Селеста

Селеста відкрила очі. Свідомість поверталась до неї маленькими кроками і вона судомно намагалася зрозуміти, де зараз знаходиться її тіло. Дівчина обвела поглядом велику порожню кімнату, абсолютно безликі стіни, та величезне, на всю стіну вікно, за яким виднілися сумні сірі хмарочоси на фоні такого ж нудно-сірого неба. Власне, вона не знала, що означає слово вікно в такому форматі, для неї це швидше була прозора стіна –  в її часи вікна були маленькі та брудні. Але питання чому вона тут, навіть не виникло в її голові. Останнім часом такі думки вже майже не приходили до неї, та й до свідомості Селеста поверталася все рідше.

Ось і зараз дівчина не могла згадати, скільки часу пробиралася через страшні манівці пустоти. І все гірше вона пам’ятає той час, коли з нею трапилося оце ЩОСЬ.  Все блідіші спогади, ні, швидше, тіні спогадів зринали в її пам’яті. Колись… Так давно…. Був хтось.. Поряд з нею… І відчуття – тепер  вона майже не пам’ятає його – відчуття радості… Радість?

Дівчина важко зітхнула, стараючись пригадати як це – радіти. Вона все ще пам’ятала якісь відгуки емоцій в своєму серці, і все ще знаходила в голові такі слова, як сміх, щастя, кохання, але поєднати власне поняття з конкретною емоцією вже не могла. В цьому її стані солодка сіль була такою ж реальною, як солоний цукор – байдуже, що це, байдуже, як воно називається, байдуже, яке воно на смак – але воно ніби-то повинно існувати.

Зненацька Селеста відчула, що хвиля гидкого блякло-сірого туману знову почала підійматися звідкись з бездонних глибин її єства й затоплювати і це чуже сіре небо за прозорою стіною і ті бляклі спогади, що вона так старанно витягували з глибин забуття.

-        Ні, ні, не треба, –  подумки благала дівчина, безсило стискаючи пальцями свій дивний одяг невідомо якої епохи. – Не треба знову, я не хочу, не хочу туди…

Її руки конвульсивно здригнулися і завмерли. Ясні сірі очі закотилися і зараз дивилися в зовсім  інші світи – далекі, безликі, мертві та сумні. Юне прегарне обличчя оповили клуби холодного брудного туману. Червоні губи змінилися на сіру суху риску зневажливого усміху – з-під чорного каптура на цей світ моторошно поглянув морок Пустки. Її висока худа постать в чорній мантії нерухомо височіла посеред кімнати, зневажливо споглядаючи вже майже мертвий краєвид за вікном.

Чужий сірий світ. Такий нудний, такий нецікавий. Абсолютно не має значення, хто в ньому живе. Що таке їхні думки, прагнення, страждання та сподівання проти неї – віковічної Пустки? Поглинути цей світ – питання кількох миттєвостей. Всі ті люди скоро стануть рабами її мороку, їхні тіла стануть паливом для її мандрів, а їхні душі - бранцями холодного туману забуття, звідки ніколи не зможуть вибратися.

Ще один світ… Скільки їх було, таких світів, які руйнувалися зсередини злобою, ненавистю, обманом, заздрощами та розбещеністю своїх же мешканців? Власне, ті люди самі віддавали їй свої світи, вони не хотіли боротися, вони навіть не пробували протистояти Пустці, цій великій володарці сплюндрованих душ. Вони віддавали їй свої світи задарма, гинучи мільярдами і навіть не сподіваючись на диво.

А вона просто пожирала світло їх душ. Хоча, якщо чесно, брудні, жадні, заскорузлі, слизькі душі – так собі на смак, геть не дотягують до стандартів високої кухні Пустки.

 Спочатку це було навіть трішки захоплююче – приходити та забирати черговий світ, як цукерку в маляти, але згодом ставало все нудніше й нудніше. Де б вона не була, скрізь одне й те ж – ці пусті маленькі істоти не здатні були вберегти ні тепло свого серця, ні радість буття свого світу.

 Нудно. Так нудно. Навіть Пустці деколи треба розважатись, особливо якщо блукаєш одна тисячоліттями. Саме тому вона зараз в тілі цієї дівчини.

Багато віків тому, хтозна в якому світі, вона натрапила на закоханих молодят, які йшли сонячним сосновим лісом, тримаючись за руки. Юна прекрасна дівчина і високий гарний юнак, який зривав прості лісові квіти та вплітав їх в вінок коханій.

 Моторошні бездонні очі довго розглядали цю пару – було в ній щось незвичне, щось вічне, щось небезпечне, щось дратуюче, щось таке, що заставляло її морок здійматися примарними клубками, плести химерні візерунки навколо них, звиватися хижими зміями і в той же час боятися навіть доторкнутися до простих смертних.

