Розділ 1.
Моя Бостонська історія про тебе
11.06.26
Це був один із тих днів, коли життя в Бостоні — столиці та найбільшому місті штату Массачусетс — завмерло. Виною всьому стала люта зима, яка раптом вирішила заявити про свої права й у приступі люті сховала місто за найпотужнішою сніговою бурею за останні п’ятдесят років. Частково я навіть радів, що найближчі двадцять чотири години не побачу похмурих облич своїх колег, а Товстий Тоні знову не скиглитиме мені над вухом про те, що його комп’ютер укотре вийшов із ладу й він не може нормально працювати.
Життя в Бостоні завжди було стрімким. Дні змінювали один одного з такою швидкістю, що я навіть не помітив, як минуло п’ять років відтоді, як переїхав до США. На диво, я майже не сумував за домом. Хоча... дещо все ж було. Наприклад, ледь відчутний вітерець із Бостонської затоки не міг замінити всієї гами емоцій, які дарували мені шалені вітри, що приносили просочене сіллю повітря з боку Японського моря, а місцева азійська кухня була недостатньо гострою. Світанки тут не були такими яскравими, а заходи сонця — такими п’янкими. Та людина звикає до умов, у яких живе. От і я звик.
Майже...
Якби не нестерпне відчуття голоду, я так і пролежав би в ліжку до самого вечора. Але природа бере своє, і вже ближче до обіду я, доклавши чималих зусиль, усе ж відірвав себе від м’яких простирадл і попрямував на кухню в пошуках чогось їстівного.
Цікаво, що я взагалі сподівався знайти у своєму холодильнику, окрім запліснявілого сиру не першої свіжості та порожніх пляшок з-під молока? Іноді я навіть замислювався, чи не вимкнути його зовсім. Яка користь із цього сірого монстра, що гудів на всю крихітну кухню, якщо страви швидкого приготування з’являлися в ньому вкрай рідко? Легка напівусмішка торкнулася моїх губ, а погляд ковзнув до вікна: величезні пластівці снігу кружляли так густо, що за ними не було видно навіть сусіднього будинку. Але вибору не було — доведеться йти по покупки.
Повернувшись до спальні, я підійшов до шафи й дістав із верхньої полиці чорну водолазку та потерті сині джинси. Перевдягнувшись, натягнув на ноги шкарпетки зі сніговиками, які мама подарувала мені ще минулого Різдва. Дивовижна жінка — вона завжди вважала, що пара шкарпеток із кумедними малюнками є найкращим подарунком.
Вийшовши до невеликого передпокою, я взув свої улюблені тимберленди, накинув сіре пальто з валяної вовни й, знявши з гачка ключі від квартири, залишив свою теплу оселю.
Опинившись надворі, я відразу відчув усю так звану «принаду» бостонської погоди. Сніг бив просто в обличчя, через що дорогу до крамнички на Френсіс-стріт було майже неможливо розгледіти. Увесь шлях мене не полишало відчуття, ніби я сліпе кошеня, яке орієнтується в просторі майже навпомацки. Нарешті я дістався омріяних дверей маркету й увійшов до теплого приміщення під ніжний передзвін дзвіночка, ховаючись у яскраво освітленій залі від лютого ненастя.
Зазвичай у Вілла — літнього власника магазину й водночас мого сусіда по сходовому майданчику, чия квартира розташовувалася навпроти моєї, — було тихо. Лише легка класична музика трохи розбавляла сонний спокій, що панував тут. Але не сьогодні.
Перше, що я почув, — невдоволене бурчання, яке долинало звідкись із-за стелажів. І це точно був не старий Вілл. Низький голос, що безсумнівно належав молодому чоловікові, лаяв усе на світі, не добираючи слів і зовсім не переймаючись цензурою. Після чергового агресивного випаду й якогось гуркоту в мені прокинулася цікавість. Навіть захотілося глянути на цього буркотуна, який із самого ранку поділяв думку більшості мешканців цієї країни щодо якості життя. Але я швидко відігнав цю безглузду думку.
Єдине, що змусило мене вибратися сюди в таку погоду, — голод. Тож я спробував зосередитися на виборі необхідних продуктів.
