Провина

Піддаючись почуттям самотності, ми не завжди можемо дивитися на ті чи інші ситуації тверезо. Саме тоді, коли поруч немає того, хто нам потрібен, ми починаємо помирати — не зовні, а зсередини. Нам стає важко не лише їсти, а й дихати, а інколи навіть думати.

Пан Веселенко помер у повній самотності, у своєму ліжку, серед власних картин. Накинувши окуляри в круглій оправі, він спрямовував порожній погляд у зоряне небо вікна у стелі.

Лише померши, він зрозумів небагато. Він не зміг змиритися з тим, що нікому немає до нього діла. Тілу вже було байдуже і воно гнило в труні на кладовищі, однак самотність і далі дряпала його душу. Пам’ять про нього розсіювалася, розчинялася, але не мала права зникнути.

Намацавши твердину в ногах, пан Веселенко вдихнув. Він відчув контроль над повіками й розплющив очі. Він стояв на холодній підлозі коридору. Три тьмяні лампочки висіли по одній над кожною парою дверей.

— Вони повинні дізнатися правду, — рішуче пробурмотів він.

Перші двері, з цифрою по центру, були пурпурові. Колись за ними жила його однокласниця. Він підняв руку й м’яко постукав, ніби не мав на це права.

— Хто там? — він упізнав боязкий голос доньки однокласниці. — Я не відчиню, поки ви не назветеся.

— Я Семен Веселенко. Я колись жив у квартирі номер шість. Пам’ятаєте? — він зробив паузу, чекаючи відповіді. У вічку під номером згасло світло — відповіді не було. — Я хотів сказати… Просто сказати, що мені самотньо. І я не знаю, як із цим впоратися. Думаю, якщо я розповім, як зародилось це відчуття, як росло зі мною пліч-о-пліч і що зрештою я побачив крізь власну призму, мені стане легше. Вам не варто хвилюватися, я піду. Я буду вдячний, якщо ви просто вислухаєте мене й дізнаєтесь мою історію.

Старий почухав змерзлий ніс.

— Коли мені було дев’ять, моїх батьків часто не було вдома. Вони залишали мене й брата з бабусею. Звісно, вона не була поганою: вона навчила мене писати й читати, говорила зі мною як із дорослим, мабуть, намагалася підготувати до цього життя. Але тією доброю бабусею, що була в усіх, вона теж не була. Я лише можу уявити, як самотньо їй було. Вона побачила смерть коханого й не змогла з цим змиритися. Лише тому я можу виправдати її пияцтво. Мені шкода, що я не був таким малим, як мій брат, аби не розуміти всього того, що відбилося в моїй пам’яті. Можливо, саме тоді цей якір і зародився в мені, накинув брили каміння й потягнув мене в утопію.

Вона померла у п’ятдесят. У п’ятницю, о дев’ятій вечора. Алкоголь ізолював її. Лише вливаючи в себе цю отруту, вона могла забути про біль самотності. Але якби вона тільки зупинилася… Якби захотіла жити далі… Якби повірила, що Бога не існує і життя одне… Зупинилася би вона?

Це не важливо… Вона продовжувала пити, а згодом знайшла такого ж п’яницю. Тверезою вона йому була не потрібна, а під градусом його пристрасть зростала — хвора, мов рак, що паралізує життя, уражає вже не душу, а тіло. Він бив її, виривав волосся, ламав пальці, вкривав тіло синцями. Вона стала залежною від цього. Можливо, від фізичного болю вона відчувала, що жива і цінна… або бажана?

Вона продовжувала пити, забувши про рідних, які її любили. Вона рубала всі нитки зв’язку словами — брудними словами — дедалі глибше заганяючи себе в самотність. Їй нічого не було потрібно, окрім пляшки горілки. Це падіння і втрата самої себе. Чи намагався я її врятувати? Так. Але на слова «перестань пити» вона відповідала:

— Ти мені не наливаєш, щоб забороняти.

Усі знали, ким вона стала, але ніщо не могло її врятувати.

Пан Веселенко зробив ще один короткий стук. Зачекав. Тиша. Він схилив голову і, ніби ведений на повідку, припав до дерев’яних хитких дверей навпроти. Притиснувся вухом. Завмер.

— Хм… — старий усміхнувся.

Низький стогін чоловіка перебивався жіночим — ніжним і вільним.

— Зайду пізніше, — пробурмотів він, розвернувся та попрямував до чорних дверей під номером три.