Світло.

Яскраве сяюче світло, яке струменіло з їхніх сердець та заливало ніжним лагідним сяйвом весь простір навколо. Ох, яким же болючим було це світло для очей Пустки, яким ненависним було оце відчуття! Як же хотілось знищити його! І в той самий час – хотілось залишити. Хотілось роздивитись ближче, препарувати як жабу в лабораторії, щоб зрозуміти, щоб виявити причину виникнення того світла… Щоб…відчути?

-        Любов? – риска рота скривилась в саркастичній гримасі, що мала означати глибоку зневагу. – Пусте, дурне, дешеве слово!

Пустка чула його безліч разів по всіх світах. Любов’ю прикривали розпусту, страх, обов’язок, безсилля, жорстокість, скупість, лицемірство та власне – усі людські і нелюдські слабкості, в любові вбачали причини усіх невдач та провалів, всі жертви приносились заради любові і всі самі високі слова були сказані про любов.

 І все ж, коли приходила остання година, ніхто не хотів боротися заради цього уславленого почуття, ніхто не хотів віддавати своє життя, ніхто не хотів жити з болем в серці. Здатися завжди було простіше. Легше. Безболісніше. Просто віддати своє серце Пустці. Хоча насправді, вона завжди і була там, в тих холодних лінивих серцях, які не вміли і не хотіли горіти вогнем життя та кохання.

А тут таке незвичайне щире світло, яке нервувало і хвилювало одночасно. Деякий час вона з цікавістю спостерігала, як ця пара веде просте, але щире, сповнене тихою радістю життя, як вони готують їсти, доглядають за невеликим полем за маленьким будиночком, як ввечері, обійнявшись, дивляться на зорі, як ніжно цілуються та кохаються. Пустка  хотіла доторкнутися до закоханих і в той же час стримувалась, щоб не згасити того вогню, який неймовірно дратував і викликав огиду, і в той же час заворожував настільки, що було несила відвести погляд. Та, що знищувала цілі світи одним порухом, враз наткнулась на маленьку сяючу квітку і мов зачарована завмерла над нею, не в силах ні розтоптати її, ні подарувати їй життя.

-Ох, що знову? – Висока постать карикатурно скорчилася, ніби її знудило. Як дивно. Та на скільки ж їй стане сили? Скільки раз іще оте дівча виринатиме з густої пітьми, в яку її так турботливо заховала нова господиня її тіла? Як багато в ній волі до життя, як чіпко її пальчики тримаються за останні згасаючі спогади, і знову й знову прагнуть вибратись на поверхню свідомості…

 Добре. Я відступлю ще раз. Я хочу знову відчути неймовірне диво життя в своєму вічному мороці. Добре, живи. Я житиму з тобою…

Примара в довгому чорному вбранні та низько напнутому каптурі, що до цього нерухомо стояла посеред кімнати, враз здригнулася. Довгі руки, обтягнуті сірою сухою шкірою з темними нитками зморщок, відкинули каптур і густі клуби сірого диму почали набувати людських рис. Спочатку крізь темний морок проступило брезкле обличчя старої жінки, на мить воно завмерло, оглядаючи незнайомий краєвид, потім липка хвиля туману знов оповила голову потвори і різко відступила, ніби втягнувшись у шкіру вже молодої дівчини, яка мала вигляд людини, змученої важким безкінечним сном.

Селеста бездумно стояла перед величезним вікном. Погляд повільно блукав по похмурих хмарочосах за склом і не міг ні на чому зупинитися. Вона просто не розуміла, що вона бачить, вона не знала, навіщо це все існує.

 Так, вона знову вибралась з того холодного безпам’ятства, але для чого? Якась нав’язлива думка, якась малесенька іскринка жевріла глибоко в ній і не давала спокою, не дозволяла заснути вічним холодним сном, але яка?  Що саме вона так хотіла зробити, для чого так рвалася зі своєї  пекельної в’язниці? І про що вона все більше й більше забуває?

Сірі очі розгублено шукали хоч якогось знаку, хоч якоїсь зачіпки, але все навколо неї ніби пливло в байдужій сірій мряці. Селеста захлиналась в ній, тонула, втрачала будь-яку надію на порятунок, і єдине, що вона знала – допоки ця вже незрозуміла, але така гаряча іскра живе в ній – доти вона не помре, доти вона не втратить себе в цій безкінечній пустелі похмурих світів, якими вона блукає ось уже хто знає скільки життів.

І враз ніби електричний струм пронизав тіло дівчини – вона судомно хапнула повітря, хитнулася на кілька кроків назад, а потім мовчки різко кинулась до величезного вікна, істерично б’ючи по ньому малими худенькими кулачками в марному намаганні розбити товсте скло.

