Вогонь Катаржи

Василь Степанович прикрив шторами заґратоване вікно. Сів за ювелірний верстак і посадив на коліна онука. Дав йому ультрафіолетового ліхтарика, і в напівтемряві вони почали розглядати різнобарвне каміння…

— Ну, який твій вердикт? — усміхаючись, запитав дід у онука через кілька хвилин.

Іванко тримав ліхтарика над коштовними камінцями й уважно розглядав як ті горять червонястими барвами під холодним ультрафіолетовим світлом.

— Ем… не натуральні, — голос пролунав не надто впевнено.

Василь Степанович хрипко розсміявся і розкуйовдив онукові волосся.

— Звісно ж це синтетика, — дід підвівся зі стільця, попрямував до вікна й розкрив штори. Майстерня наповнилась яскравим світлом й Іванко вимкнув ліхтарика. — Чим це іще може бути, як не штучними корундами. Майже в усіх радянських прикрасах масового сегмента стояли синтетичні камені.

Старий взявся руками за поперек й вигнув спину, що та аж захрускотіла.

— Ех, старість — не радість, — простогнав він. — Зір слабкий, стареча втома, спина тріщить. Тепер тільки й можу, що надавати послуги гемолога , —він кивнув на верстак, на якому лежали камінці. — А колись, Іванко, цими пальцями, — він показав тремтливі долоні, — я виробляв таку ювелірну красу, яку могли носити тільки всілякі заможні пани та панянки.

— А як ти сказав називаються ці камінці? — запитав Іванко.

— Корунди, — відказав дід. — Практично все таке радянське коштовне каміння (яке вставляли всюди, куди лише можна) являється синтетичними корундами, або ж і просто склом. Я можу впевнено сказати, чи є те чи інше каміння справжнім, лише дізнавшись скільки йому років і де його купили, — розбалакався старий. — Наприклад, якщо каміння придбали в пострадянській країні менше як сімдесят років тому, то воно, найімовірніше, майже нічого не варте. Бо таке каміння з часом вкривається подряпинами і втрачає прозорість… Однак, мій любий Іванко, якщо прикрасі понад сімдесят років, то коштовне каміння в ній може виявитись натуральним. Такі прикраси зазвичай належали різним шляхетським родинам, котрі носили графські титули. Під час революції подібні роди розстрілювали без суду і слідства, і всі їхні родинні скарби згодом розлітались по «антикапіталістичних» кишенях більшовиків.

— Більшо… кого?

— Та, — махнув дід рукою, і усміхнувся. — В школі колись будете вчити… Я тут перед тобою такі дифірамби виспівую, забуваючи, що тобі лише дев’ять і ти нічого з того ще до пуття не зрозумієш і не запам’ятаєш.

— Значить, це не справжній олександирт? — хлопчик покрутив у пальцях один з камінців.

Старий посміявся з того, як малий постарався правильно вимовити назву, і сів за верстак.

— Справжні о-лек-сан-дри-ти рідкісні й дуже дорогі, — заговорив він. — Колись один мій колега похвалився, що зміг підібрати в якогось торговця олександрит діаметром сім міліметрів, і вгадай скільки той камінець коштував?

Онук кумедно знизав плечима.

— Двісті тисяч доларів! — театрально наголосив дід, здійнявши вказівного пальця.

— Ого! — вразився малий, хоча й не усвідомив наскільки це багато.

— Але більшість прикрас, які мені приносять на реставрацію, зазвичай виявляються старими радянськими прикрасами з тими самими корундами, — зітхнув Василь Степанович, увімкнув настільну лампу й затиснув у оці двадцятикратний окуляр.

— Ага, — почав вертіти у пальцях той самий «олександирт», ледь не вткнувши його у лінзу окуляра. — Численні відколи, геть не характерні для огранювання, тобто, явно м’який камінь… А за характером цих відколів, і те як заполіровані в процесі носіння раковисті злами, можна впевнено припустити, що це взагалі шматок скла… Навіть рефрактометр діставати не стану. І так все пречудово ясно.

Малий Іванко нічого не зрозумів із того бубніння, окрім: «шматок скла».

— Діду, а ти можеш мені зробити трішки таких камінчиків зі скла? — запитав раптом хлопчик.

— Ха, та хоч цілий мішок, — старий розреготався і поклав на стіл фальшивий камінець та окуляр. — У нас десь валялись пляшки з-під пива, з-під вина, з-під лимонаду. Будуть тобі з них і смарагди, і діаманти, і сапфіри, що там ще… аквамарин можна зробити, топази. Буде в тебе ціла скринька скляних блищиків. Хех, це ти гарно вигадав, молодець.

— І мені можна буде робити з ними все, що захочу? — стишеним голосом запитав Іванко.

— А що, ти вже щось вигадав? Ну?.. Що з ними будеш робити?

— Ем-м, — ніяково зам’явся онук, — я хотів би хоча б одненького подарувати… подарувати Марійці, там.

Василь Степанович вкотре розреготався.

— Ох, ну ти, малий, ото вже… хе-хе… ну, добре. Так, можеш дарувати їх, якщо захочеш.

Вже за кілька годин Іванко став власником цілої жмені нереально великих коштовних камінців. Він стрибав він щастя, та й так, що половину з них розсипав на підлогу.

— Іванко, акуратніше, — докірливо промовив Василь Степанович. — Я їх тобі зробив не для того, щоб ти їх погубив.

— Угу, — винувато відказав онук, вишукуючи на підлозі втрачені скляшки.

Врешті, віднайшовши всі камінці, Іванко подякував, і пішов хвалитись бабусі.

Василь Степанович згріб синтетичне каміння, яке перевіряв, у маленьку чорну торбинку, затягнув її шворкою і поклав до вогнетривкого сейфа, у якому зберігає всі ювелірні вироби. Потім вклав окуляр до футляра й разом з ліхтариком заховав у одну з численних шухляд верстака.