Узявши зі стосу біля дверей темно-синій кошик, я на автопілоті пройшовся між рядами, машинально складаючи до нього молоко, йогурти, яйця, бекон і хліб для тостів. Не вистачало лише улюбленого вишневого джему з корицею, якого чомусь не було на звичному місці.
Замислено звернувши за ріг, я ледь не врізався в хлопця, який стояв на драбині та розставляв на полиці рівні ряди всілякого товару. Як і я, він зовсім не очікував моєї появи. Добряче злякавшись, хлопець випустив із рук баночку з ласощами. Та пролетіла за кілька сантиметрів від мого обличчя й розбилася вщент об кахельну підлогу під акомпанемент важкого дзвону, забризкавши моє пальто та взуття.
«Вишневий», — із гіркотою подумав я, вловивши в повітрі соковиті ягідні нотки. — «Мій улюблений».
Оцінивши масштаби солодкої катастрофи, я приречено застогнав, намагаючись обтрусити зіпсовану вовну від липких крапель.
— Це ранок точно не міг стати гіршим, але, як бачу, я помилявся, — сухо констатував я, майже змирившись зі своєю «везучістю».
— Ти що, осліп? — люто вигукнув хлопець, якого я, зайнятий самозаспокоєнням, до пуття навіть не розгледів. — Ти маєш рацію: ранок не міг бути гіршим. Але завдяки тобі він перетворився на справжній кошмар!
Я сторопів і підвів голову, щоб поглянути на такого самовпевненого нахабу.
Чи то блакитне, чи то синє волосся, кольором схоже на морську хвилю, обрамляло кругле обличчя з непомітними азійськими рисами. Червоне худі з капюшоном різко контрастувало з блідою шкірою та білою пуховою безрукавкою, яка, схоже, була йому завеликою щонайменше на два розміри й сягала середини худих стегон, обтягнутих чорними джинсами.
Нахаба ніби в сповільненій зйомці спустився з драбини, і коли його ноги вже твердо стояли на підлозі, мені раптом довелося трохи опустити голову, щоб зберегти зоровий контакт — на зріст хлопець виявився майже на голову нижчим за мене.
— Ти ще й німий? — зло виплюнув він, дивлячись на мене знизу вгору. — А де вибачення?
«Отже, ось який ти, безіменний буркотун», — згадав я свій недавній інтерес.
«Малий шибеник. Розпатякував так, ніби тобі значно більше п’ятнадцяти, хоча з вигляду й не скажеш».
— По-перше, не «ти», а «ви». По-друге, я б вибачився, малий, але мені здається, ти ще не доріс до моїх вибачень, — м’яко огризнувся я. — Підростеш — тоді й поговоримо.
Його обличчя витягнулося від подиву, а губи злегка розтулилися. Це надало йому якоїсь юнацької невинності, викликавши в мені несподіваний напад поблажливості та легкий укол провини.
Пом’якшавши, я вже майже забув і про зіпсоване пальто, і про жахливий ранок. Піддавшись раптовому пориву, простягнув руку й лагідно скуйовдив йому волосся, ніби безпритульному кошеняті.
Неочікувано для себе я відзначив, що на дотик воно було напрочуд м’яким і шовковистим.
Хлопець ще мить заворожено дивився на мене, намагаючись зрозуміти, чим я керуюся і на якій підставі дозволяю собі таке свавілля. А потім, нарешті оговтавшись, різко відкинув мою руку й грізно ткнув мені в груди довгим вказівним пальцем.
— Ти що, дядьку, занадто в себе повірив? — щиро обурився він. — Те, що ти виріс, як клята жирафа, ще не означає, що ти такий уже неймовірний, яким звик себе бачити в дзеркалі. До речі, про дзеркала — ти взагалі хоч в одне з них поміщаєшся? Зріст — два метри, его — усі три!
З цими словами він ковзнув по мені насмішкуватим поглядом з голови до ніг і затримався на веселих шкарпетках зі сніговиками, що виглядали з тимберлендів. Його губи скривилися в єхидній посмішці. Повернувши погляд до мого обличчя й трохи нахиливши голову набік, він глузливо протягнув, кивнувши на мої ноги:
— Матуся подарувала?
Я простежив за його поглядом і, помітивши сніговика, що визирав із черевика, чомусь збентежився, почервонівши до самих вух.