А зовні, взявшись невідомо звідки в цьому світі хмарочосів, бився в вікно величезний червоно-бурий птеродактиль. Це було схоже на страшний примарний танок: дівчина в чорному балахоні по один бік прозорої стіни і живий викопний релікт – по інший. В німій тиші, яку порушувало лиш скреготіння кігтів по склу, ці двоє рвалися одне до одного, рвалися так, ніби оцей момент вирішував усе – їхню долю, їхню смерть, їхнє життя.

Руки Селести били по вікну, безсило спадали і знову злітали догори в єдиному нестримному бажанні: пробити цю невидиму холодну стіну, вирватись нарешті до того, хто так само шалено прагнув добитися до неї. Не має значення, хто він і як він виглядає. В її голові не було жодної думки, лише неймовірно гаряче, обпікаюче бажання бути з тим, кого вона вже давно не пам’ятала.

Це бажання йшло з самої глибини її сутності, з якогось невідомого підземелля, з глибочезного підвалу, захованого від всіх її безпам’ятством, воно й було тією іскоркою, яка не дозволяла дівчині згинути в мороці чужих світів, було тим останнім подихом, що ще тримав її душу живою.

Вона давно вже не розуміла, чому ця, така бридка і жахлива на вигляд, літаюча рептилія настільки дорога їй, вона не знала, хто захований в цьому огидному тілі, вона не пам’ятала як його звати, як власне не пам’ятала і свого імені. Але щось надлюдське заставляло її знову й знову битися в скло, битися, не відчуваючи болю, битися, підкоряючись єдиному бажанню – обійняти своїми змученими руками оте чудовисько, яке так само несамовито рвало своїм страшним дзьобом скло і так само не усвідомлювало, що саме його штовхає до цього безумства.

В німій тиші, яку порушувало тільки скреготання кігтів, двоє намагалися знову стати одним цілим.

І тим, що так шалено заставляло битися їхні серця навіть тоді, коли пам'ять відмовилася боротися, була любов.

- Досить! – Холодним сильним рухом Пустка відкинула Селесту в глибину своєї безмежності і, огидно скривившись від збоченого задоволення, втупилася бездонними очима в чудовисько, яке все ще намагалося пробитися в кімнату: Набрид.

 А там, в моторошно тихому падінні, яке знову затягнулося на віки, руки дівчини у відчаї зводились в кулаки, повторюючи безсилі спроби розбити скло… розбити морок… розбити.. роз…

Так, довгий час це було цікаво – досліджувати, препарувати, дивитись, як розірвані шматки колись одного цілого конвульсивно прагнуть з’єднатися, і знову розкидати їх по чужих світах в останню мить, в той момент, коли вони вже майже торкалися одне одного. Але й це стало набридати, як нова іграшка з часом набридає дитині, а Пустка бавилась ними вже багато світів. Тоді давно вона вирішила не знищувати відразу те дивне світло, а як справжній науковець дослідити його, прийнявши участь в експерименті в самому прямому сенсі цього слова – вона увійшла в тіло дівчини, щоб спробувати відчути все, що відчувала та.

Поштовх людських емоцій був надзвичайним! Якийсь час Пустка переживала справжнє шаленство вражень: запах трави та квітів змішався з пурханням метеликів, гречаний мед танув на язиці і залишав після себе смак вічного літа, ластівки шукали дощу в блакитному небі, яскраво-зелений ліс співав тихих пісень своїм дітям, палюче сонце залишало гарячий цілунок на обличчі, а ніжний дотик на кінчиках пальців заставляв забути, як дихати – всі ці відчуття змішалися і закрутили її в прекрасному, незбагненному, неймовірному вирі буття.

 Та над всім цим невимовним шаленством панувала одна надзвичайно висока і неймовірна прекрасна нота – любов до нього! Він, коханий, рідний, близький, він, прекрасний, як древній бог, він, майбутній батько її прегарних дітей, він…

Світ закрутився в мертвих очах дивовижним калейдоскопом вражень і відчуттів, і Пустка простягнула руку до чужого кохання в пориві, якого вона ніколи не знала в її холодному мороці…  Потвора в образі дівчини лиш на мить торкнулася прекрасного обличчя і з жахом побачила, як він почав перетворюватись в огидну, прадавню, як власне і вона сама, потвору – в червоно-бурого птеродактиля. Очі юнака розкрилися від жаху, він пробував кричати, але слова перетворювались в болюче каркання, і істота, яка ще мить тому була люблячим і сяючим божественним створінням, забилась між деревами в судомних спробах звільнитися від темряви, яка скувала його тіло, мозок і серце. Врешті нещасний злетів над деревами і з моторошними криками подався геть.

