в1» й пачку сигарет. Розплатився. Відійшов убік і дістав сигарету. Довго шукав запальничку. Не знайшов. Повернувся до кіоска за новою. Підкуривши, пробігся поглядом автостанцією. Безлюдна пізня година. Світлофори на перехресті не працюють, лише набридливо блимають жовтим сигналом, відбиваючись від мокрого асфальту кількома великими тьмяними плямами. Дощ лив майже весь вечір, а рушивши далі за місто, лишив по собі довгоочікувану прохолоду й свіжість. Знову захотілося жити. Температура впала до комфортної позначки ледь не вперше за літо. З’явився легкий вітерець, що силився розштовхати велетенські придорожні тополі. Він же й приніс з околиць липовий аромат, нагадуючи містянам, що літо давно перевалило за екватор. Інколи вітер стихав, і якщо вулицею не проїжджали фури, було чутно музику, що вислизала з дверей нічного клубу. Легкою вібрацією вона підповзала до автостанції.

Він докурив швидше ніж закипів електричний чайник. Якась мить і продавчиня сповістила, що кава готова. Подякувавши, подався геть від кіоска, стиснувши зуби від болю, що завдавав його пальцям окріп у прозорому стаканчику. Машина стояла капотом до перехрестя. Підійшовши впритул, поставив на неї каву й полегшено змахнув обпеченою рукою. Знову закурив. Не варто було погоджуватися на нічну зміну. Кому взагалі потрібне трикляте таксі серед ночі? Тим часом двері клубу на мить відчинилися, випустивши на вулицю приспів відомої пісні й двійко дівчат. Він поглянув на них, але ті й не думали покидати заклад посеред ночі. Вони голосно сміялися, намагаючись підкурити одна одній, а потім, коли це нарешті вийшло, тримаючись за руки просто стояли біля виходу. Попиваючи каву, він дивився на подруг і мимоволі почав усміхатись, таким заразним був їхній сміх. Вони про щось говорили, але він не чув про що саме.

Згодом одна з дівчат обійняла подругу, і, підстрибуючи, подалася назад до закладу. Та, що лишилася, спокійно докурила сигарету, перехиляючись з боку в бік. Діставши телефон, комусь подзвонила. На дзвінок не відповідали довго, а коли відповіли, розмова швидко обірвалась. Не встигла дівчина відкласти телефон, як той знову задзвонив. Полянувши на екран, вона розлючено впустила руки й високо задерла голову. Кілька секунд дивилася на зорі, потім знову на екран, і врешті-решт відповіла. Ця друга розмова не була схожа на першу. Вона кричала. Навіть було чутно, що саме.

— Я не хочу додому. Я гуляю з друзями.

Пауза. Мабуть, на іншому кінці хтось закричав у відповідь.

— Ну то й що? Не спіть! Мені начхати. Так і передай мамі!

Пауза.

— Де хочу, там і гуляю, зрозумів? І з ким хочу...

Пауза.

— Та пішли ви! — наостанок вигукнула вона й поклала слухавку.

Деякий час вона продовжувала хитатися з боку в бік, аж раптом, різко сховала обличчя долонями. Схоже, заплакала. Задивившись на неї, таксист не помітив, як десь ліворуч заревів двигун, і стрімко наближався до перехрестя. За кілька секунд, з прилеглої до нього вулиці, вилетів синій легковик. Водій не встигаючи вивернути руль, просто спостерігав, як машина застрибує на тротуар. Здолавши сотню метрів автівка врізалася в найближчу з тополь, збивши світлофор, великі вазони з квітами, дерев’яну лавку й дівчину, що так і залишилася стояти біля клубу, навіть не намагаючись урятуватись.