— Не твоє діло, дрібното! Уже краще смішні шкарпетки, ніж голова кольору радянської синьки, — сердито кинув я.
Я вже збирався йти, коли з-за стелажа до нас вийшов Вілл. Якраз вчасно, щоб почути останню фразу, адресовану мені невдалим продавцем-консультантом.
— Я-то перефарбуюся, а ти дивись, не вдавися своїми яйцями, довбило!
— Юнґі! — голосно обурився Вілл. — Як тобі не соромно так розмовляти з нашими шановними покупцями? Негайно вибачся!
— Не буду я перед ним вибачатися! — запротестував синьоволосий, схрестивши руки на грудях. — Цей козел сам перший почав. Нехай сам перший і вибачається, а я вже потім, так і бути, його пробачу.
Старий ледь не захлинувся власним обуренням. Він лише відкривав і закривав рот, немов риба, викинута на берег, намагаючись підібрати слова.
Юнґі вперто продовжував робити вигляд, ніби зовсім не розуміє, у чому його провина, і лише зрідка косо поглядав на мене. Точніше — на плями, що подекуди прикрасили нудну сірість дорогого пальта насиченим вишневим кольором.
«Моїм улюбленим», — подумки додав я.
Помітивши бордову калюжу на підлозі й моє не менш бордове обличчя, старий Вілл, перевальцем перебираючи ногами, підбіг до нас і, не дочекавшись вибачень від Юнґі, сам заходився перепрошувати. Водночас він витяг із нагрудної кишені накрохмаленої блакитної сорочки, заправленої в широкі класичні штани з ретельно випрасуваними стрілками, акуратно складену вчетверо білу носову хустинку. У куточках її були вишиті орнаменти, схожі на абстрактні ягідки вишні. Цією хустинкою він почав абсолютно марно змахувати з мого пальта вже підсохлі краплі джему.
— Намджуне, любий, ти в порядку? — винувато запитав він. — Вибач, що так сталося. Я оплачу тобі хімчистку, просто вирахую її вартість із зарплати винуватця.
— Не варто, — відрізав я, намагаючись виглядати якомога люб’язніше. — Його й так уже час було викидати, тож не переймайтеся через таку дрібницю.
Авжеж, викидати. Я купив це пальто лише тиждень тому. Просто мені не хотілося створювати ще більше проблем у цей день. Тим паче неповнолітньому хлопцеві, який, якщо замислитися, розбив ту банку через мене. Я легенько поплескав Вілла по плечу, закликаючи його замовкнути, а тоді повернув голову й поглянув на Юнґі, який уперше за останні пів години затих. Він не відводив від мене очей, а в його погляді читалося щире нерозуміння. Я бачив, що він хоче щось сказати, але вважає це неправильним. Можливо, через присутність безпосереднього начальника. А може, причина була зовсім іншою. Та дізнатися мені про це не судилося. Схопивши з полиці баночку джему, я попрямував до каси, щоб оплатити покупки й нарешті вийти надвір. У той момент мені здавалося, що опинитися посеред снігової заметілі значно менш виснажливо, ніж залишатися в цьому магазині, де чи то блакитне, чи то синє волосся хлопця на ім’я Юнґі так невчасно нагадало мені про дім.
***
Гаряча кава боляче обпекла мені язик, коли Товстий Тоні по-чоловічому ляснув мене по спині.
— Гей, Намджуне, мені потрібна твоя допомога, — грайливо протягнув він, вмостивши свою дупу просто на моєму робочому столі.
— Знову? — невдоволено пробурмотів я, з обуренням дивлячись на його пишні форми. — Забери свою ляху з мого столу. Ти ж знаєш, що мені це не подобається.
Тоні підняв долоні на знак капітуляції й одразу ж схопився на ноги.
— Забув, друже, з ким не буває. А ти чого такий замислений останні пару тижнів ходиш? Наче сам не свій. Закохався, чи що?
— Не вигадуй, — відрізав я, відставляючи чашку з кавою. — Ходімо вже, подивимося, що в тебе там знову сталося.
Я хотів підвестися, але Тоні посадив мене назад, притримавши за плече. Великий, огрядний, одягнений у класичний костюм-трійку, ґудзики якого трималися хіба що на чесному слові, він викликав несвідомий страх самими лише своїми габаритами. Навіть зараз, усміхаючись і кумедно граючи бровами, щоб витягнути потрібну йому інформацію, Тоні не виглядав особливо надійним. Значно менше, ніж навіть ґудзики на його жилеті.
