Маленька Люда

Не потрібно так на мене дивитися! Я нічого не приховую. Так, так, я та сама Маленька Люда. Завжди нею була з самого дитинства.

Родина у нас була невеликою. Я, мама, тато та менший братик Василько. Ось Василька “маленьким” ніколи не можна було назвати. Навіть з пелюшок він голосно заявляв про свою самодостатність та лідерські якості. Підіймав нас щоночі. Потребував цілковитої уваги усіх, без виключення, рідних.

А я росла тихою дівчинкою. Мама казала, що навіть плакала рідко. Тож до мого ліжечка підходили рідше. Я взагалі не любила до себе зайвої уваги. Просто жила собі у своїй кімнаті до п’яти років, сумирно граючись тими іграшками, які мені дарували батьки та нечисленні родичі. І коли наша родина поповнилася Васильком, не мала жодних претензій. Ні до того факту, що його ліжечко та речі займали дві третини моєї кімнати. Ні до нескінченного крику вночі, від чого я завжди ходила у садочок, а потім і у школу невиспаною. Ні до поступової окупації усього мого простору та пожертвування старих та улюблених іграшок Єдиному і Неповторному - ВАСИЛЬКУ.

- Тобі ж не шкода для маленького братика, Людо? - питали аби спитати. 

- Звісно ні! - завіряла я. А хіба моєї думки хтось би з рідних прислухався? Хіба б, якби я заявила, що іграшки, взагалі-то, подарували мені, а Василько може котитися під три чорти зі своїми потребами, мене б зрозуміли? Отож-бо. Тому я мовчала. Лише схвально кивала, коли чергового плюшевого ведмедика виривали з моїх рук та передавали молодшому братикові, який в той же момент починав виколупувати пухнастику очі…

Не мала я голосу й за столом. Вибір страв у домі залишався за мамою. Вона дуже переймалася нашим збалансованим харчуванням. А тому слідкувала за рівнем білків, жирів та вуглеводів у родині. У Василька, звісно ж, було своє, особливе меню, що складалося, в основному, з овочевих пюре. Я б теж від такої їжі не відмовилася, але ж хто дасть? Ти, Людо, їж котлету! І не виловлюй моркви із супу - їж усе! А я моркви не люблю. Не вірю, що осліпну, якщо не їстиму. А мама завжди казала протилежне. Та і до м’яса мене не тягнуло ще з самого дитинства. Якось подивилася передачу про знущання зі свійських тварин - не могла на ті котлети місяць дивитися. А мамі що? Каже: “Не буде білків в організмі! Так що бери та їж!” І я їм. Давлюся тією ненависною котлетою, і сказати мені на все це нічого. Бо Маленька Люда… Де їй знати, що для неї добре, а що погано? За неї вже все вирішили батьки.

Та й у садочку життя моє було не легше. Моя найкраща подруга Марійка лише тому й була моєю подругою, бо я завжди ставила її інтереси вище своїх. 

- Людо, можна я у твоєї Барбі сукню позичу для своєї? - питає і довірливо дивиться в очі.

- Звісно, Марійко!

А потім сиджу і дивлюся, як моя гола лялька осудливо на мене поглядає, а в її намальованих очах лише одне питання: “Невже не можна було просто сказати НІ?!”

Та не знала я цього слова ніколи! Ні в дитинстві, ні в юності. Завжди перша в усьому. Перша, на яку вішали усе, що ніхто інший не хотів робити. 

- Людо, винесеш сміття? Василько після тренування втомлений!

- Людо, намалюєш стінгазету? Знаємо, що у тебе гарні фарби є вдома та й мистецьке бачення!

- Людо, позичиш гроші на обід? У столовці сьогодні котлети, а я свій гаманець вдома забула!

Знову ці ненависні котлети! А що б їх! І виносила Люда сміття, і малювала стінгазету про захист природи до першої ночі, і гроші позичала, забувши сказати, що віддавала останні, а сама потім сиділа голодною до кінця уроків.