Невимушено зітхнувши, дістав з кишені мобільний, щоб зателефонувати власниці одного ломбарду й повідомити їй, що всі камінці, які вона передала йому на діагностику, виявились синтетикою. Але не встиг натиснути на кнопку, як мобільний раптом задзвенів.

Старий з несподіванки аж сіпнувся. А у його нутрі немов стрепенувся сполоханий метелик. Телефонував невідомий номер. Василь Степанович на декілька секунд задумався, розглядаючи цифри, а потім прийняв виклик.

— Алло, слухаю! — прохрипів він, насупивши брови.

— Алло, це Писарчук Василь Степанович? Ювелір? — пролунав у слухавці невідомий чоловічий голос.

— Так, це я.

— Мені вас порекомендували як хорошого спеціаліста.

— Підтверджую, — гордовито кивнув старий.

— Я отримав у спадок родинну прикрасу, і хотів би, щоб ви її, як це його, не поремонтували, а…

— Відреставрували.

— Саме так. Сказали, що ви цим займаєтесь.

— А хто сказав, якщо не секрет?

— Цей, як його… він працює в ювелірному магазині «Самородок»… Денис Пархоменко, здається.

— А-а, Денис, — полегшено видихнув Василь Степанович.

Дениса він знав добре, і той дійсно бувало направляв до нього клієнтів.

— Так, то скільки це буде за ціною і…

— Все це вирішується на місці, — перебив його ювелір. — Залежить від ремонту і від самої прикраси.

— То мені як?.. Можна буде до вас під’їхати?

— Так, так. Ви приїдете, я погляну на вашу прикрасу і ми з вами все вирішимо.

Василь Степанович продиктував свою адресу і пояснив, як дістатись.

— Звати мене Назар, Сиротюк Назар, — мовив чоловік. — Я у середу до вас під’їду, десь по обіді. Ну все, бувайте.

— До побачення. До середи…

***

У середу по обіді задушлива спека важко давила у скроні.

— Щось у мене в грудях… ніби як занепокоєння, чи погане передчуття. Не дає вільно вдихнути на повні легені й полегшено видихнути, — жалівся Степанович дружині, скошуючи траву попід огорожею. — Почалося десь після того дзвінка.

— Це в тебе від спеки. І ще від хвилювання, — відказала та через прочинене вікно літньої кухні, звідки линув приємний кисло-солодкий запах. — Ти завжди радієш кожному замовленню, мов різдвяному дарунку. Тобі ж зазвичай не терпиться побачити, що там принесуть.

— Ну аякже, — відказав Степанович. — А що як то виявиться щось захопливе, якийсь старовинний скарб з багатою історією.

— Ти хоч потім подякуй Денисові за те, що він інколи направляє до тебе клієнтів. Золотий хлопець. Не забуває, що й нам треба на щось жити.

— Скоріше б вже ця спека переросла у дощову хмару і відступила, — важко видихнув старий і витер з чола піт.

— Так, дощ зараз би не завадив, — зітхнула Зінаїда Миколаївна.

Степанович продовжив косити. Краплі поту лоскітно стікали з-під крисатого бриля і повільно скрапували з підборіддя і носа. А на небі — ані хмаринки.

Малий Іванко грався на дорозі з сусідською дівчинкою Марійкою. Хлопчик вже похвалився своїми дорогоцінними камінцями і одного з них їй подарував. Наразі Марійка навчала Іванка скакати на скакалці. Від їхніх ігор на розм’яклому від спеки асфальті лишались відбитки підошов.

За мить на дорозі з’явився старенький «Мерседес». Дітлахи відійшли на узбіччя. Василь Степанович визирнув на дорогу. Автомобіль зупинився біля їхнього двору. З нього вийшов середнього зросту чоловік із великим круглим животом.

Степанович приставив косу до огорожі та вийшов до клієнта.

— Здрастуйте! — привітався чоловік, протягуючи руку. — Василь Степанович?

— Так, добрий день! — потиснув його пітну долоню ювелір.

— А я Сиротюк Назар.

— Ясно. Ну що, ходіть за мною.

Під гавкіт пса, що рвався з ланцюга на незнайомця, вони пройшли через двір.

— Гарний у вас дім, — зауважив гість. — Стоїть на краю села. І від сусідів далеко. Бачу, вас з ними розділяє аж два городи. Ніхто не набридає. Ніякого шуму. У дворі кругом повно дерев.

— Усі ці дерева понасаджували ми із Зіною, — він кивнув у сторону літньої кухні.

Чоловік привітався з господинею через прочинені двері.

Василь Степанович провів його до будинку, де у вітальні заздалегідь приготував усе необхідне для зустрічі.

— Ох, куди можна впасти? — чоловік витер піт з чола, розглядаючи затишний інтер’єр.

— Ось сюди, — майстер вказав на крісло біля низенького столика, а сам сів у таке ж крісло, що стояло навпроти.

Сиротюк Назар мав кругле, невиразне обличчя. Виглядав він на років сорок.

— То що там у вас? — запитав Степанович, бажаючи одразу ж приступити до справи.

Клієнт дістав з кишені бордовий футляр і розкрив його. Всередині лежала каблучка з яскраво-червоним, мов розпечена жарина, рубіном.

Василь Степанович одразу ж випрямився і зацікавлено задивився на прикрасу.

— Можна? — запитав він, простягнувши руки до футляра.

Чоловік витягнув каблучку і подав ювеліру.

— У мене тільки це кільце, — почав розповідати пан Сиротюк, у той час, як Степанович уважно вивчав прикрасу. — Там золото де-не-де подряпане, і рубін погано тримається. Якщо його торкнутись, то він трохи «гуляє» в оправі, ніби замалий для неї, чи як. Це майже не помітно, але все одно…

Василь Степанович не слухав. Його звабила прикраса. Каблучка явно була дуже старою і створеною віртуозним умільцем свого часу. Рубін, що в ній палахкотів від сонячного світла, зачаровував. Блищики в ньому бадьоро вигравали чудним яскравим калейдоскопом. Ювелір притиснув до ока окуляр і продовжив розглядати камінь. Його погляд потонув у глибокому, збільшеному в десятки разів феєричному світі, де жваво витанцьовували сліпучі вогнисті іскорки.