Але тим не скінчилося – мерзенна гра лиш починалася. Пустка насолоджувалася усім: і відчуттями цього прекрасного світу, і теплом сонця на юному обличчі, і вітром, який приносив пахощі лісових трав та спілого колосся. Та найбільшою насолодою було спостерігати за болем і жахом, який краяв серце Селести, коли їй дозволялося виповзти з-під сірого мороку і пригадати, хто вона і що трапилося з нею та її коханням.

 Біль. Відчай. Страждання. Розпач. Зневіра.

 Все ці емоції були як найвишуканіші страви, як екзотичні напої, як дорогоцінні коштовності в загублених світах. Пустка розтягувала та смакувала кожну мить – здавалося, увімкніть їй класичну музику, і вона виглядатиме, як аристократ в п’ятому поколінні в шалено дорогому ресторані, ще й мізинчика відведе в бік, попиваючи чай настояний на сльозах.

 Саме тому Селесту випускали досить часто, і кожного разу, коли дівчина поверталась до свідомості і згадувала все, величезний птеродактиль, немовби відчуваючи її німий поклик, моментально з’являвся поблизу і, викрикуючи скрипучим голосом якісь свої давні прокляття, старався хоч кінчиком брудного шкіряного крила доторкнутися до коханої, яка так само тягнулась до нього з усіх своїх згасаючих сил.

Ця гра розтяглась у часах та світах. Неймовірним чином це огидне летюче створіння віднаходило їх, де б вони не були. І навіть тепер, коли Селеста втрачала останні сили, і спалахи її свідомості були надзвичайно рідкісними, а спогади перетворилися в тіні тіней, він все одно  якимись тільки йому відомими шляхами знову знайшов оцю чорну примару, яка несла в собі душу його коханої.

Та врешті досить! Клуби густого чорно-сірого туману злими зміями звивались навколо моторошної постаті. Пустку неймовірно дратував отой тонкий високий звук, який вона колись почула над закоханими, і який, незважаючи ні на що, бринів до цього часу. Хай тихо, хай ледь чутно, але він таки жив, і ніякий морок не міг заглушити це пронизливе прагнення кохання!

Вистачить! Врешті, потрібно скінчити цю гру, вона й так затягнулась, то чому б не зараз? Важка імла під каптуром знову завирувала і сиві язики мороку торкнулися прозорої стіни. І враз надзвичайно тверде скло, яке не могли роздробити навіть міцні кігті птеродактиля, попросту розтануло. А нещасну потвору, яка тільки що безрозсудно билася усім своїм жахливим тілом у вікно, почало затягувати в чорно-сірий вихор. Його розмір був не більший  людського рота та в той же час він з легкістю поглинув таке величезне чудовисько.

Селеста врешті отямилася. Вона лежала на брудній підлозі своєї похмурої безкінечної тюрми і порожніми сірими очима спостерігала за тим, як десь там високо-високо Пустка поглинає птеродактиля. Щось знайоме, але таке слабеньке знову ворухнулося у грудях дівчини і затихло. Востаннє стріпнувся і безслідно зник кінчик червоно-бурого шкірястого крила. Темний морок оповив усе навколо… Останнє, що вона відчула, був холод, який нарешті добрався до її маленького серця.

Висока примара в чорному каптурі відвернулася від вікна і повільно попрямувала до грубо збитого столу. Темними закрученими клубками хвиля мороку знову прокотилася по обличчю і за мить за столом, склавши руки в важкій задумі, сиділа стара жінка, а ще за хвильку на світ знову бездумно дивилось обличчя Селести.  Робота зроблена. Іще один світ загублено. Ні жалю, ні сумнівів, взагалі жодних емоцій. Ну хіба що декілька віків буде трошки нудно, допоки не знайдеться іншої розваги.

Очі дівчини повільно закотилися – Пустка дивилась у свої світи. Вона поволі, без поспіху оглядала завойовані землі, рахувала поневолені душі, складала плани майбутніх загарбань, та щось, ніби маленька скалка в оці, заважало їй і змушувало повернути свій погляд в інший бік. І те, що вона побачила, потрясло усі глибини її прадавнього єства: десь там, на краю світів йшли, взявшись за руки, хлопець і дівчина, закохана пара, яку вона полонила багато віків тому, а сьогодні знищила остаточно! Або думала, що знищила…

І високо над ними, зводячи Пустку з її холодного розуму, шматуючи усі її сірі світи на дрібні крихти, руйнуючи її безплідні землі, розриваючи рабські ланцюги полонених душ, заставляючи морок скручуватись в судомні кільця і танути без сліду, лунала ота надзвичайно тонка і висока нота, та пронизлива, вічна і прекрасна пісня людського кохання…