Вчителі теж не гребували порадами, як мені на світі жити:

- Людо, якщо не прочитаєш до кінця тижня Хвильового, ким же ти виростеш?

- Людо, ну хто ж так обчислює масу? Є ж формули!

Чи ще краще: 

- Людо, твій борщ якийсь дивний! Хто ж тебе заміж візьме, якщо так готуватимеш?

Як же хочеться їм сказати, що все це для мого особистого життя не мало жодного значення. Ні книга Хвильового, якого я, зізнаюся, так і не дочитала. Ні формула обчислення маси, бо обрала собі нематематичну професію. Ні, навіть, варіння “правильного” борщу, бо у мого чоловіка алергія на моркву. Так, до речі, ми і зійшлися. На спільній нелюбові до моркви.

Але вчителям це не відомо. Бо хто ж я така, щоб їм про це розповідати? Вони, мабуть, і забули, що була колись у них така учениця Люда. А я й не нагадую. Люблю, знаєте, загубитися у натовпі. Тому й соціальних мереж не маю. Більше не маю. 

Колись зареєструвалася в одній. Через років п’ять після закінчення школи. Хотілося дізнатися, як там поживають мої однокласники. Та за декілька днів переглядів яскравих світлин зі щасливими обличчями колишніх двієчників та трієчниць, а зараз - “приватних підприємців” та “інфлюенсерок”, мене накрила депресія. А як же я? 

Так, зірок з неба не хапала. Була, як кажуть, “четвірочницею”. Але ж і проблем не створювала. Взагалі, намагалася злитися зі шкільним інтер’єром. Щоб не видно і не чути. А зараз колишні аутсайдери - успішні люди, а я… А що я… Маленька Люда…

Та й в університеті було не краще. Вступила на історичний. Цілими днями наповнювала голову датами, прізвищами, подіями минулих літ. З читальної зали майже не виходила. Та й куди йти? В гуртожитку завжди шумно. А моя сусідка по кімнаті - Віруня - ще та щебетуха. Не давала ні вчитися, ні поспати. 

Гірше ставало, коли у неї з’являвся черговий “коханий”. Тоді хоч додому не приходь. Поки вони там у кімнаті “бавляться”, а я з підручником під дверима сиджу. Інші дівчата проходять повз, спантеличено на мене поглядають. Дехто питає: 

- Людо, а ти чого тут? Ключа забула?

Заперечно хитаю головою і очима показую на ручку, на якій висить саморобна табличка з картону, як у готелях, з написом “НЕ ТУРБУВАТИ!!” 

- То ти що їй сказати нічого не можеш? 

Розводжу руками: 

- А що я? 

І дійсно, я ж просто Маленька Люда…

Отримавши свій червоний диплом, повертаюся додому, де на мене вже ніхто й не чекає. Молодший братик, який вже на голову вищий за мене, повністю окупував мою кімнату, яку називає своєю. А батьки на його захист стають: 

- Ми ж думали, що ти у Києві залишишся! Хто ж зі столиці назад повертається? 

- Мабуть, лише я, - відповідаю тихо. 

- Та й у Василька стартап якийсь намічається! - продовжує мама. - Він у нас бізнесменом буде! Ми вже й гроші, що на твоє весілля збирали, вклали в його справу. Ти ж не проти? 

- Я? Звісно ні! 

- Тим паче у тебе й хлопця ще немає! - забиває у мою труну останній цвяшок тато. - Ще встигнемо назбирати!

Так, хлопця у мене тоді не було. Як і роботи. Як і перспектив. Мені б з цього приводу залізти у піжаму, взяти відерце морозива і залягти на тижні два у ліжку, дивлячись старі добрі романтичні комедії. Та хто ж дасть? Кімната не моя вже, а Василькова. Цього БІЗНЕСМЕНА з великої літери “Б”. Тож мовчки збираю сумку - і ось я знову в Києві.