— По телефону ви казали, що отримали цю каблучку у спадок, — врешті промовив ювелір, задоволено зітхнувши.

— Ну-у, так, — коротко відповів чоловік.

— Дозвольте поцікавитись від кого?

— Від двоюрідної бабки, — мовив він, тоді швидко спохватився і дістав з невеличкого портфеля теку. — Тут у мене є документи, якщо що.

Степанович взяв теку і почав переглядати папери.

— Там якийсь сертифікат і декларація про кільце… і свідоцтво, що воно мені перейшла у спадок.

Ювелір оглянув документи, легенько покивав і віддав теку.

— А дозвольте ще дізнатись де ваша бабця працювала? Даруйте, просто… ця каблучка неймовірно дорога.

— Знаю, — зніяковіло всміхнувся чоловік, наче йому щойно зробили комплімент. — Ну, вона мала бурхливе життя. В основному її робота була пов’язана з держорганами, але конкретніше я не знаю. Рідні діти від неї відцуралися, вона їх лишила без спадку… Мені майже нічого невідомо про їхні конфлікти. Просто вона і мій покійний батько… ем… одним словом — вони завжди були у дружніх стосунках. Після того, як у неї згорів будинок, він єдиний з родичів їй допоміг.

— Згорів будинок? — неуважно перепитав ювелір.

— Так.

— Що ж вона тоді іще могла залишити у своєму заповіті, окрім цієї неймовірної каблучки?

— Ем, гроші, — розвів руками пан Сиротюк. — Автомобіль. Магазини іще якісь тримала.

— Заможна пані, якій ніхто не хотів допомагати? — звів брову Степанович.

— Ну так, не довіряла людям, була дуже замкнутою… Я навіть здивувався, дізнавшись, що вона мені заповіла це кільце. Це було так неочікувано, що я й не повірив спочатку.

До вітальні тихо увійшла Зінаїда Миколаївна з двома склянками та прозорим пластиковим глеком з лимонадом.

— Ой, ви прямо наша рятівниця, — промовив пан Сиротюк, пожадливо витріщившись на глек, по якому стікали конденсовані краплі води.

— Дякую, Зіно, — Степанович перехилив склянку холодного напою. — Ух, аж вилиці звело.

Пан Сиротюк також подякував і поставив порожню склянку на стіл.

— Я лишу вам глечика, — промовила Зінаїда Миколаївна і, привітно усміхаючись, вийшла з кімнати.

— Ох і парить сьогодні, — зауважив пан Сиротюк.

— Так, парить безжально, — підтримав ювелір і одразу повернувся до діла. — Значить так, ремонт буде коштувати дорогувато. Я так розумію, що ви не збираєтесь залишити цю каблучку собі. Думаю, що ви хочете, аби я її відреставрував, щоб потім дорожче її продати.

— Саме так.

— Гаразд, зараз ми зважимо каблучку, щоб ви знали точну вагу.

— А для чого?

— Є така необхідність. Розкажу вам, щоб знали на майбутнє, про всяк випадок. Річ у тім, що бувають нечесні ювеліри, які можуть привласнити собі декілька грамів золота із прикраси.

— А, розумію, — похитав головою пан Сиротюк.

— Бувають ще такі, що й натуральний камінь можуть замінити синтетичним. Тому, ось вам окуляр — роздивіться камінь, щоб потім його впізнати. Бо синтетичний і близько не зрівняється з вашим.

Пан Сиротюк приклав окуляр до ока і почав розглядати рубін.

— Ого, який блищик. Гарна штучка.

— А ось у мене є синтетичний рубін, — Василь Степанович поставив на стіл красиву дерев’яну скриньку, розкрив її, і серед кількох десятків камінців знайшов рубін. — Тримайте, погляньте на нього через окуляр.

— Ага, геть не так блищить, — зацікавлено промовив пан Сиротюк. — Тут якісь ще подряпинки видно.

— Це синтетичний корунд. З часом, від постійного користування, на ньому з’являються пошкодження. Хоча спочатку його майже неможливо відрізнити від натурального. Взагалі-то існує багато синтетичних каменів, які нічим не поступаються натуральним…

Василь Степанович поділився з клієнтом трохи своїми професійними знаннями. Розповів те, що вважав корисним і цікавим людині далекій від ювелірства. Дав клієнту своєрідну і дещо розгорнуту консультацію. А пан Сиротюк зацікавлено слухав.

Врешті, за все домовившись і оформивши договір, чоловіки випили вдруге по склянці лимонаду і ювелір провів клієнта до його авто. Перекинувшись іще декількома наріканнями щодо задушливої спеки, вони розпрощались.

Василь Степанович був у захваті від каблучки. Того ж вечора він у своїй майстерні вивчав кожну деталь прикраси. Із цікавістю та захопленням розглядав візерунки. Не пропускав жодного завитка, жодної лінії. Все було водночас і просто, і майстерно. Каблучка вельми вишукана, але без зухвалого пафосу. Майстер вбачав у ній гідність та велич, а камінь випромінював, як йому здавалося, неугавну буйність. А якщо порівняти цю прикрасу з людиною, то Степанович уявляв собі величаву і неприступну жінку, з якою він не те щоб заговорити, ба навіть глянути їй у вічі, не наважився б.

Після ближчого знайомства з витонченим виробом, Василь Степанович вклав каблучку в бордовий футляр і заховав до сейфа. Він за неї візьметься вже завтра.

***

Вранці Василь Степанович увійшов до майстерні з чашкою чаю, відчинив сейф, дістав бордовий футляр, розкрив його… Та, на превеликий подив, футляр виявився порожнім!

Здивований ювелір зазирнув до сейфа і побачив, що каблучка лежить поряд з тим місцем, де лежав футляр. Він подумки покартав себе за старечу неакуратність, через яку трапляються подібні речі.