Запах задушливого диму ароматичних паличок тягнувся шлейфом із дверної щілини, поглинаючи простір коридору серпанком. Жінка, що жила там, завжди мала силу без упину тараторити й заговорювати кожного, кого зустрічала в під’їзді. Саме такою, трохи докучливою, запам’яталася вона панові Веселенку.

Підійшовши до дверей, він уперше повірив, що хоча б вона відчинить йому не зважаючи на те, що завжди мав приводи уникати її. Тепер він був готовий, він пригладив кілька волосків, що стирчали на лисині, поправив комір сорочки, зімкнув ступні. Підніс руку над головою і, не прислухаючись, провів серію стуків.

— Я ж казала, забирайся! — невдоволено гаркнула вона.

Слова вдарили кулаком у сонячне сплетіння, ускладнивши дихання; у горлі щось здригнулося, змусивши його заговорити поспіхом:

— Це ти мені? Мені випав шанс поговорити з тобою востаннє, і ти смієш таке казати? — сльози зібралися в очницях. — Я тебе не впізнаю. Хіба ти не та, що могла б зрозуміти? Адже тільки ти знаєш, наскільки світ безмежний — і фізично, і духовно.

Я ніколи не наважувався заговорити, адже страх бути незрозумілим був сильнішим за будь що. І саме зараз, витрачаючи свої останні сили, я скажу, що мріяв лише про шанс поділитися з тобою думками, які зруйнували мій дитячий світ, створивши новий, дорослий.…

Можливо, ти колись читала твір, який називається «Останній лист» О. Генрі. У мої десять я зрозумів свій сенс — той, що хлопцям мого віку був недосяжний. Я впевнений, що зі здоровою психікою ті думки, які народилися в мені, ніколи б не з’явилися.

Тож коли я прочитав, що містер Берман намалював останній лист, щоб урятувати чужу душу, яка так прагнула покинути тіло, я зрозумів: ми віримо лише в те, що бачимо. І яким би жахливим не було оточення, той, хто знає твій сенс, у будь-яку мить може скористатися ним.

Знаєш, це стало однією з причин моєї ізоляції від суспільства. Я більше не вірив у Бога. Я більше не вірив у дружбу. Я боявся довіряти. Треба було зупинитися й жити далі… Але я читав знову і знову, і зрештою знайшов той сенс, що оволодів мною. Мені здавалося, я досяг найвищого розрізнення світогляду, і ти стала тією, з ким я готовий був поділитися, але дуже довго боявся. — Старий глибоко вдихнув.

— Світ, який ми бачимо крізь власну призму — унікальний. Джонсі бачила світ таким, що тоне, бо хворіла. Її подруга Сью бачила світ Джонсі божевільним, адже її розум залишався тверезим, і серед того хаосу вона не могла відчути співчуття. Натомість містер Берман співчував і побачив крихку дівчину, яка потребувала допомоги. І це породило думку, що кожен із нас — це окремий всесвіт, народжений у світ, де мільярди таких самих всесвітів чекають свого кінця, не розуміючи, що занурені в утопію, у якій ніхто й ніколи не зможе їх по-справжньому збагнути. Бо співчуття — це не те саме, що розуміння. Мати ті самі рани — не означає, значить болить однаково. У цьому і є корінь конфлікту самотності, її основа й підмурок.

Саме ця трагічна історія надихнула мене на мистецтво, стала моєю музою і сенсом. Я став художником, бо хотів бути таким, як містер Берман — відчуженим, але готовим до подвигу будь-якої миті. У цьому і був мій сенс. Але, як ти вже знаєш, мені так і не випала нагода стати героєм. Я просто помер у своїй квартирі, розглядаючи зорі.

Я б не постукав, якби не читав і твої книги. Я знаю, що мені ніколи не зрозуміти історію О. Генрі так, як розумів її він сам, так само, як я не зможу збагнути твої історії так, як ти. Можливо, сенс там не такий глибокий, адже мені завжди вдавалося знаходити друге дно. Та я й досі не розумію, що ти мала на увазі, коли казала, що життя одне, а сенс, який ми несемо, має продовжуватися й після смерті. Бути як містер Берман? Чи залишатися собою? У мені не народжувався сенс — я лише жив чужою історією… — старий підніс праве зап’ястя до грудей.

