Казка про принцесу, дракона, альпініста і крокодила

Жила-була в одному Королівстві Принцеса. Не те щоб аж надто прекрасна, але все ж доволі мила. І було в нашої принцеси півтора десятка залицяльників та ще один. Навряд чи вони були підкорені її неземною красою, але коли твій тато — Король, а твоє придане складається з половини королівства, двох тисяч золотих і справжнього ручного дракона, то з вишуканим макіяжем можна особливо не морочитися.

Королівство, до слова, було зовсім невеличким — замок із трьома вежами, місто на три сотні жителів та дві слободки. Навіть над назвою ніхто й ніколи особливо не замислювався — Королівство собі й Королівство.

Головним експортним товаром були вівці, яких у Королівстві налічувалося аж три з половиною тисячі (в середньому по вісім із чвертю вівці на одного мешканця), та “Сльози Дракона”™. Грамотна піар-кампанія, проведена заїжджими чаклунами, забезпечила стабільний попит на “Чудодійні ліки для гарного настрою, підвищення привабливості, встановлення сонячної погоди та захисту від радикуліту, що збираються виключно на заході сонця кожного другого четверга місяця особисто Її Високістю”.

Випереджаючи обурені вигуки захисників живої й не дуже природи, скажу, що Дракон від цього зовсім не страждав, бо надзвичайно любив дивитися мелодрами разом із Принцесою (залежно від якості мелодрами в результаті виходило близько двох-трьох літрів драконячих сліз і до ста п’ятнадцяти мілілітрів сліз самої Принцеси).

Та час йшов і, як і в кожній нормальній казці, зрештою задумав Тато-Король видати свою доньку заміж. Та не за простого заїжджого принца (таких до кожної принцеси черга і так), а за най-най-найкращого парубка в усьому Королівстві. З Мамою-Королевою він, звісно, не порадився, за що згодом довелося розплачуватися білою каретою з відкидним верхом і новомодним балакучим дзеркальцем.

Отже, скликав наш Король усіх своїх герольдів — аж двох — і наказав їм сурмити в усі сурми та малювати афіші, щоб до вечора всі півтора десятка залицяльників та ще один були в замку в повній бойовій готовності до штурму серця нашої Принцеси.

Як дізналася про це Принцеса — довго плакала й проклинала свою долю, бо не хотілося їй, сердешній, обирати най-най-найкращого з товаришів по іграх та дитячих пустощах. Не таким вона уявляла собі свого обранця. Адже змалку, начитавшись розумних книжок та наслухавшись романтичних пісень, мріяла наша Принцеса про сильного й сміливого чоловіка, та не про якогось принца-задаваку чи студента-економіста, а про справжнього героя, ім’я якому — Альпініст. Біда була лише в тому, що найвищою горою в Королівстві вважався триметровий пагорб, на якому випасали овець, тож не водилося тут Прекрасних Альпіністів, хоч головою об криницю бийся.

Та як наша Принцеса не відмахувалася від батькової забаганки, та  все ж настав її час обирати собі нареченого. Бо Королівство все ж казкове, а значить — у душі середньовічне і з дещо патріархальним устроєм.  Вишикувалися перед нею півтора десятка залицяльників та ще один — стоять, смиренно чекають, які ж випробування приготувала для них Принцеса. Схилила тут Принцеса голову, лагідно погладила свого ручного Дракона та й каже голосом солодким, наче лимон у сиропі:

— А чи є серед вас, добрі молодці, Альпініст? Щоб і душею сміливий був, і тілом статний?

Загомоніли тут кандидати в женихи здивовано й засмучено. Лише й чути голоси п’ятнадцяти залицяльників та уривки фраз: "ні, я фотограф…", "і я фотограф…", "а я економіст", "…а я письменник", "…от дивина, і я фотограф", "а я коваль".

Засмутилася Принцеса, як раптом виступає вперед шістнадцятий кандидат у чоловіки й мовить голосом медово-зацукрованим:

— Є серед нас Альпініст! Їздив я до сусідніх королівств, щоб підкорювати високі гори й дивитися на заморські дива! На цілих вісімсот метрів забирався! Готовий стати твоїм чоловіком, Принцесо. Якщо ти зможеш завоювати моє серце, звісно.

Зашепотілися гості, заремствували відкинуті кандидати у наречені: мовляв, що ж це коїться, люди добрі — Альпініст же зростом малий, на вигляд кволий, хворобливий, та ще й із таким характером, що хоч тікай, хоч ховайся, поговорюють пліткарі — що і випити охочий, і руки розпустити може. Навіть Дракон невдоволено фиркнув, а наша Принцеса лише усміхається тихенько, мугикає романтичну пісеньку й очей із судженого не зводить.

І було весілля! Вино лилося рікою, а ель — озерами. А щоб столи не ламалися від наїдків — закуски ставили просто на підлогу. І в цей щасливий день наша Принцеса була справді Прекрасною — у білій сукні, з родинною діадемою та золотими локонами. І майбутній її чоловік — Коваль — виглядав не гірше: статний чорнявий красень із хорошої родини — саме той, про якого й мріяла Принцеса: сильний тілом і добрий душею, з хорошою освітою та руками з потрібного місця. Гучно кричали гості, витирали сльози радості батьки, і не було меж щастю молодят.

А що ж Альпініст? Його тихцем відправили подалі з Королівства, щоб під ногами не плутався й свято своїм похмурим виглядом не псував. Адже прийшло до Принцеси розуміння, що дівочі мрії про книжкових персонажів — це одне, а реальне життя — то дещо інше, тож і партнера собі треба обирати відповідально.

Так і закінчилася наша казка про принцесу, дракона, альпініста і крокодила. Ви спитаєте: “А до чого тут узагалі крокодил?!” — та хто його, зеленого, знає? Можливо, вся ця казка була лише плодом крокодилячої уяви. А може, сталося так, що наш крокодил усе життя мріяв стати могутнім драконом, який поїдає альпіністів на сніданок і рятує прекрасних — і не дуже — принцес, але завершив своє життя як шкіряна сумочка, подарована Принцесі на весілля?

Кінець