Тоді сів за яскраво освітлений сонцем ювелірний верстак, який являє собою робочий стіл із напівкруглою заглибиною. Під ним шухляди, у яких все акурат лежить на своїх місцях. Там різного роду плоскогубці, кусачки, надфілі, напилки, ножиці, молоточки, лобзики, циркулі й безліч інших ручних інструментів. Над робочою поверхнею — висувний стіл для плавлення металів і лекало для паяння. А вслід над ним — стільниця з пригвинченим до неї фінагелем на якому обробляється сам виріб.

Поволі сьорбаючи чай Василь Степанович роздумував, чому камінь в каблучці так погано тримається: «Скоріше за все деформувалась оправа. Якщо це так, то що цьому посприяло? Напевне каблучку десь вдарили й один з країв трохи погнули».

Майстер затис в оці окуляр і взявся перевіряти свій домисел. Через хвилину він задоволено похитав головою — не помилився. Оправа в порівнянні до каменя виявилась трохи деформованою. Це пошкодження було ледь помітне. Здивувався чому не виявив його ще вчора. Певне тому, що просто не шукав, а був зачудований красою цього виробу.

У двері тихенько постукали.

— Діду, можна?

— Та заходь, — кумедним голосом відказав майстер.

Іванко увійшов, зачинив за собою двері й поволі наблизився до діда.

— Гарна? — спитав старий, демонструючи онукові каблучку.

— Ага! — з дитячою простодушністю відповів Іванко.

Степанович на хвильку задумався, а потім запитав:

— Хочеш потримати?

Іванко покивав головою і підійшов ближче. Дід простягнув йому каблучку, хлопчик підставив долоню і прийняв прикрасу.

— Ай! — скрикнув Іванко, смикнув рукою і впустив каблучку.

Прикраса дзвінко стукнулась об дерев’яну підлогу.

— Іванко! — крикнув дід і швидко підібрав каблучку. — Обережніше!

— Вона мене попекла, — сказав хлопчик зі скривленим від болю обличчям.

Він стиснув долоню у кулачок і міцно притулив до грудей.

— Що ти?.. Покажи долоню! — різко наказав дід.

Посередині долоні дійсно рожевіло подразнення розміром із соняшникову насінину.

— Та це тебе щось укусило раніше, а я мабуть поклав каблучку прямо на цей укус, — впевнено припустив Василь Степанович.

— Але воно не пекло, а тепер пече, — Іванко тримав перед собою долоню, наче просив милостиню.

— Ох, — зітхнув дід. — Іди до бабусі, хай вона тобі чимось помастить.

Іванко слухняно пішов, винувато понуривши голову. Василь Степанович взявся розглядати каблучку. Удар міг її пошкодити, але на щастя їй нічого не сталось.

Через хвилин десять до майстерні знову зазирнув Іванко. Його долоня із рожевуватим слідом була масна від якоїсь мазі.

— Заходь, сідай на канапу, але тихенько, — спокійно промовив Василь Степанович.

Онук з надмірною обережністю пройшов до канапи та сів.

— Ця каблучка дорожча за всю нашу хату, — не обертаючись до онука, промовив Василь Степанович. — Якщо з нею поводитись необережно, то можна непоправно її пошкодити.

— Я не спеціально, — тихенько пропищав Іванко.

— Та знаю я, знаю, — старий нарешті глянув на онука і примирливо йому усміхнувся.

Онук у відповідь натягнув сумну усмішку.

Василь Степанович продовжив досліджувати каблучку і подумки планувати її ремонтування. Йому подобалось розглядати цю дорогоцінність, подобалось тримати її в руках трохи довше, ніж потрібно.

— Діду, — звернувся раптом Іванко, — а ця каблучка справді дорожча за нашу хату?

— Так.

— Але як вона, така маленька, може бути дорожчою за цілу хату?

— Ось так, — кинув у відповідь дід, не відриваючи погляду від каблучки, і злегка зітхнув.

— Але ж, — не вгавав малий, — як така маленька штучка, хоч і гарна, може коштувати дорожче за хату, в якій можна заховатись від дощу, від вітру, від холоду. В хаті можна поспати, відпочити… А ця каблучка нічого такого не дає, її тільки на палець вдягаєш і милуєшся.

Василь Степанович відхилився на спинку стільця і з добродушною усмішкою поглянув на онука.

— Людські цінності — дивне, просто таки, курйозне явище, — заговорив він. — У них наче і є логіка, але якась вона не дуже логічна. Все залежить від багатьох факторів. От, наприклад, заблукаєш ти в пустелі, сам один, що тобі там врятує життя — золотий самородок, чи фляга води?

— Фляга води, — розвів руками Іванко, відповідь очевидна навіть для дев’ятирічної дитини.

— А з охопленого вогнем будинку пожежник, перш за все, врятує людину, а не якусь дорогу річ, так?

— Аякже.

— Правильно… — він на якусь мить задумався, а тоді знову заговорив: — Найдорожча у світі прикраса — це людина. Її тіло — дорогоцінний метал, а душа — коштовний камінь. Кожна людина сама ограновує свій коштовний камінь. Надає йому форми й блиску. І навіть якщо тіло не з дорогоцінного металу, то камінь все одно виглядатиме захопливо. У людини може бути недосконала плоть, але добра душа — огранена безцінність. А може бути й так, що в чистому золоті — синтетичний корунд. Бездушність. Або ж і взагалі проста скляшка. Фальшивка… Огранювання — складний і кропіткий процес. Допустиш помилку — можеш її вже й не виправити. На відміну від душі… Твоя душа, онуче, прозора й чиста. Старайся її такою і зберегти. І пам’ятай, що в темряві камені тьмяніють, тому завжди потрібно перебувати на світлі.

Василь Степанович від душі розреготався, дивлячись як дитина заворожено на нього витріщилась.

— Ой, надіюсь, мій любий онуче, що ти все ж запам’ятаєш мої сьогоднішні слова, і колись їх повністю збагнеш.