— Ах… я піду… Не думаю, що в мене так багато часу. Я хотів ще сказати кілька слів тим молодим із квартири номер два…

Старий похитнувся: сил іще було достатньо, але не стільки, щоб прожити ще одне життя. Він знову прислухався, як і раніше, приклавши вухо до дверей.

Почувся грайливий сміх дівчини. Він підняв кулак над замковою щілиною й відбив кісточками короткий подвійний ритм. Сміх урвався. Пролунав клац — у щілинах дверей згасло світло.

— Дай подивитися… Ні… я хочу… — зашепотіли за дверима.

— Краще знімай на відео… — відповів хлопець.

— Тихіше, і так погано чути…

— Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене? Я колись намалював для вас картину. Ту, з блакитним небом і самотнім деревом, де по обидва боки я зобразив вас. Можливо, пригадаєте? Семен Веселенко.

— Я не бачу… — шепотіла дівчина. — Дай мені подивитися…

— Краще знімай на відео…

— Тихіше…

— Ви ще називали мене Дід Семен. Мене це завжди смішило… Онуків у мене не було, та й мало хто дозволяв собі так мене називати. А ви — не зневажаючи, а ніби як до рівного собі. Я радий, що ви тоді прийняли мене.

Володю, я знаю, як сильно Олена любить тебе. Той погляд… Як вона дивиться на тебе… Я пам’ятаю, як і я колись ловив на собі такий самий. Такий теплий і рідний, але водночас далекий і невинний.

Мені було дванадцять. Я не знав, що окрім мами можна ще когось так сильно полюбити. Її карі очі зводили мене з розуму, через що я зачаровано дивився, роззявивши рота. Щойно я ловив це на собі, одразу червонів, а вона, ніби підігруючи, накручувала на пальці довге каштанове волосся. Я повірив, що вона та сама. Їй не потрібно було розуміти мене так як я б хотів, а просто бути поруч. Моя самотність більше не могла бути без неї. Ви ще тут? — за дверима зашурхотіло.

— Ви знали, що коли комети врізаються одна в одну, та, що більша, завжди залишається? Так само, як планети, зірки і навіть галактики. І я, мов комета, нічого не міг зробити, коли гидке слово її подруги, що було планетою, полетіло в мене: «Ти бачила цього невдаху? Фу. Він справді тобі подобається?» — сказала вона з презирством.

Для неї ці слова були нічим, а для мене, як для художника, це було те саме, що вилити всі фарби на полотно. Вогонь у карих очах гаснув. Їй стало соромно за те, що вона мене знає. Я чекав, що вона скаже, що кохає. Нехай невдаха в очах інших, але для неї — справжній, такий, як є… Та вона легко відвернулася і побігла за подругою.

Тоді земля пішла з-під ніг. Я не контролював думок. Я вперше відчув, що помираю. Комета вже давно була пилом — вона розчинялася в моєму гніві.

А потім я зробив це, бо не міг пробачити їй, що вона погодилася зі своєю подругою і тим самим виставила себе брудною лицеміркою. Я назавжди втратив її, але все одно продовжував любити минулу її версію.

Від того дня й до сьогодні я ніколи не стояв під дверима квартири номер один. Я бачив, як кароока дівчинка росла. Я бачив її першого хлопця. Я бачив, як вони справляли весілля. Я так само чув сміх. Такий самий дзвінкий і живий — сміх її доньки, що долинав до мого вікна з дитячого майданчика. Чи був я її першим коханням? Я вже ніколи не дізнаюся. Вона померла в суботу ввечері. Я думав, знайду її в цьому світі, але тут так само порожньо, як і на землі.

Старий зробив крок назад. Мисливським поглядом він різко повернув голову вглиб коридору. За дверима номер чотири щось зашурхотіло. Підкравшись маленькими кроками до порога, він одразу присів на підлогу підігнувши коліна. Прислухався, ледь торкнувшись вухом дверей.

Ніжне, лагідне муркотіння збурило шкіру. Щось м’яке терлося об двері, а потім втомлено впало на підлогу. Із щілини виглянув клаптик шерсті. Старий було потягнувся, щоб торкнутися.

Раптом обурене «няв» пролунало за дверима. Клаптик миттєво зник, розчинившись у звуці швидких кроків. Голос дівчинки затремтів:

— Мамо, він прийшов! Він знову прийшов!

