Куди приходять помирати мрії?

У мене найкраща робота у світі!

Ця думка переслідує до мене щоранку перед сніданком і не менш ніж двічі – по обіді.

А от ближче до вечора починає прокидатися ненависть до щоденних обов’язків. Ну чому люди так люблять мріяти саме перед сном? І добре б тільки мріяли – але ж від своїх планів і цілей вони чомусь теж зазвичай відмовляються саме надвечір.

Несміливий стукіт у двері відволікає мене від похмурих роздумів. На порозі стоїть дівчина, що наскрізь промокла під дощем, хоча швидкий погляд на небо виразно підтверджує: у такий спекотний сонячний день це, щонайменше, неможливо.

Побіжний погляд на незнайомку підтверджує, що вона, беззаперечно, красива. Навіть не так – вона саме втілення Ідеалу на Землі. Втім, як і всі вони.

Вони приходять до мене щонайменше кілька разів на тиждень – ці ідеальні люди, і я, як сумлінний працівник, маю забезпечити їм достатньо ідеальні умови життя – те, чого так і не змогли дати їм їхні творці.

– Можна увійти? Я дуже змерзла… – голос у дівчини напрочуд мелодійний і приємний. – Мені б лише трохи зігрітися біля каміна…

– В мене немає каміна, – обриваю її на півслові. На жаль, я знаю всі її подальші кроки наперед: спочатку прохання зігрітися, потім бажання випити трохи гарячого вина, далі – вдячна закоханість у рятівника і, зрештою, палка ніч любові. Надто нудно й банально…

Дівчина й далі стоїть на порозі: мокра сукня вигідно підкреслює фігуру, з довгого волосся стікає вода, в очах — покора своїй долі, що залежить тільки від мене і більше ні від кого.

– Може, у вас є трохи вина? – незнайомка вперто ігнорує мою відмову і навіть не намагається змінити звичний патерн поведінки.

– Я налию тобі, я налию собі вина, а хочеш із медом… – слова пісні зриваються наче самі і, всупереч моєму бажанню, звучать глузливо й доволі цинічно. Що поробиш – популярність деяких пісень і романів, суттєво додала мені роботи.

– Що? Ви щось сказали? – моя несподівана гостя дивиться розгублено, ніби й не бачить мене. – Мене звати Рейна… – вона явно намагається повернутися до звичного сценарію.

– Мені байдуже. За два кілометри від мого дому починається Місто – там на тебе чекають. Там твій дім. Там, а не тут.

– Я пояснюю їй дорогу, мов трирічній дитині, ледь не показуючи на пальцях: на жаль, вигадуючи собі ідеальне кохання, люди рідко переймаються тим, щоб наділити його видатними розумовими здібностями.

Зачиняю двері, не прощаючись і не озираючись услід чиїйсь вбитій мрії. Картина того, як вона йде до Міста, мала б тішити мене, але цього вже давно не відбувається: усе повторюється з дня у день, із мінімальними відмінностями. Мені нудно.

***

Сьогодні я будую Місто.

Найбільше я люблю складати висотні будинки. Звісно, рідко хто мріє про багатоповерхівку, але ж кожен бодай раз уявляв квартиру своєї мрії, а потім – через самостійно вигадані "непереборні обставини" – відмовлявся від неї, думаючи: "Навіщо мені ці мрії про власні апартаменти? Заробити б на хліб із маслом". Саме з таких недодуманих квартир, мов із кубиків, чудово складаються будинки – дуже схоже на дитячий конструктор, хоча й я – та ще дитина. Так, я справді люблю свою роботу.

Три десятки будинків виростають просто на очах: я вирішив, що тут буде житловий квартал – рівно тридцять шпилів, що силуються дістати неба, з широкими вікнами, у яких віддзеркалюватимуться перші сонячні промені… Або ж останні – тут уже кому як до вподоби.

А ще – маленька крамничка на розі. Мені навіть не потрібно нічого допрацьовувати – ця мрія була продумана до найдрібніших деталей: до кольору китичок на шторах і сколу фарби на куточку вивіски. Чесна, вистраждана роками мрія. Я знаю, що її власник не покинув її напризволяще, як це роблять інші. Та інколи здоров’я коханої людини важить значно більше, ніж мрії про сімейний магазин, а операція коштує рівно стільки ж, скільки й затишне приміщення на розі. Якби я міг, я залишив би цю мрію її господарю, але, на жаль, вона вже мертва. Тож я просто ставлю крамницю на належне їй місце.