Старий зітхнув і знову нахилився над верстаком.

— Є практична цінність, а є естетична цінність, — заговорив він далі. — Люди, хороші совісні люди, цінують працю — свою працю, працю інших людей. А працею люди створюють різні речі: будинки, або ювелірні прикраси, або ж, як колись наша бабуся — створюють хороший настрій, демонструючи людям всілякі вистави у театрі. І вартість людської праці різна… Такі от бувають недолугі людські цінності. Такий вже створили собі люди світ, у якому невеличка прикраса може вартувати дорожче за будинок.

Відклавши всю хатню роботу на вечір, майстер нарешті взявся до реставрації каблучки. Спочатку він видобув камінь і вже окремо його ще раз роздивився. Світло-червоний рубін знову його причарував. Він не чіпатиме камінь, з ним усе гаразд.

Майстер лише виміряв його і на спеціальних вагах визначив масу — 7,43 карата. А після довготривалого споглядання на рубін через окуляр (настільки довготривалого, що Іванко подумав: а чи, бува, не заснув його дід), майстер врешті тихенько прохрипів:

— Дивне огранювання. Всього лиш 34 грані. Замало, як для такого величенького камінчика.

Вкотре обстеживши рубін майстер поклав його у футляр і взявся за саму каблучку. В хід пішли надфілі, молоточки, різного роду плоскогубці, полірувальний верстат… Працював Василь Степанович довго, поволі та акуратно.

Коли Іванкові вже набридло спостерігати за дідом, він тихенько вислизнув надвір. А Зінаїда Миколаївна заходила до майстерні лише раз. Принесла чоловікові канапки і компот. Вона не нагадувала йому про якісь домашні справи, які на нього сьогодні ще чекають, нічим у нього не цікавилась — давно вже знала й розуміла, що не варто відволікати старого майстра від любої йому справи.

Кожен доторк ювеліра був лагідний і обережний, наче каблучка зроблена із якогось надзвичайно крихкого матеріалу.

Крізь прикрите москітною сіткою вікно до майстерні завівав ніжний теплий вітерець. Спеки Василь Степанович не помічав. Проте завершивши працю, одним довгим ковтком осушив склянку з компотом і полегшено зітхнув. Помилувавшись зробленою справою, майстер заховав прикрасу до сейфа. Рубін надійно та міцно тримався в оправі. Каблучка тепер виглядала мов нова.

***

Помившись, повечерявши і влігшись нарешті у ліжко, Василь Степанович почав згадувати першу половину дня, яку він провів у своїй майстерні. Почав відтворювати в голові те, як він вставляв рубін у каблучку. Згадував, як тепер блищить відполіроване золото. Прикраса чітко постала перед його внутрішнім зором і він розглядав її з усіх сторін. Вона оберталась у темряві — усі лінії, усі візерунки були дивовижно виразними. А червоний рубін палахкотів яскравим полум’ям. Він перетворився в оповиту димом і вогнем жарину. Вогонь ставав більшим і його косматі язики поглинали каблучку, поки повністю не приховали її за вогненною стіною…

Василь Степанович розплющив очі та підвівся з ліжка. Він відчував нестерпну духоту. Його майка і труси були мокрі від поту. Постіль під ним також вся мокра. А в грудях їдка задуха, наче наковтався диму.

Чоловік пошкандибав до кухні. Увімкнув світло, набрав у склянку води з крана і втамував спрагу. Вода приємно огорнула горло, мов промила його від гіркого гару. Він вмив обличчя, а потім переодягнувся і перестелив постіль. Йому не довелось будити дружину, яка спала разом з ним. Зінаїда Миколаївна сама прокинулась. Вона завжди погано спала.

Знову опинившись у ліжку, Василь Степанович спробував заснути, але сон мов рукою зняло. Годинник показував четверту ранку. Він зміг заснути лише за годину. А прокинувся о сьомій, на диво виспаним і з хорошим настроєм.

Через прочинене навстіж вікно линуло яскраве сонячне проміння.

«Хороший ранок для риболовлі», — подумалось йому. Тож він вирішив розбудити Іванка й піти з ним на ставок.

Коли вони вже закинули вудки, дід поцікавився в онука, чи той, бува, не розгубив всі свої скляшки. Онук чесно зізнався, що одненький скляний камінець подарував, і один десь загубив, а от решта у нього лежать в надійному місці.

— Вони гарні, — продовжив Іванко, — але вони мені вже набридли. Лежать собі там та й все. Я думаю, що якби не існувало ніяких алмазів, рубінів, смарагдів, золота, срібла, то люди й прикрас би тоді не вигадали.

— Чого ж це? — здивувався дід, на що онук лише звів плечима. — Люди вигадали прикраси давним-давно, ще як не знали ані дорогоцінних металів, ані коштовного каміння. Виготовляли прикраси з дерева, з кісток різних звірів, птахів та риб. Прикрашали себе квітами, стрічками, кольоровим пташиним пір’ям. Люди споконвіку прагнули краси й вигадували всілякі прикраси. Прикраси ніколи не існували окремо від людей. Адже люди не знайшли їх, а вигадали. Людина завжди прагне виглядати красиво, це природно. Розумієш?

— Ага.

— Але у кожного різні вподобання і різні уявлення про красу.

Помовчавши з хвилину, дід продовжив:

— Тварини теж собі створюють прикраси. І навіть риби. Наприклад, є риби, які прикрашають свої гнізда камінчиками, частинками мушель і коралів. А деякі пінгвіни при «освідченні» пропонують своїм партнеркам камінчика, і не аби якого, а такого, якого довго вишукували. А сороки! Хто ж не чув, що сороки люблять блискучі предмети. Багато буває птахів і тварин клептоманів…

Загалом вранішня риболовля вдалася на славу.

Вдома, посмакувавши смаженою рибою, всі взялися до прибирання, котре протривало не так вже й довго. Зінаїда Миколаївна щодня, за будь-якої вільної хвилини, бралася за вологу ганчірку, щоб протерти пил, або за віника, щоб де-небудь підмести.