— Ні! — старий грюкнув кулаком у двері. — Він хотів зі мною говорити! — вигукнув він, і очі налилися слізьми. — Так, як говорив зі мною мій наймиліший і найдорожчий. Той, що жив своє прекрасне життя і зустрічав мене щоразу, коли я повертався додому. Коли я лягав спати, він лягав біля моєї шиї, а коли я засинав — ішов на свою лежанку. Йому не подобалося, коли я клав на неї руку, тому щоразу дряпався. Він поважав мої межі й не дозволяв порушувати свої. Він ділив зі мною самотність, і хоч я не розумів його так, як міг би зрозуміти людину, його погляд говорив багато — чи то злість, чи радість, туга або навіть сум. Саме тому мій кіт був ідеальним. Він був найкращим і найвірнішим у світі другом. Моїм другом, що приймав мене будь-яким. І лише через мою дурість я підвів його.

Я пам’ятаю, ніби це було вчора. Бажаючи кращого — справді, — я взяв його з собою в похід. Я лише махнув рукою, щоб відігнати муху, що так настирливо намагалася сісти на нього. Він здригнувся і різко, обернувшись, глянув на мене, ніби намагався передбачити мої дії. В його очах спалахнув страх. Дві секунди — і він уже був на стежці. Я сподівався, що він прокинеться від того жаху, у який сам себе загнав. Та ще мить — і кінчик хвоста вправно ковзнув у поле, залишивши лише слід із тремтливих верхівок кропиви. Я ніби опинився в розбурханому морі, де мені належало знайти пробитий човен, у якому був один із моїх сенсів життя.

— Куди ж ти побіг? Як? Куди ти зник?

Я злився, плакав, картав себе. Уся надія була на ніч — він мав вийти. Але настала ніч — і нічого. Він не вийшов. Стало ще тихіше: лише вітер, розгойдуючи верхівки трави, ніби приглушував усі звуки довкола. Десь стрекотіли цвіркуни. Відблиск двох півмісяців майнув у кущах. Щось сіпнулося, розворушивши гілля. Почулося довгоочікуване: «няв».

— Я, брат і його друзі кинулися в поле, що оточувало самотнє дерево. Залишалося три кроки до крони. Звук ставав чистішим.

— Там! — вигукнув брат, показавши пальцем на верхівку дерева.

Облич інших важко було розгледіти, але дерево в світлі кривавого місяця просвічувалося, наче крізь сітку. Щось ніби ожило навколо, здіймаючи хвилі з верхівок трави. Холодний вітер пройшовся по шкірі. Волосся стало дибки.

— Няв… — благально занявкав мій котик.

Я продовжував кликати його, але коли вже видерся на дерево, втратив віру вдвічі. Наче сама доля глузувала з мене. Я побачив дві повалені одна на одну гілки, і, піддаючись силі вітру, вони створювали спотворення того самого рідного й теплого голосочка. Я втратив надію знайти його.

Минали дні, потім тижні. Я ще багато разів приїжджав туди. Але нікого і нічого. Я лише вірив, що його хтось підібрав. Та за місяць мені зателефонували. Жінка відкашлялася, перш ніж сказати:

«Ми знайшли його…»

Четвер… десята ранку… Я не повірив одразу. Він так довго виживав — йому терміново треба до лікарні. У мені миттю закипіли і радість, і страх. Я не знав, що відчуваю: він живий чи мертвий? Я лише запитав: «Де?» — але вона продовжила:

— Мені прикро це казати, але, схоже, він помер вже давно. Він лежить біля вашого оголошення про зниклого кота.

Я відвіз кота на смерть. Він помер у самотності. І лише я винен у цьому. Чи розумів він, що сталося? Чи шкодував, що даремно злякався? Чи шукав мене? Чи був він там, коли я розвішував оголошення, чи прийшов пізніше? Він помер у муках чи просто заснув? Так багато запитань — і так мало відповідей. Хтось точно їх знав. Але не я.

Старий відсахнувся від одних дверей і ніби підплив до інших. Прислухався.

—Це програма “Все буде добре”, і сьогодні ми поговоримо про ЛГБТ, — долинув уривчастий жіночий голос із якогось пристрою.

— Фу, — приглушено озвалося за дверима. — У крематорій їх усіх.

Пан Веселенко постукав. Три рівні удари по чорних металевих дверях. Луна пройшла коридором.

— Хто там? — кхм-кхм, — ніби прокашлявся чоловік за дверима.