У моєму Місті будуть чотири парки з вічною весною і один – осінньо-золотий. У південній частині Міста вже йде безперервний дощ, а ось сонячною погодою на півночі ще доведеться зайнятися – адже мрії про улюблену погоду чи не найпоширеніші: "ех, як же хочеться тепла", – думає людина, виходячи в засніжене місто; "будь ласка, хоч крапельку дощу" – найчастіше бажання в спекотне літо перед купівлею пляшки прохолодного напою, що допоможе змиритися зі своєю долею, а отже – відмовитися від маленької випадкової мрії.

Ще в моєму Місті обов’язково буде річка, і я навіть знаю, яка саме. Про цю річку мріяла маленька дівчинка, побачивши її на картинці в дитячій абетці. Вона мріяла допоки сувора мама не налякала дитину словами про злих водяників і русалок, які неодмінно затягнуть її на дно, якщо вона полізе купатися. Сумно, звісно, зате тепер у мене є чудова річка з найчистішою водою нереального кольору, який здатна створити тільки наївна дитяча уява.

А ось і міст через річку – мрія архітектора, який нещодавно вийшов на пенсію. Усе свідоме життя він марив витонченим мостом з тонкими пілонами, що тягнуться в небо, і вишуканими кованими перилами. Мріяв про одне, а будував бетонні громади, які подобалися інвесторам. Мрія померла, а міст – ось він, осяяний променями заходу трьох сонць.

Сонця, до речі, я взяв у одного загалом непоганого фантаста, який вигадав надзвичайно цікавий світ, але, на жаль, суворому редактору не сподобалося, що одну маленьку планету освітлюють аж тринадцять сонць – і три довелося викинути на звалище історії.

***

Дивно, коли хобі так тісно переплітається з роботою, що їх неможливо відрізнити. Вдень я приймаю людей, ввечері будую Місто, а от ранок – ранок неподільно належить другій після Міста улюбленій справі: зранку я будую повітряні замки.

Можливо, це звучить трохи дивно, але насправді все дуже просто. Щоранку, сидячи на старих скрипучих сходах, я дивлюся в небо – воно безмежно прекрасне й наповнене найлегшими, мов людська віра, хмарами. Мені потрібно лише вибрати найкрасивішу з хмаринок і крок за кроком перетворити її на дивовижну споруду. Крихкі сходи, майже невагомі колони й повітряні балкони – здається, мій замок може зруйнуватися не те що від дотику, а навіть від найменшого коливання повітря викликаного зачарованим подихом, але насправді важко знайти міцнішу будівлю.

Готовий повітряний замок я, як зазвичай, прив’язую мотузкою до перил, знову й знову даючи собі обіцянку, що завтра обов’язково піднімуся нагору і пройдуся вигаданими мною коридорами й залами. Вкотре я брешу собі, знаючи, що мені там ніколи не опинитися – я люблю будувати повітряні замки, а не блукати ними. І завтра зранку буде новий – значно прекрасніший за попередній.

***

Моє Місто майже завершене. Ідеальні люди вже живуть у своїх ідеальних квартирах, ходять на ідеальні роботи й будують свої ідеальні стосунки. Вони не знають, що їх вигадали невдахи, що так і не наважилися втілити власні мрії в життя. Як це смішно і гірко водночас – оточені чиїмось ідеалом, вони дуже швидко перестануть його цінувати й почнуть мріяти про більше. Мріяти, а потім відмовлятися від власних бажань. Тоді мені доведеться будувати нове Місто.

Сьогодні я збираюся й іду. Йду геть від Міста, геть від свого затишного мисливського будиночка зі скрипучими дерев’яними сходами й прив’язаними до їхніх перил повітряними замками. Я йду, щоб знову збудувати нове Місто з чиїхось уявлень про ідеальний простір для життя, створити дім для тих, кого вигадали, а потім відкинули, не повіривши в те, що реальне все, що можна собі уявити.

Я знаю, що там, куди я прийду, мене, як завжди, чекатиме мій звичний мисливський будиночок без каміна, а в двері знову й знову стукатимуть чиїсь ідеали. Я точно знаю, як усе буде, бо це повторюється раз за разом…

Так, я до нестями люблю свою роботу. І повсякчас починаю знову, не здатний відмовитися від вже власної мрії – збудувати Місто для таких самих, як я – тих, хто готовий йти до кінця. Біда лиш в тому, що жоден із цих людей ніколи не зʼявиться тут. Бо ті, хто здатен дійти, не лишають свої мрії позаду.