Кожен, хто заходив до будинку, передусім звертав увагу на надмірний порядок. Зінаїда Миколаївна пам’ятала, як вони з чоловіком ще в далекій юності придбали цей будинок, як його поремонтували і облагородили. А пізніше побудували поряд літню кухню. У ній, окрім мурованої грубки, газової плити, холодильника, стола зі стільцями, було ще два ліжка, шафа з домашнім робочим одягом і маленький телевізор. У літній кухні панував такий же порядок, як і в домі.

Загалом п’ятниця минула спокійно. Лише під вечір, коли Василь Степанович заскочив до своєї майстерні (що умовно існувала окремо від будинку, а тому до загального прибирання не була причетною), то на свій превеликий подив помітив, що на підлозі біля сейфа лежить… та сама каблучка з рубіном.

Василь Степанович крутнувся на місці від здивування і злості на самого себе. Він був упевнений, що поклав каблучку у футляр і заховав у сейф. Та певно через старечу неакуратність, якось впустив її на підлогу.

Степанович сплеснув в долоні, глибоко вдихнув і видихнув, аби вгамувати розгубленість і лють. Потім підійшов до сейфа та підібрав з підлоги каблучку. Оглянув її, помилувався каменем і поклав до сейфа. Однак вже за хвилину відчинив сейф і зазирнув досередини. Він акуратно розкрив футляр, переконався, що каблучка лежить в ньому, закарбував цю картинку у голові, зачинив футляр, замкнув сейф і відійшов на два кроки. Оглянув іще про всяк випадок підлогу довкола.

— Пф-пф-пф-ф, — досадно пофиркав старий. — А ще на малого злився. А сам…

Василь Степанович, понурившись, вийшов з майстерні й направився до літньої кухні вечеряти.

Спав він цієї ночі знову ж таки не надто добре. Йому перчило в горлі, наче він наковтався їдкого диму. Піднявшись посеред ночі, щоб прополоскати горло, він вирішив іще раз зазирнути до майстерні. Увімкнув світло, поглянув на підлогу біля сейфа і, не виявивши на ній нічого блискучого і червоного, повернувся у ліжко.

У суботу було багато роботи, тому Василю Степановичу навіть ні́коли було зазирати до майстерні. А потім нарешті настала неділя. Блаженний вільний день. Однак вже два тижні поспіль панувала спека, а з неба — ані краплинки. Тому все ж довелося трохи попрацювати. Всі взяли лійки, відра й пішли поливати клумби та грядки.

Проте малий Іванко довго не втерпів під палючим сонцем і відправився до хати. Дід йому увімкнув мультики, і малий, розпашілий, з розхристаною сорочкою, знеможено розвалився в кріслі перед ноутбуком.

— Іванко! — гукнув його дід через прочинене вікно. — До тебе, оно, наречена йде.

Хлопчик сповз з крісла, підбіг до вікна й визирнув на дорогу.

— Вона мені не наречена, — Іванко ображено стукнув кулачком по підвіконні.

Дорогою до них прямувала Іванчина подруга Марійка зі своєю мамою, які жили за городами. Сусідка Ліза принесла із собою яблучного пирога. Василь Степанович гукнув дружину, вони кинули поливати грядки і пішли до альтанки, що стояла за будинком.

Зінаїда Миколаївна запропонувала дітям морозива.

— Тримайте, шоколадне. Тільки їжте поволі, — наказала вона. — Бо горло болітиме.

— Оце я напевне десь на днях також хапнув чогось холодного, бо вночі так в горлі дере, хоч би ангіни не було, — сказав Василь Степанович. — У мене за все життя разів три була ангіна, але завжди влітку.

— Та то в тебе від спеки, — заперечила дружина. — Це повітря таке душне. Ти взагалі цими днями почав спати гірше за мене. Вчора вночі прокинувся весь облитий потом, наче з води виліз.

Василь Степанович махнув рукою, мовляв, що то пусте. Та раптом згадав, що тієї ночі йому наснилась оповита полум’ям каблучка. Він розповів про це, а затим іще розповів, як через старечу неуважність не заховав ту каблучку до сейфа.

Ліза одразу ж почала запевняти, що сон був не простий і каблучка може бути проклятою, на що старий ювелір лиш розсміявся.

— Знову ці твої забобони, — махнув він на неї. — Ти передивилась тих своїх екстрасенсів. Я майже все своє свідоме життя працюю ювеліром, і ані мені, ані комусь із моїх знайомих ні разу не трапилось жодної такої прикраси. Хоча містичних історій чув багато.

Найбільше старалася розмовляти Ліза. Загалом вона розповідала про всілякі містичні властивості коштовних камінців, на що Степанович лиш насмішкувато пирхав.

— Та з чим лише езотерики не пов’язують коштовні камені: і зі стихіями, і з планетами, і з богами, і зодіакальними знаками, — говорив він зневажливим тоном. — І приписують їм різноманітні властивості — і хороші, і погані. Правда це все, чи ні, не знаю. Ніколи такого не помічав у каменях. Чому? Або мені не щастило, або це все вигадки, — він розвів у сторони руки.

— От я, наприклад, вірю у містику, хоча, слава богу, жодного разу зі мною нічого містичного не траплялось, — відказувала Ліза. — Але людина насправді повірить у містику лише тоді, коли вона з нею станеться.

— То краще, щоб і не випадало шансу повірити, — промовила Зінаїда Миколаївна.

Подальша розмова поволі перейшла в інше русло. Про погоду, городи, почорнілі від фітофтори помідори й про всяке таке буденне. Недільний день минув вдало. Пізніше Іванко з дідусем та бабусею ходили купатися на ставок, там же влаштували і невеличкий пікнік.