Він оселився тут нещодавно і, здається, навіть не знав імені пана Веселенка. Чоловік років сорока ніколи не вітався й завжди ходив із похмурим, невдоволеним обличчям.

Почувся скрегіт пружин матраца. Потім важке шарудіння ніг по підлозі — не тихіше за удар в двері. І знову низький кашель. Його дихання чулося за дверима, наче крізь простирадло.

— Це Семен, із шостої квартири. Не впізнав? — дихання за дверима залишалося рівним, але різким, ніби викликало першіння в горлі. — Я хотів поговорити. Мені насправді просто ні з ким: інші двері не відчинили. Ти ще тут? — перепитав старий.

Чоловік за дверима відкашлявся і, нічого не відповівши, продовжив дихати, як пес на водопої.

— Кожен чогось бажає, правда ж? Хтось свободи, а хтось особистого життя. У мене багато бажань, але, мабуть, найсильніше — побачити свого брата ще раз… Сказати, як я його люблю. Бо я ніколи йому цього не говорив…

Розумієш, це було «не по-чоловічому». Соромно — сказати іншому чоловікові, що любиш. Ніби підписати собі вирок…

Мій брат був найкращим прикладом того, як варто було прожити життя.

Я пишаюсь ним хоча б за те, що він обрав свій світ, а не світ, нав’язаний суспільством.

Я часто був грубим із ним і постійно засуджував за його «ЛГБТ-пропаганду». Він часто повторював у відповідь: «Я лише хочу мати право на життя, кохання та безпеку». Він чекав підтримки від мене. Він хотів бути зрозумілим. Він просив про це найдорожчу людину — рідного брата. Розумієш?

У якийсь момент він перестав щось мені доводити й ні про що не жалкував. Він жив своє життя — те, якого хотів, — а я залишався замкненим і самотнім.

Знаєш… я зрозумів це надто пізно. І навіть не тоді, коли він залишився інвалідом, захищаючи незалежність своєї країни, а вже тоді, коли рак уже давно поглинув його мозок, а я так і не знайшов сил навідати його. Мені було соромно за все і я ніколи не пробачу собі цього. Він помер у тридцять три, о шостій ранку, у неділю. Він помирав не в самотності, але й не поряд зі мною. Я ізолював себе цінностями, нав’язаними суспільством, і втратив не лише його, а й силу сказати «люблю» найдорожчій людині у світі.

Старий видихнув, ніби захлинувся. Час спливав, але залишалася ще одна квартира. Квартира номер шість.

— Я мушу це сказати, — пробурмотів він.

Старий різко розвернувся. Злість розширила зіниці, адреналін ударив у кров, заколовши в пальцях. Губи скривилися від презирства. Він завів руку за голову і люто, розсікаючи повітря кулаком, загупав у двері, як не гупав ще в жодні раніше.

— У своїй самотності винен лише ти сам! — старий намагався кричати, але зв’язки вже не слухалися, тож слова ніби видихалися. — Ти не можеш прийняти своїх помилок! Ти дозволяв бабусі пити, крадучи для неї гроші в батьків! Ти мав жити своїм світом, а не наслідувати чужі ілюзії! Ти сам винен, що не зміг стримати злість і образив карооку дівчину, розірвавши зв’язок назавжди! Ти винен, в неконтрольованому гніві на якусь муху і тим самим налякав свого кота, а після дозволив йому померти в самотності! Ти винен, що заздрив братові за його свободу і сміливість заявити про себе! Ти винен, що не зміг пробачити себе за все!

Двері квартири номер шість розчинилися. Біле світло засліпило очі. З кімнати повіяло холодом — порожнім і безмовним. Старий зробив крок. Переступив поріг — двері з розмахом зачинилися.

Тишу коридору порушили ключі, що дряпали штифти замкових щілин. Двері мешканців поверху одночасно розчинилися.

Дівчина з першої квартири визирнула з-за дверей, поглянула на парочку з третьої і ніби мимохідь підморгнула. Чоловік із п’ятої виглядав привітнішим, ніж пам’ятав його пан Веселенко. Він смикнув рукою вбік і, похитуючи долонею, помахав дівчинці з четвертої, що тримала кота на руках. Вона у відповідь перевела погляд на сусідку навпроти — з третьої; та багатозначно кивнула.

Перезирнувшись ще раз, дівчинка наважилася запитати:

— Він досі не зрозумів?

Мешканці, погоджуючись похитали головами, мовчки потягнулися до ручок — і двері разом зачинилися.