Але хто мене - історика - у столиці чекає? Що мені з такою спеціальністю там робити? Правильно, працювати офіціанткою в суші-барі. Відбиватися від голомозих чоловіків у розквіт кризи середнього віку та рахувати мізерні чайові. Бо треба своїми чайовими ділитися з іншими офіціантами, Людо! А я що? Мовчу і ділюся. Хоча працюю більше за всіх, разом взятих. Іринці чи Славку потрібен додатковий вихідний? Нема питань, Люда замінить. Захворіла адміністраторка Даринка? То ж Люда знає, що до чого. Треба вийти у свята? В Люди ж ще ні сім’ї, ні діток немає - вона попрацює. Терплю все. Діватися мені нікуди. Та й сказати комусь щось - втратити роботу. А далі що?

На щастя, знайомлюся з однією клієнткою і вона мене бере до себе в офіс секретаркою. Зітхаю полегшено. Але ненадовго. Робота хоч і не важка, але є нюанс. Чоловік директорки розпускає руки. Мені б щось сказати - та назад в офіціантки не хочеться повертатися. Терплю. І мовчу. Навіть коли перетинає межу дозволеного і стає моїм першим чоловіком без моєї на те згоди… Знає ж, покидьку, що я нікому нічичирк… І шантажувати мене не треба. Сама німа як риба.

Прийшла після цього додому, змила залишки сорому, сіла на підлогу і розплакалася від власного безсилля. Що я тут можу зробити? Піти у поліцію? Не вірю я нашим правоохоронним органам. Мамі зателефонувати? Скаже, що сама винна. Директорці все розказати? Не повірить і вижене за наклеп на свого “ідеального Борюсика”. Тому вчиняю так, як підказує моя логіка - пишу заяву на звільнення і йду. В графі “Причина” вказую “Сімейні обставини”. Не пояснюю. Просто мовчки виходжу з кабінету, забираю речі й назавжди закриваю двері перед своїм “соромом”. Навіть “Борюсику” в очі не дивилася. А навіщо? Хіба це щось змінить?

Наступна робота теж підвернулася випадково. Зателефонувала та сама Віруня, моя сусідка по кімнаті в гуртожитку, і запропонувала писати наукові статті на історичну тематику. Для студентів та аспірантів, які не хочуть цього робити самі. Повертаюся в читальний зал рідного університету, бо там Віра Давидівна (так, так, та сама Віруня), шанована викладачка історичного факультету, домовилася за мене. Тож у мене навіть є свій стіл. У дальньому куточку. Темнувато там, правда, але чого мені жалітися?

І робота кипить. Півдня працюю, потім обідаю в університетській столовій. Їм усе. Крім котлет. І моркву з салату вибираю. Якось бачу, а навпроти мене один з молодих викладачів робить те саме. Вистачає лише одного погляду - і ось ми вже ділимося своєю нелюбов’ю до цього невинного помаранчевого овоча. Сергій швидко стає моїм світом. Ми проводимо увесь вільний час разом, багато розмовляємо. Так дізнаюся, що він, як і я, не місцевий. Знаючи, як дорого у столиці знімати хоча б кімнату, швидко з’їжджаємося. Ініціатива, звісно, відходить від Сергія, та я б і сама запропонувала. Але боялася, що не так мене зрозуміє. 

От ми вже і живемо як одна сім’я. Правда, мій “чоловік” так мені й не освідчився після п’яти років спільного життя. Але, куди спішити, чи не так? І нічого, що у нас через два роки народився син, якого ми назвали Василько. Це була не моя, а мамина ініціатива. А хто я така, щоб їй перечити. Та й коханий не був проти. Він і сам Васильович.

Коли дізналася, що вагітна - дуже зраділа. Нарешті у мене буде справжня любляча родина. Натхненна цією майбутньою подією, сиділа вдень і вночі, допомагаючи Сергієві з його кандидатською дисертацією. Йому ж бо коли її писати? Цілий день пари, потім ще засідання кафедри. А у мене доступ до бібліотеки та архівів. Та й у “Вернадку” мені зовсім не лінь було їздити двічі на тиждень задля додаткових джерел.

