Будь ввічливим із книгою...

Якось так склалося, що я завжди боявся бібліотек.

Звісно, на перший погляд у них немає нічого страшного: безліч кімнат зі зручними кріслами, зали для наукових конференцій, гуртки за інтересами й, звичайно ж, доброзичливі бібліотекарі, що завжди готові прийти на допомогу та підказати, у якій саме залі можна знайти потрібну тобі книгу. Але все це не могло змусити мене забути про головне: саме в бібліотеках концентрація книг у рази більша, ніж будь-де у місті.

А я завжди боявся книг.

Роками я страшився дивитися їм у вічі – такі прекрасні, чаруючі, сповнені знаннями – й одночасно порожні. Гасло “Книга – найкращий друг людини” видавалося мені недоречною насмішкою над усім моїм єством. Але, як відомо кожному нормальному громадянину, без читання гарної освіти не здобудеш, а отже, і мені постійно доводиться мати справу з книгами.

Будівля бібліотеки величезна, але вражає мене не стільки своїми розмірами, скільки кількістю людей, що повсякчас нею снують: одинаки зосереджено поспішають у своїх справах; дивакуваті пари, які за межами бібліотеки ніколи б і не перетнулися, ведуть неквапні розмови; подекуди навіть можна побачити й компанії молоді, що жваво і гучно сперечаються про щось тільки їм зрозуміле. І лише тепер, коли я вже ступив усередину, мене по-справжньому охоплює страх: я перебуваю серед сотень, а може, й тисяч книг, але, попри всі зусилля, ніяк не можу їх побачити.

Переді мною лише натовп людей – принаймні, мені дуже хочеться в це вірити.

Зібравшись із думками, я легенько смикаю за рукав усміхнену бібліотекарку – молоденьку дівчину у зеленому форменому халаті.

– Добрий день, пані хранителько книг, – звертання здається мені надмірно ввічливим і пафосним, але такі правила будь-якої бібліотеки. – Підкажіть, будь ласка, де мені знайти книгу Януша Керга “Класи небесних об’єктів: квазари”?

Дівчина на мить прикриває очі:

– Третій поверх, відділ астрономії, кімната 17к, восьмий стіл.

Звично поклонившись на знак подяки та отримавши у відповідь привітну усмішку, я розвертаюся й, оминаючи строкату чергу біля ліфтів, прямую безпосередньо до сходів.

Зал астрономії витриманий у вкрай строгому стилі: куди не глянь – довкола лише метал і сірі відтінки, щоб будь-який невіглас на кшталт мене одразу збагнув, що потрапив не аби куди, а до храму науки. Біля дверей мене відволікає химерна парочка: двоє літніх професорів-близнюків, що голосно й емоційно сперечаються. Треба ж, вперше бачу автора, який вносить правки у власну книгу.

Кімната 17к, схоже, не надто популярна серед читачів: книги, що сидять за столами, надто вже вузькоспеціалізовані, тож потрібні вони або фахівцям, або ж таким невезучим студентам, як я, і то, лише коли їм задають реферат з астрономії.

Біля восьмого столу страх раптом поступається місцем нервовому сміху: автор цієї книги був (а може, і є?) тим ще жартівником – на мене розумними синіми оченятами дивиться чарівне створіння років п’яти-шести. Ну як можна сприймати всерйоз лекцію про класи небесних об’єктів від маленької дівчинки з бантиками, ще й у сукенці в червоний горох?

– Януш Керг? Я не помилився? – питання, звісно, зайве, але нічого іншого на думку не спадає, а розпочати розмову за правилами повинен саме я.

– Так, це мій тато, сідайте, будь ласка, – її голос дзвінкий і веселий, такий, що хочеться згадати парк атракціонів чи дитячий театр, але аж ніяк не астрономію. – Мене звати Алісія, а вас?

– Це не важливо, – я швидко дістаю свій майже завершений реферат і прошу: – Алісіє, розкажи мені, будь ласка, про квазари.

Мені неприємно називати книгу на ім’я, але такі правила бібліотеки: “Будь ввічливим із книгою – і книга відкриє тобі новий світ”. Дівчинка кумедно морщиться, але киває.

– Отже, квазар – це потужне й дуже далеке активне ядро галактики, – я швидко занотовую, а вона, схиливши голову, продовжує: – Квазари є одними з найяскравіших об’єктів у Всесвіті: їхня потужність випромінювання подеколи у десятки й сотні разів перевищує сумарну потужність… – сенс її слів до мене доходить туманно, але я наполегливо пишу далі.

– Поки що все зрозуміло? Чи щось пояснити? – Алісія зараз повністю втілює образ турботливого лектора, що ідеально знає свою тему.

Рука автоматично продовжує писати, поки мене дедалі більше охоплює страх – і я відчуваю, що шаленію. Картини, що малює моя уява, з просто лякаючих перетворюються на справді кошмарні. Якщо навіть тепер, сидячи перед цією істотою в бібліотеці, я не можу сприймати її не як людину – то що буде, коли вона вийде на вулицю й захоче розповісти людям про класи небесних об’єктів, єдину тему, яку знає? Коли вона захоче знайти свого автора? Що тоді?..

Навряд чи люди визнають книги за рівних собі – і тоді почнеться полювання, найстрашніша війна з тих, що я можу собі уявити: війна проти знання.

Неймовірним зусиллям я збираю власну волю в кулак, відсуваю всі ці думки на задній план і, дописав останнє речення реферату, поспіхом збираю нечисленні речі зі столу. Так, зараз я не маю жодного права думати про книги. Усі думки повинні належати тільки якісно зробленій роботі й астрономії – науці, в якій я цілковитий профан.

– Дякую, Алісіє, ти мені дуже допомогла, – не чекаючи відповіді, я рвучко відчиняю двері й стрімголов вилітаю на сходи.

У холі мене знову оточує натовп: люди й книги, яких неможливо відрізнити одне від одного. На очі весь час потрапляють розвішані по стінах плакати з лозунгами: “Будь ввічливим із книгою…”, “Бережіть природу – читайте в бібліотеках!” та ще десятки подібних.

На кілька секунд темнішає в очах – на мене хвилею накочується паніка. І питання, від яких я тікаю все свідоме життя, тепер атакують на повну силу. Що буде, якщо ввічливі й розумні книги одного дня все ж вийдуть за межі бібліотеки? Якщо їм раптом стане цікаво бодай трохи більше, ніж зміг розповісти автор? Якщо фантастичні книги захочуть дізнатися, яким насправді є реальний світ, а псевдонаукові трактати – змінити все навколо себе?

І хай вчені з усього світу в один голос твердять, що для книги самоусвідомлення неможливе. Хай усі уряди підтверджують, що заміна застарілих, неекологічних і психологічно незручних паперових видань на сучасні інтерфейси стала одним із найкращих рішень останніх десятиліть. Хай будь-який бібліотекар запевняє, що світові нема чого боятися, адже жодна книга ніколи не покине меж бібліотеки, ба більше – навіть не задумається про втечу.

Так, я дуже хочу вірити, що все і надалі працюватиме саме так.

Але мені все одно дуже й дуже страшно: так вже склалося, що я завжди боявся бібліотек і книг.

Просто тому, що одного разу мені все ж вдалося неможливе – і я зміг втекти.