— Чого тобі треба? — запитав я, чекаючи продовження.
— Ми з тобою працюємо разом уже достатньо довго, і якщо ти думаєш, що я не відрізню твій особливий стан закоханості від звичайної втоми й тотальної заїбаності, то дуже сильно помиляєшся, друже мій, — прокректав він мені просто в обличчя, обдавши хвилею далеко не свіжого подиху.
Я промовчав, бо сперечатися з таким Тоні зараз було не найкращою ідеєю. А може, я просто хотів переконати себе, що справа саме в цьому. Відтоді, як мені «пощастило» позбутися свого новенького пальта, я дедалі частіше думав про море. Точніше — про власника волосся кольору моря. Повернувшись того дня додому, я так і не зміг поїсти. Просто засунув пакет із продуктами до холодильника, навіть не потурбувавшись розкласти все по полицях, як це роблять цивілізовані люди. Увесь день я нишпорив в інтернеті в пошуках бодай якоїсь його сторінки в соцмережах, але так і не знайшов про нього жодної інформації — навіть у Google. Знаючи лише його ім’я та приблизний вік, я вводив ці дані де тільки міг, але все було марно. Для інтернету не існувало якогось п’ятнадцятирічного Юнґі з магазинчика Вілла на Френсіс-стріт.
Тоді я вирішив повернутися до магазину наступного ранку, щоб знову з ним зіткнутися. Не знаю, навіщо мені це було потрібно, але я відчував — це необхідно. Просто поглянути на нього. Або постояти поруч. Можливо, я просто хотів додому. Просто скучив за рідними вулицями, за солонуватим запахом моря. А можливо, просто закохався. Та наступного дня хлопця в магазині не було. Як і наступного. І так протягом двох тижнів я щодня заходив до Вілла, щоб купити несмачний пакетик розчинної кави, якої в мене на роботі й без того було вдосталь. Проте мені була потрібна хоча б якась причина, чому я так зачастив до нього. Одного разу старий Вілл прямо запитав, чому я щоранку тішу його своєю появою. Та я не зміг назвати справжню причину й відбувся історією про зламану кавомашину на роботі. А що я мав йому сказати? Що я, дорослий чоловік, зацікавився підлітком?
Погода за вікном того дня, як на зло, була спокійною. Не такою, як тоді. Сонце світило надто яскраво для мого настрою, а люди навколо здавалися надто щасливими. Усунувши несправність на комп’ютері Тоні, я повернувся за свій стіл і знову відкрив пошуковик. Юнґі. Google обнишпорив усі закутки цифрової павутини й видав мені безліч запитів та фотографій. Та жодна з них знову не належала йому. Перебуваючи з тобою в одному місті, я так і не міг відшукати серед усіх цих людей лише одну людину — тебе.
***
Вечір. Від полудня погода помітно зіпсувалася. Знялася хуртовина. Моя безглузда ідея пройтися пішки з роботи додому зазнала повного краху, коли тонка вітрівка, яку я надто рано почав носити з першими ознаками весни, не витримала пронизливого вітру й виявилася абсолютно марною частиною мого вбрання. Я був одним із небагатьох перехожих, які взагалі наважилися сьогодні вийти надвір. З численних вікон житлових будинків лилося тепле світло, що промовляло про затишок домашніх вечорів. Проходячи повз один із таких будинків, я помітив на першому поверсі невелику кав’ярню з яскравою вивіскою. Не придумавши нічого кращого, ніж зайти по горнятко доброї кави, щоб зігрітися, поки чекатиму на таксі, я штовхнув двері й увійшов усередину.
Гаряче повітря огорнуло мене, мов кавовий плед, запаморочивши голову пряним ароматом кориці та вершків. Я вдихнув на повні груди, наповнюючи легені цим дивовижним запахом, і рушив до барної стійки, щоб зробити замовлення. На великій чорній дошці, що займала всю стіну, сяяла вивіска, яка сповіщала, що сьогодні всім закоханим парам надається п’ятдесятивідсоткова знижка на замовлення. Я знову відчув себе обділеним і вже був готовий піддатися власному самолюбству, але все ж вирішив, що моя самотність не має права позбавляти мене заслуженого горнятка ароматного напою.