Ось як треба доживати віку, роздумувало собі подружжя Писарчуків: порпатись на городі, няньчити внука, не розтринькувати здоров’я (того, що іще лишилось). І спокійно та неквапно чекати сплину відведеного кожному часу в цьому світі…

Під вечір, мугикаючи собі під ніс «Ніч, яка місячна…», Василь Степанович зайшов до своєї майстерні. Справ у нього не було — про які справи може йтися у неділю. Та все ж глянути на свій верстак, або зазирнути до сейфа хотілося. Завжди хочеться дивитись на те, що тобі любе.

Проте він не встиг подивитися ні на верстак з безліччю інструментів, ні на сейф. Його погляд шмигнув повз вузьку канапу, на якій лежала… каблучка з рубіном.

Чоловік протер пальцями очі, часто заморгав і знову втупився поглядом на канапу — каблучка все ще лежала на ній. Не марення. Він підійшов і взяв каблучку в руки.

«Якого ж біса вона тут робить? Як опинилася на канапі?»

Василь Степанович кинувся до сейфа, відчинив дверцята, дістав бордовий футляр, розкрив його і… той виявився порожнім.

— Зіно! — гукнув він. — Зіно!

— Га? — відгукнулась дружина.

Василь Степанович пішов до неї.

— Ти до сейфа не лізла?

— Що?

— Ти сейф не відчиняла?

— Ні, нащо мені?.. А що?

— Та якась чортівня, — знизав плечима чоловік і почухав потилицю. — Заходжу до майстерні, а тут на канапі — каблучка. Я ж точно пам’ятаю, що заховав її до сейфа, Зіно.

— О, на тобі! — вигукнула дружина. — Базікали сьогодні пів дня про містику, і ось маєш… Ти точно впевнений, що поклав її до сейфа?

— Та точно… Зіно, може мені вже пам’ять відбило, га? Чи може я сновида?

— Нормально в тебе все з пам’яттю й уві сні ти не ходиш, — запевнила вона його.

Тоді глянула на каблучку, яку Василь Степанович тримав у руці.

— Не знаю я, — врешті промовила. — Зателефонуй до того, як там його, Сиротюка, запитай, чи не міг би він забрати каблучку раніше.

Насправді Зінаїда Миколаївна не надала великого значення розповіді чоловіка. Можливо каблучка дійсно опинилась на канапі якимось дивовижним чином, але це чомусь не налякало її. Можливо це все ж якась помилка, хоча вголос вона вирішила цього не говорити.

Василь Степанович піднявся в майстерню, поклав каблучку на верстак і дістав телефона. Віднайшовши Сиротюка Назара у контактах, натиснув на екрані зелену трубку. Пішли гудки, але абонент не відповідав, і він вирішив більше сьогодні не телефонувати. Завтра вранці ще спробує.

«Та все ж, чи не поспішно я прийняв надприродне? — став роздумувати старий ювелір. — Ну опинилась каблучка якимось незрозумілим чином не на своєму місці. Але як? Хто міг полізти до сейфа? Зіні не треба. Малий не вміє його відчиняти… Злодій?»

Василь Степанович відчинив сейф і оглянув його вміст. Всі документи, банківські картки, гроші та коштовності лежали на своїх місцях. Значить, не злодій. Чоловік не був наляканим, лише збентеженим. Ніяк не міг збагнути як прикраса опинилась на канапі.

Він поклав футляр з каблучкою у сейф. Декілька хвилин мовчки постояв перед ним, та врешті розвернувся і відправився спати.

Вночі йому знову дерло у горлі й він декілька разів ходив полоскати його водою. Його мучила спека, та все ж він зумів заснути.

Цієї ночі йому не снилась ані каблучка оповита дивним полум’ям, ані будь-що інше. Василь Степанович прокинувся й одразу ж пригадав про вчорашнє. Хоча його постійно мучило неприємне відчуття, але він спочатку випив компоту та поснідав, і лише тоді вирішив піднятись до майстерні…

Сяйво вранішнього сонця одразу ж відбилось від червоного рубіна. Каблучка лежала на верстаку. Сейф зачинений. Василь Степанович буквально підскочив до верстака і втупився збентеженим поглядом у каблучку. Повільно простягнув до неї руку, торкнувся, взяв у долоню і почав розглядати, наче якусь чудернацьку, ніколи раніше не бачену, річ.

Він знову глянув на верстак і на його дерев’яній поверхні помітив чорний обгорілий слід. Саме на тому місці, де лежала каблучка. Він пошкрябав слід нігтем, потер пальцем. Ну, точно, наче хтось був поставив туди щось розпечене.

«Чи можливо цей слід давно тут? Можливо я колись поклав сюди розпечений паяльник, або щось інше?»

Майстер заховав каблучку назад до сейфа. У грудях неспокійно шкреблось, мов якесь загнане мишеня. І це неприємне відчуття його не відпускало впродовж усього дня. Жінку він вирішив більше цими дивними випадками не турбувати.

Ввечері за вікнами постійно спалахували блискавиці. «Багатоденна духота, напевне, сьогодні вночі нарешті перетвориться у добрячу грозу», — зітхнув старий видивляючись у вікно.

Перед сном Василь Степанович знову зайшов до своєї майстерні. Боязко все в ній оглянув, а потім зазирнув до сейфа. Каблучка лежала у своєму футлярі, все нормально. Але раптом вчувся слабеньких запах горілого. Запах був ледь вловимий, можливо це навіть йому здалося. Степанович вирішив дістати каблучку з футляра, але прикраса раптом наче вжалила його. Він впустив її і вона дзвінко вдарилася об дерев’яну підлогу.

Каблучка закрутилася, і лише коли заспокоїлася, майстер насмілився знову до неї доторкнутись. «Холодна. Що ж це за чортівня? Вона здалася гарячою, ледь не розпеченою». Степанович глянув на пальці — подушечки пекли, але ніяких слідів наче не було.

Він пригадав, як його онук так само впустив каблучку і присягався, що та обпекла йому долоню. Він тоді розсердився на малого, але тепер… Тепер зрозумів, що з каблучкою дійсно щось не те. І після чергових невдалих спроб зв’язатись із господарем прикраси, вирішив зайти до інтернету й спробувати пошукати якоїсь інформації.

