Потойбічні сусіди

Чи ви задумувалися про те, що буде після смерті? Чи є там життя? Та що трапляється з душею, коли серце перестає качати кров, а в мозку вмирає останній нейрон?

Я дізнався про це у сім років.

Одного дня я гуляв у дворі та різко почався дощ. Величезні краплі падали на землю, швидко затоплюючи усе на своєму шляху. Я помчався додому, але не встиг. Останнє що я пам’ятав — волосся на руках та голові стало дибки, а в роті нізвідки з’явився металевий присмак. Потім був яскравий спалах, а далі темрява.

Кажуть, що моє серце не билося близько семи хвилин. Але фельдшер швидкої не зміг витримати сліз моєї матері та продовжував відкачувати мене, навіть коли вважалося, що сенсу нема.

Завдяки йому я живий.

Коли я прокинувся у реанімації міської лікарні, то я ще не здогадувався як змінилося моє життя. В мене був сусід по палаті. Він постійно дивився в вікно та хлипав. Казав, що дуже сумує за батьками. Я же навіть не міг встати, щоб заспокоїти його. Коли прийшла медсестра поміняти крапельниці, я спитав в неї коли той хлопчик зможе побачити батьків? Чи хоча би маму.

Медсестра, така приємна жіночка років тридцяти, дуже здивувалася та запитала про кого саме я говорю. Але що тут було не зрозуміло, коли нас усього двоє в палаті?

Так я дізнався, що бачу хлопчика тільки я. Мені вкололи якісь ліки і я заснув. Коли я прокинувся, то мого сусіда вже не було. Спочатку я подумав, що то все від стресу, як завжди казали батьки. Але потім виявилося, що він просто тинявся по коридорам.

Поки я лежав у лікарні, а це було досить довго, хлопчик, його звали Богдан, складав мені компанію і ми багато розмовляли та сміялись. Через це, я навіть трохи засмутився, коли мене виписували — друг же залишиться на самоті.

Я дорослішав і таких, як Богдан зустрічав все частіше. Батькам, звісно, не говорив. Вони б сказали, що то все від нечистого і примусили поститись, а я все ж люблю смачно поїсти.

Коли я вже виріс, став жити окремо, влаштувався на роботу — вони почали самі до мене приходити. Усіх їх об’єднувало одне — їх щось ще тримало на землі.

Хтось просив передати якісь слова сім’ї, деякі навпаки — хотіли наостанок зробити  підлість своїм ворогам, а ще багато було тих, кому просто страшно. Вони не розуміли, що буде далі і всіляко чіплялися за право ще трохи пожити серед нас.

Потім про мене розлетілись плітки і приходити стали ще й живі. Декому я намагався допомогти, але це заважало мені працювати. Тож я був вимушений покинути роботу, бо менеджерів на світі багато, а медіумів не дуже. Тарифу, як такового, я не ставив, але щиро вітав будь-які донати. На тому й жив.

З часом я став професіоналом у цьому та швидко порався з різними питаннями. До речі, ви не уявляєте скільки них серед нас. У кожному під’їзді старого будинку є як мінімум одна квартира з кимось, хто ще залишився.

Ця історія саме про такий випадок.

Одного разу мені подзвонила молода пані. Вона дуже соромилася, її голос тремтів, авжеж не кожен день же розмовляєш з медіумом. Взагалі більшість людей йдуть до мене лише в останню чергу, бо якось не прийнято та соромно взагалі таке признавати.

Отже, жіночка розповіла мені, що зовсім нещодавно переїхала з чоловіком до нової квартири і з першої ж ночі почала траплятися якась чортівня. То посуд сам падав, то двері відчинялись, то ще щось та ще й коти дивно поводились. Спочатку вони думали, що то протяги, що вібрації від сусідів та ще багато виправдань. Але коли на її очах кіт просто полетів з дивана — вони вже признали, що це якась потойбічна сила.

Після цього до них приходили різні священники: наші, католицькі, навіть якогось африканського знайшли. Але нічого так і не допомогло. Тоді якась сусідка дала їм мій номер, ба як плітки розлітаються, бо з тою жіночкою я ніколи не працював.

Повернемося до наших привидів, хоча їм це слово не дуже подобається. Хочу розповісти, що люди не змінюються навіть після смерті. Якщо баба була вічно не вдоволена та буркотлива, то її вже нічого не змінить.

Ось і цього разу було так.

Я прийшов за адресою до квартири на першому поверсі. Мені відкрила приємна молода жінка. Її лице виглядало блідим та розгубленим. Що ж, так частіше і буває. Отже, я зайшов всередину: ремонт був старим, обої пожовтіли від часу та стояв тяжкий запах, який намагались перебити ароматичними свічками, але планіровка була не погана.