Обравши вершковий американо, я подзвонив у невеликий металевий дзвіночок, щоб покликати баристу. Десь позаду почувся гуркіт. Хтось надто метушливий, схоже, впустив кілька скляних ємностей, які відразу ж із дзвоном розлетілися на друзки. Той самий хтось добряче вилаявся — настільки голосно, що перекрив музику, яка лунала з великих колонок, та ще й так, що почули абсолютно всі присутні. І я готовий був поклястися, що дехто навіть потягнувся за записником, аби занотувати це лихослів’я до слушної нагоди. Настільки воно було вишуканим.
Двері за прилавком відчинилися, і на світло вийшов невисокий хлопець у білій сорочці із закоченими до ліктів рукавами. Чорний фартух виглядав на ньому дещо недоладно, а обличчя ховалося в тіні чорного капелюха-котелка, насунутого мало не до самого носа, з-під якого вибивалися кілька попелястих пасом волосся. Хлопець неспішно підійшов до стійки й безцеремонно запитав, що я буду замовляти.
— Молодий чоловіче, — обурився я. — З вашого боку вкрай нетактовно починати розмову без елементарної ввічливості. Ви могли б хоча б привітатися.
— Ну, припустимо, добрий вечір, — ліниво протягнув хлопець, навіть не глянувши на мене. — То ви вже готові зробити замовлення чи й далі будете мені тут бурчати? Через вас я там банку кави розбив. Не щастить мені останнім часом із цими скляшками.
Моє серце пропустило удар.
Знайомий тембр голосу. Та сама їдкість. Та сама звичка схрещувати руки на грудях у жесті самозахисту.
Я боявся помилитися у своїх здогадках, тому просто стояв і дивився на нижню частину його обличчя, намагаючись уявою домалювати те, що було надійно приховане від мене. Його волосся, недбало вибите з-під капелюха, зовсім не було схоже на те, яке я пам’ятав у Юнґі. Але раптом я згадав, як на прощання він сказав, що перефарбується.
Можливо, своїми необдуманими словами я тоді зачепив його.
Покладаючись на свою удачу, яка вже не раз мене підводила, я прочистив горло й тихо покликав:
— Юнґі?
Хлопець завмер і, обережно поправивши капелюх, відкрив мені своє спантеличене обличчя. Той невинний вираз, який минулого разу так зворушив моє серце, знову з’явився в його очах. Юнґі дивився на мене так, ніби дуже давно чекав цієї зустрічі. Можливо, мені просто хотілося в це вірити.
— Намджун? — не менш здивовано перепитав він.
Я кивнув, не відводячи від нього погляду. Відірватися було неможливо. Кольору моря більше не було, але залишалося відчуття дому. Наче поруч із ним знаходився мій тихий прихисток. Наче саме він і був тим прихистком, до якого я прагнув усе життя й нарешті знайшов. Юнґі.
Новий колір волосся додавав йому віку. Тепер переді мною стояв не той хлопчина з магазинчика Вілла, а молодий чоловік — дорослий, зрілий і не набагато молодший за мене. І мені навіть стало трохи легше від думки, що Америка не настільки сильно спотворила моє уявлення про самого себе.
— Давно ти тут працюєш? — запитав я перше, що спало на думку, аби тільки перестати витріщатися на нього, як якийсь маніяк.
— Пару тижнів, — чесно відповів він, перебираючи пальцями різнокольорові гумки для купюр, недбало складені біля касового апарата.
— Зрозуміло, — підсумував я, кілька разів кивнувши для переконливості. — Ось чому я не міг знайти тебе у Вілла.
Юнґі подивився на мене з легким нерозумінням.
— Ти шукав мене після того випадку?
— Так, — чесно відповів я. — Хтось же мав відшкодувати мені вартість хімчистки, пам’ятаєш? Щоправда, до хімчистки я так і не дійшов — довелося купувати нове.
Юнґі фиркнув і криво всміхнувся.
— Судячи з твого вигляду, у мене виникає два запитання. Перше: у тебе немає грошей на нове пальто? І друге, більш доречне: що, розмірчик знайти не виходить, дядьку?