Відкинувши стаканчик із кавою, чоловік зірвався з місця. Гучна музика продовжувала стрясати стіни, зробивши звуки трощі недосяжними для розслабленої молоді. Перетнувши дорогу, таксист опинився біля дівчини, що непорушно лежала на купі розтрощеної деревини, гнутого заліза й обірваних електричних дротів. Удар підкинув її високо над автівкою, закрутивши в моторошному беззвучному польоті, а після приземлення ще й протягнув нерівною тротуарною плиткою кілька десятків метрів. Дівчина лежала на спині, широко розвівши руки, тоді як ноги майже торкалися лівого плеча. Було зрозуміло, що дівчина мертва, та він усе одно потягнувся за телефоном, аби викликати швидку. Промовляючи адресу, описуючи те, що сталося, чоловік непорушно дивився на молоде дівоче обличчя, на розплющені очі, що й досі були вологими від сліз. Якусь хвилину тому, вона була ще жива. Вона щиро сміялася, обіймаючи друзів, а ось тепер її не стало.

Почулася мелодія рингтону. Хтось дзвонив, але не йому – дівчині. Вона все ще міцно стискала в руці маленький рожевий телефон, який світився під тонкими пальцями, а потім згаснув. Чоловікові дуже хотілося подивитися на екран, дізнатися, хто дзвонив, але він боявся побачити там «Мама» чи «Тато». Він отак би й стояв до приїзду швидкої, дивлячись на тіло молодої дівчини, якби за спиною не почулися дивні звуки. Він озирнувся й побачив автівку, той самий легковик, який вбив бідолашне створіння. Він геть забув про машину, що вилетіла на перехрестя. Вбивця намагався вибити ногою водійські двері, до того ж робив це жваво й наполегливо, наче й зовсім не постраждав.

Таксист сунувся до легковика, що майже наполовину вм’явся у тополю. Синій кузов був вкритий ламаним гіллям і листям. Диво, що водій узагалі вижив. Чоловік поглянув на номери, спробував запам’ятати, навіть не знаючи навіщо це йому. Тим часом двері піддалися й відкрилися. Водій вибрався з автівки ц похитуючись спробував очистити від крові зламаний ніс. Біла майка просякнута червоним, і в цілому вигляд він мав жахливий. Шкутильгав від отриманих травм, але похитувався точно не тільки через це. Таксист одразу припустив, що вбивця п’яний, а коли той заговорив, усі побоювання тільки підтвердилися. Хлопець, років вісімнадцяти, може й неповнолітній. Не без труднощів зв’язуючи слова в речення, він попросив викликати швидку, але не для себе. У машині були ще й пасажири, можливо друзі, але жоден із них автівки не полишав. Це був поганий знак.

— Ти людину вбив, — крикнув йому таксист.

— Викликай швидку, негайно! — хлопець не просив, він наказував. — Мої друзі помирають.

— Ти, сволото... Ти людину вбив, чуєш?

Таксист упритул підійшов до нього, зазирнув у машину. На передньому пасажирському сидінні лежала закривавлена дівчина. Нижня половина її тіла притиснута двигуном, який від сильного удару влетів у салон. Дівчина не рухалася. Позаду неї було двоє хлопців її ж віку. Нерухомих, але, здається, що живих.

— Чого ж ви, паскуди, усі не передохли, га? — таксист схопив водія за шию.

— Гей, мужик, ти що робиш?

— Вбити тебе замало, чуєш?

Він притиск юнака до його ж понівеченої автівки й ледве стримував себе, аби не придушити.

— Що ти... — хлопець жадібно хапав повітря, бризкаючи кров’ю на чисту сорочку таксиста.

— Сядете, чуєш? Усі хто виживе, сядете! Бо подруга твоя вже покарання уникла...

— Вона жива...

— У неї поршні стирчать з-під ребер, агов, прокинься! Вона мертва! Це ти, сволото, винен. Усі винні...

Хтось схопив його за руку й намагався відтягнути від водія. Чотири міцні руки тримали, не даючи придушити хлопця, що знесилено впав на землю біля машини. З нічного клубу підбігали все нові й нові люди. Позаду здійнявся вереск. Таксист озирнувся й побачив, як біля збитої дівчини хтось впав на коліна. Роззяви хапалися за голови, обступаючи подруг із усіх сторін, і, зрештою, остаточно сховали їх від очей.

— Ви як? — якийсь хлопець підійшов до таксиста.