Сергій захистив кандидатську в той же день, коли на світ з’явився наш Василько. Дізнався він про це лише наступного ранку, адже я не хотіла його турбувати. Боялася, що відриватиму від захисту. Та й телефон його, як виявилося потім, був вимкнений. А повідомлення від мене дійшло лише тоді, коли він його увімкнув. Та я йому не дорікала. Не було коли. Весь мій час тепер займав синочок. 

Через три дні мене виписали з лікарні й ми з Васильком приїхали додому на таксі. Сергій був на роботі. Не скасовуватиме ж він через це свої пари! Хотілося б, звісно, аби чекав біля пологового з букетом розкішних квітів у руках, як це зазвичай роблять молоді татусі. Та хто я така, щоб йому в цьому дорікати? Я ж Маленька Люда…

З народженням Василька клопотів додалося. Віруня все завалювала мене роботою, синочок постійно плакав і не давав спати, а Сергій почав частіше затримуватися на роботі. Став дратівливим. Але я його і не винуватила. Сама не була собою через недосипання. 

Та все ж намагалася бути зразковою дружиною. Готувала їсти, прибирала у кімнатах - до речі, ми змінили однокімнатну квартиру на двокімнатну ближче до університету, а все завдяки науковому ступеню Сергія - а ще бавила малого та писала для Віруні.

Грошей у нас стало більше, однак стосунки чомусь погіршилися. Я, звісно ж, звинувачувала у всьому себе. Часу на зачіски та макіяж у мене не було, за манікюри якісь чи новий одяг я взагалі мовчу. Тож не дивно, що Сергій не хотів повертатися додому і допізна засиджувався на роботі. Якось я йому зателефонувала, щоб попросити зайти у магазин і купити хліба і почула десь на задньому фоні голос Віруні. На моє питання, чи довго він ще буде на роботі, почула лише: “Не знаю. У нас засідання кафедри!” На годиннику стрілка зрадливо показувала сьому вечора. Які засідання можуть бути у таку годину? Але я тоді знову промовчала. І з того часу закриваю очі на ці “пізні робочі зустрічі” з моєю університетською подругою. А що я скажу? І чим це допоможе? Знаю, що стане лише гірше. Просто Сергій піде, а я залишуся без чоловіка, без роботи і з маленькою трирічною дитиною на руках.

А іноді все ж так і находить. Хочеться хоч раз у житті висловити усе, що я думаю.

Зателефонувати, наприклад, своїм батькам і запитати:

- Чому ви не приділяли мені достатньої уваги? Чому не сприймали мене як особистість? Чому Василько вам дорожчий, а мною ви нехтували усе життя? Чим я завинила перед вами? Чим я гірша? І чому не заслуговую на вашу любов????

Або піти на кафедру до Віруні та сказати:

- За що ти так зі мною?? Хіба тобі не вистачає вільних чоловіків без дружини та дітей? Навіщо руйнувати мою сім’ю? Хіба я була тобі поганою подругою? Хіба не виручала тебе?? Не сиділа під своєю ж кімнатою, коли ти розважалася з черговим кавалером??? Тоді чому ти зараз так вчиняєш зі мною??

А ще краще дочекатися сьогодні Сергія, подивитися йому пильно в очі та заявити:

- Я йду від тебе! Досить з мене твоєї брехні! Досить вигаданих історій про “засідання кафедри”! Ти не заслуговуєш бути моїм чоловіком! Не заслуговуєш на моє кохання, мою турботу! Та і син, як бачу, тобі не дуже потрібен. Так що забирай свої речі й забирайся до бісової матері - у твоєму випадку, до Віруні! І нехай вам обом буде добре разом!

Видихаю… Щось я зовсім завелася… Треба випити заспокійливого.

А потім йти на кухню готувати вечерю Сергієві. Звісно ж, я нічого такого йому не скажу. Ні йому, ні батькам, ні Віруні… Я ж просто Маленька Люда…

А ти, мій любий читачу, зізнавайся у коментарях, був хоч раз у своєму житті Маленькою Людою?? Якщо так, до чого це привело?