Я закотив очі й опустив погляд на схрещені руки, що лежали на стійці.
— Приблизно так, — задумливо пробурмотів я. — То що, відшкодовуватимеш?
Тепер уже настала черга Юнґі закочувати очі.
— Скільки? — просто запитав він.
— Чашкою кави зі мною, — серйозно відповів я.
Запала тиша.
Юнґі мовчав. Я теж не наважувався подивитися на нього, хоча давно мав би це зробити. Подумки дорахувавши до п’яти, я добряче насварив себе й таки змусив підняти очі, щоб зустрітися з його уважним, вивчальним поглядом.
— Ти запрошуєш мене на побачення? — раптом запитав Юнґі, нахиляючись через барну стійку.
Від цього руху наші обличчя опинилися на одному рівні й так близько, що я міг розгледіти бурштиновий відтінок його мигдалеподібних очей і легкий рум’янець, який торкнувся щік.
— Я пропоную тобі відшкодувати мені збитки, випивши зі мною чашку кави. А про побачення ти вже додумав сам.
Мій голос прозвучав хрипко й низько.
Його обличчя було настільки близько, що мені ледве вдавалося стримувати бажання торкнутися його. Знову відчути м’якість його волосся. Але я не міг собі цього дозволити.
Юнґі, схоже, думав інакше.
Він простягнув руку й накрив мої схрещені пальці своєю, злегка стискаючи їх.
— Тобто до вибачень я ще не доріс, а для побачення — цілком згоджуся? — зі смішком поцікавився він, намагаючись упіймати мій збентежений погляд.
— Не починай, — буркнув я. — Ти справді виглядаєш як п’ятнадцятирічний підліток. Скільки тобі насправді?
— Двадцять шість, — ніби між іншим приголомшив мене він. — А тобі двадцять вісім. Я знаю. Питав у Вілла.
Моє самолюбство задоволено заверещало. Він цікавився мною. А це означало, що не лише я з головою поринув у ці раптові почуття, які так недоречно вибили мене з колії посеред робочих буднів у непримітному магазинчику, до якого я ходив п’ять років і жодного разу не потрапляв у пастку під назвою «стріла Амура». Або, простіше кажучи, кохання.
Ми розмовляли дуже довго. Ні про що й водночас про все. Юнґі паралельно обслуговував клієнтів і варив їм каву. Мій американо був рідкісною гидотою, але я пив його так, ніби це була найсмачніша кава в моєму житті. Бариста з Юнґі був ще гірший, ніж продавець-консультант. Та відвідувачі намагалися не обурюватися, щоб остаточно не зіпсувати собі настрій. Бо Юнґі не вмів говорити. Він умів лише бурчати й лаятися. І це чомусь розчулювало мене, хоча мало б дратувати. Та випадок був не той. І людина — теж.
Коли наша розмова зайшла надто далеко й зовсім не збиралася закінчуватися, настінний годинник розлився химерною мелодією, сповіщаючи про завершення дня. Я винувато подивився на Юнґі, потім на двері, розуміючи, що вже час збиратися додому, залишивши в цій кав’ярні частинку себе, щоб повернутися по неї знову. Але лише через тиждень.
— Ти дуже поспішаєш? — запитав він, набираючи якусь нескладну комбінацію на дисплеї касового апарата.
— Ні. Попереду два вихідні, — відповів я.
— Може, вип’єш розчинної кави?
«Ненавиджу розчинну каву!» — подумав я.
Але вголос сказав зовсім інше:
— Звісно! Обожнюю розчинну каву!
— Та не бреши так відверто, — закотив очі Юнґі й розсміявся. — Може, посидимо в мене? Я днями завантажив цікавий фільм, але так і не знайшлося приводу його подивитися.
Я широко всміхнувся й ствердно кивнув.
— Домовилися. Я почекаю тебе надворі, поки ти закінчиш зміну.
***
Хуртовина вщухла. Сніг падав великими пластівцями, вкриваючи тиху дорогу, на якій уже не залишилося жодної машини. Світло у вікнах рідшало, сповіщаючи, що місто поволі занурюється в міцний сон. Я стояв під ліхтарем і спостерігав за польотом сніжинок. Руки змерзли, тож я заховав їх у кишені штанів, намагаючись хоч трохи зігрітися. Виходило погано, але я почувався настільки щасливим, що цей дискомфорт відходив на другий план.