— Цей покидьок убив її...

До нічного клубу під’їхали дві карети швидкої й міліція. Останні зразу ж подалися до водія, підняли його на ноги й посадили в службову машину. Швидка одразу констатувала смерті двох дівчат, а двох хлопців із машини в тяжкому стані відправили до лікарні. Таксист, присівши на вцілілу лавочку, перекинувся кількома словами зі знайомими загиблої дівчини. Вони хотіли знати подробиці, але в голові чомусь усе змішалося. На черговому питанні їх усіх розігнала міліція.

— Ви свідок ДТП? — спитав один із міліціянтів, який присів поряд.

— Так. Я таксував...

— Хтось іще бачив, як усе сталося?

— Та ні... Тут були тільки я, може, ще й продавчиня з кіоску бачила... — таксист махнув рукою в бік автостанції. — Хоча навряд, у неї віконце кіоска не виглядає на перехрестя.

Міліціянт попросив документи, записав контактні дані, звівся на ноги.

— І це все? — спитав таксист. — Не спитаєте навіть, що сталося? Як усе було?

— Усе й так зрозуміло. Йдіть додому, відпочиньте. З вами зв’яжуться.

Таксист теж підвівся.

— Ви серйозно зараз? — розлючено спитав він. — Людину вбили... Ви ж маєте допитати мене. Скласти протокол, чи як там усе робиться?

— З вами зв’яжуться, — міліціянт почав задкувати до патрульного авто.

— Водій був п’яний, — таксист закричав. — Та ще й неповнолітній...

— Заспокойтеся, бо інакше доведеться доставити вас до відділку.

— Везіть! Ви ж повинні мене допитати.

— Їдьте додому. Завтра допитаємо.

До чоловіка нарешті почало доходити. Він зірвався з місця й побіг за співробітником.

— Ви хочете зам’яти цю справу? — зашипів таксист. — Цей вбивця що, синок чийсь?

Міліціянт мовчки застрибнув у машину.

— Подивіться навколо. Вам вже не вдасться це спустити...

Навколо й дійсно зібралося чимало свідків. Усі, хто був у нічному клубі тепер щільно оточували місце подій. Прибувала молодь – друзі й знайомі загиблої, небайдужі мешканці навколишніх вулиць. Більшість новоприбулих одягнені по-домашньому. Коли в натовпі почувся гіркий жіночий плач, між яким лиш інколи просочувався стриманий, сухий і уривчастий – чоловічий, стало ясно – приїхали батьки загиблої дівчини. Між людьми зависла скорботна тиша, тоді як зростаючи крики вбитих горем батьків, луною розліталися нічним містом. Але людей у формі теж більшало. Та й не тільки в формі. Звідкись набігли молодики спортивної статури, що майже одразу почали відтісняти присутніх подалі від місця подій. Побачивши, що міліція ніяк на них не реагує, таксист розгублено замовк, а міліціянт, загнаний до службової автівки, завів двигун і швидко зник.

Дорога до автостанції була найскладнішою в його житті. Кількадесят метрів до таксі, чоловік долав у марних намаганнях зібрати думки докупи. Від розпачу навіть заплакав. Сів на капот і довго дивився на людей біля нічного клубу. Їх продовжували відтисяняти подалі, настільки зухвало, настільки жорстко, що за пів години на місці страшної ДТП лишилися тільки батьки загиблої дівчини, що понуро сиділи біля тіла, та ще кілька людей у формі, що кружляли навколо розтрощеного легковика. Таксист уже не плакав, але зібратися так і не зміг. Єдине, на що він спромігся, сидячи на капоті, так це пообіцяти собі, що так просто цього не залишить. Завтра ж піде до відділку й дасть необхідні свідчення. Якщо буде потрібно, ще й заяву напише. На водія та його друзів, і на мусорів, які це кодло покривають. Він зробить усе, аби той малолітній покидьок, який сидів за кермом, опинився за гратами. Звівшись на ноги, чоловік зробив кілька кроків убік, підняв із землі порожній пластиковий стаканчик, повернувся й сів у машину.