Зайшовши до вітальні я побачив її. У довгому сарафані в маленькі квіточки з сивими коротким волоссям, ретельно укладеним в зачіску, схрестивши руки на грудях сиділа старенька. Вона прискіпливо на мене дивилася, скрививши зморшкувате лице, немов з’їла з півкіло лимонів.

— Вітаю, пані, — чемно склонився я.

Бабуся лиш хмикнула та подивилась у вікно, немов мене тут нема.

— Як попередню хазяйку звати? — спитав я у жінки, що мене запросила.

— Ой, а я й не пам’ятаю. Тут десь платіжка була на її ім’я, — вона заметушилася. — Ось! Тамара Василівна Григоренко.

— Дякую!

Я підійшов до крісла, в якому сиділа старенька та подивившись їй прямо в очі сказав:

— Тамара Василівна, а чи ви знаєте, що вже померли?

В її очах проблиснуло здивування. Типова реакція , коли довго ніхто тебе не помічає.

— Знаю я. Огидний похорон був. Сусіди на віночка зажмотили, а поїсти приперлись. Старі знайомі повилазили, як таргани.  Всі хотіли подивитись та погуляти нашарка...— виплеснула накопичене жінка.

— А може вони просто хотіли попрощатися...— вирішив я її заспокоїти, бо посуд в серванті за кріслом вже почав подзвенькувати.

— Ага! Звісно! Знаю я їх. Навіть сльозинки не проронили. Діти хоч плакали. Але теж бездарі. Взяли квартиру продали. Це ж їх спадщина! Дід їх тут жив, я з чоловіком, вони поки не подорослішали, ще б для внуків місце є...

— Тож ви сумуєте за дітьми? Хочете їм щось передати?— я намагався м’яко дізнатися причину того, що її тут тримає.

— Та нічого не хочу. Оболтуси вони!

— Тоді чого ви і досі тут?

— Чого-Чого?! Бо це моя квартира, те що я померла ще нічого не значить.

— Ну так не можна. Он бачите люди молоді, їм би радуватись життю, діток народжувати...— на останній фразі я побачив, як теперішня хазяйка непомітно здригнулася.

— Ой, та що ти кажеш. Вони з тими котами няньчаться, тільки в дупу не цілують їх. Які діти там!

— А які то вже їхня справа, але ви їм заважаєте.

— Я заважаю? Та хто їм ще порядки понаводить? Усюди безлад! А ви бачили ЩО вони з моєю ванною зробили? Все поздирали, якесь ніяке понаклеювали. А я за тою плиткою два дні в черзі стояла в сімдесят шостому році. Такої вже не роблять!

— І слава Богу! — перехрестився я,— Але повторюю, їм тут жити і це вже їхня справа.

— Не богохульствуй! Ти ба який! — пробуркотіла жіночка.

— Так і ви дурньою не займайтеся. Чого до Бога не йдете?

Її лице вмить змінилося. В очах з’явився страх і я її розумію. Все таки доволі важко відпустити все і рухатися далі.

— Ти думаєш, що Він мене чекає? — її невпевнений голос тремтів.

— А ви в це вірите? — я поклав долоню на підлокітник, де була її рука, але нажаль нічого не відчув.

Старенька позитивно кивнула головою.

— Тоді ви вимушені йти далі. Нема чого чіплятися за минуле. Там ви зможете побачити тих, за ким сумували. У вас є такі люди?

— Батьки та сестра...а ще чоловік. Старий свин помер, залишивши мене одну. Так хочеться йому за це виговор зробити.

— Ну так зробіть, — усміхнувся я.

— А квартира?— розгублено запитала бабуся.

— Не хвилюйтеся. Нові хазяї про неї подбають. — я повернувся до молодої пані, — Скажіть, ви ж потурбуєтесь про квартиру?

— Що? А! Так, звісно!

— І за котами хай прибирає, бо шерсть усюди,— обурилась старенька.

— І за котиками краще шерсть прийдеться прибирати.

— Ну добре… — розгубилась жінка.

— А ще клумби під вікном! Геть запустили, все бур’янами поросло!

— І квіточки під вікном якісь гарненькі посадіть. Домовилися?

— Якщо треба...

— Треба, треба!—помахала пальцем стара.

— Тоді в добрий путь. Будемо прощатись?

— Ой, та ну тебе. Ти дивись щоб за хатою моєю слідили! Ух, Семене, я тобі зараз розкажу...— вона помахала кулаком у стелю і розчинилася в повітрі.

— Ну все, більше вона вам не заважатиме.

В такі моменти я відчуваю радість із часточкою суму. Потім ото думаєш як вони там, дібралися? Чи добре їм там? Єдине що можу сказати — бідний Семен. Але то вже не мої проблеми.

Я попрощався з хазяйкою і пішов на інший виклик. Але то вже зовсім інша історія.