Юнґі ще не вийшов, але я відчував, як він поспішає до мене, ніби так було завжди. Наче ми вже знали одне одного раніше — в іншому житті. Можливо, ми шукали одне одного до зовсім недавнього часу, а тепер, знайшовши, більше не могли відпустити.
Рипнули двері, потім клацнув замок. Я почув легкі кроки за спиною, але не поспішав озиратися, продовжуючи дивитися лише в небо. Юнґі зупинився поруч, і я відчув на собі його уважний погляд. Дивно: поки ти милуєшся чимось звичайним і буденним, хтось може так само милуватися тобою.
— Ти не змерз? — обережно запитав він.
— Трохи, — відповів я.
— Якщо змерз, то чого витріщаєшся так, ніби снігу ніколи не бачив? — пробурчав Юнґі, смикнувши мене за тонку тканину вітрівки, вимагаючи звернути на нього увагу. — Тримай. З ним тепліше.
Він простягнув мені шарф — чи то блакитний, чи то синій, як його волосся під час нашої першої зустрічі. Я всміхнувся, прийняв його й одразу обмотав навколо шиї.
І справді стало тепліше.
— Дякую, — сказав я й простягнув до нього руку, але завмер за кілька сантиметрів від його обличчя.
Помітивши мою нерішучість, Юнґі сам подався вперед і притулився щокою до моєї долоні, потершись об неї, мов те саме безпритульне кошеня, яким він здавався мені того дня, що так вдало — і так назавжди — звів нас разом.
— Ми ще довго стовбичитимемо надворі? — усе так само невдоволено, як і завжди, запитав він. — Ніч не гумова, а мені зранку на роботу.
— Можеш узяти вихідний, — запропонував я. — Інакше я проведу свої вихідні з тобою в кав’ярні.
— Які жертви, — усміхнувся Юнґі, забираючи мою руку від свого обличчя й дбайливо, хоч і трохи незграбно, переплітаючи наші пальці. — У мене таке відчуття, ніби я знав тебе все життя. Щось на кшталт дежавю, якщо ти розумієш, про що я.
— У мене теж, — поспішив запевнити його я, роблячи крок назустріч і притискаючи до його щоки другу долоню. Я просто не вмів бути поруч із ним і не торкатися його. Юнґі насупився й знову прибрав мою руку від свого обличчя, переплітаючи пальці вже й цієї руки зі своїми.
— Припини мене мацати, — сердито заявив він, ховаючи за цією різкістю власне збентеження. — Знаєш, я нещодавно дивився фільм. Не пам’ятаю точно, як він називався, але мені дуже запам’яталася одна фраза. Мені здається, вона про нас.
Він на мить замовк, а тоді тихо продовжив:
— «Під час Великого вибуху всі атоми у Всесвіті були стиснуті в одну точку, а потім розлетілися в різні боки. Наші атоми колись теж були разом і за майже чотирнадцять мільярдів років не раз перетиналися. Мої атоми знали твої атоми. Вони завжди їх знали. Мої атоми завжди любили твої атоми».
Любили? Я подумав, що мені почулося, тому ще кілька разів прокрутив у голові його останні слова. Невже він щойно зізнався мені в коханні? Мабуть, безмежне щастя відобразилося на моєму обличчі, бо Юнґі раптом увесь напружився й, відпустивши мої руки, беземоційно кинув:
— Я все поясню.
— І що ж ти мені поясниш? — уточнив я, наближаючись до нього, щоб наступної миті схопити за передпліччя й притягнути до себе. Розмотавши край шарфа, я обгорнув ним нас обох так, щоб він надійно захищав від холоду й водночас порушував особистий простір настільки, що нам доводилося ділити одне дихання на двох.
— Так тепліше. А тепер пояснюй.
Юнґі щось нерозбірливо промимрив, спробував вирватися, але не зміг. А може, й не хотів. Його метушня лише погіршила ситуацію. Тепло, що йшло від його тіла, остаточно запаморочило мені голову. Я нахилився ближче й торкнувся його губ своїми. Юнґі відповів на поцілунок. І в цього поцілунку був смак. Смак вишневого джему з корицею.
Мого улюбленого.