Жінці просто сказав, що ляже пізніше. Він зробив собі чаю, увімкнув ноутбука, одягнув окуляри й, важко зітхнувши, почав вишукувати на клавіатурі необхідні літери.

Він почав з пошуку каблучок із рубінами, але нічого окрім телевізійного серіалу з аналогічною назвою і реклами ювелірний магазинів про подібні прикраси не знайшов. Тоді перейшов до проклятих прикрас, але й там без результатів. Всюди про одні й ті самі всесвітньо відомі прокляті рубіни, діаманти та сапфіри.

Десь після однієї важкої години марних пошуків, Степанович вирішив сфотографувати каблучку і розіслати її фото усім знайомим ювелірам у фейсбуці. А раптом хтось щось знає.

Після того, як розіслав фото, зібрався піти спати, а завтра вже переглянути відповіді, якщо звісно хтось їх матиме. Але не встиг він вийти із фейсбуку, як йому відписав Пархоменко Денис: «Вітаю, Степановичу! Нічогенький ви собі скарб надибали».

Степанович протер під окулярами виснажені очі й одразу ж взявся відповідати: «Доброго вечора, Денисе! Так, каблучка на вигляд дійсно скарб, і я щиро дякую тобі, що ти направив до мене того чоловіка. Та зараз я не можу до нього додзвонитись, а мені конче необхідно з ним поговорити».

Відповідь від Дениса не забарилась. І вона збентежила Василя Степановича. «Якого чоловіка? Я нікого до вас не направляв, Степановичу. Не розумію про що ви».

«Овва! — Василь Степанович стурбовано почав погладжувати свою колючу триденну щетину. — Як це — не направляв?» Майстер взяв мобільний і зателефонував Денисові. Той після першого ж гудка підняв слухавку.

— Так, Степановичу! Добрий вечір, що у вас там?

— Здоров, Денисе. Коротше, зв’язався зі мною був… ем… звати його Сиротюк Назар. Сказав мені, що це ти йому мене порекомендував. Я повірив, бо ти мені не одноразово так помагав, — протарабанив старий.

— Ні, ви що, ніхто до мене останнім часом не звертався.

— Йолки-палки, то звідки той засранець до мене приліз?

— А що, щось не так?

— Ой, — зітхнув Степанович. — Та таке, просто не можу до нього додзвонитись.

Декілька секунд тривала тиша. Денис зрозумів, що старий ювелір не хоче йому все розповідати. Але допитуватись він не став, натомість мовив:

— Може він вас в інтернеті знайшов. У фейсбуці. Ви ж там написали про себе, що ви ювелір.

— Так, написав. Розхвалив там себе, ніби в якомусь резюме…

— Там він напевне і ваш номер мобільного взяв, якщо ви його не приховали.

Степанович прокляв подумки і себе дурного, і той ідіотський фейсбук, після чого запитав:

— Але ж чого він мені збрехав, що це ти його до мене направив?

— Ну, може, щоб ви повірили… Якщо каблучка крадена, — припустив Денис.

— Та не крадена. Там в нього повно документів було до каблучки… Слухай, а звідки він дізнався, що ти мені іноді клієнтів підкидуєш?

— Гадки не маю, може він і не знав. Побачив на вашій сторінці фото, де ми з вами разом, потім перейшов на мою сторінку, побачив, що я теж ювелір і працюю в «Самородку»… У аферистів баняк добре варить, вони з соцмереж можуть такої інфи про жертву нарити… — досадно відказав Денис. — А коли він за нею повернеться?

— У середу.

— Ну, от дочекаєтесь середи, а там, як він приїде…

— А якщо каблучка дійсно виявиться краденою, а він зі стволом до мене приїде? — тихо прохрипів Степанович, щоб ніхто зі своїх не почув.

— А він був схожий на бандюгана там, чи зека?

— Ні, він здався трохи мурмилом таким… Та звичайний мужик, помітно, що з міста, але хрін знає тих людей. Напнуть на себе якусь шкуру, і гадай — овечка то, чи вовк.

— Знаєте, — легковажно почав Денис, — я гадаю, що вам нема чого хвилюватись, Степановичу. Заспокойтесь.

«Ага, заспокоїшся тут, з цією чортівнею», — зітхнув той.

— Та все одно якось тривожно, — пробубнів уголос.

— То не накручуйте себе. А за каблучку я можу поcпитати. Може щось і накопаємо. Адже на фото помітно, що каблучка виготовлена десь на початку минулого століття… А той ваш «клієнт» щось розповідав?

— Ой, казав, що отримав каблучку від двоюрідної бабки, а та була в якихось держорганах, чи що. Розповідав, що у неї будинок був згорів…

Тут Василь Степанович замовк. Рот у нього був ще досі розкритий, але слів не вилітало.

— Ото і все? — озвався з динаміка голос Дениса.

Степанович за ці дві секунди встиг про нього вже забути.

— Ага, — стрепенувся старий. — Добре, Денисе, бувай вже.

— Ну, гаразд. Добраніч. Якщо щось нарию, то зв’яжусь.

— Ага, так… Дякую.

Степанович поклав мобільний на стіл. Потім знову його схопив і вкотре спробував зателефонувати Сиротюку, але марно. Той не брав трубки.

«Якого біса до нього не можна додзвонитись?» — пускав Степанович іскри на телефон.

Він кинув його на подушку і вимкнув ноутбука. Посидів якусь хвилину, обхопивши пальцями підборіддя та свердлячи поглядом каблучку, після чого піднявся з канапи, пішов на кухню, налив у літрову банку води і вернувся з нею до кімнати. Підійшов до каблучки, обережно помацав пальцями — холодна, — взяв її, кинув у банку і зачинив у шафці…

— Щось мені неспокійно, — скрушно зітхнув Василь Степанович, коли вже лягав у ліжко.

— Не бери в голову дурного, — заспокоювала його жінка, яка вже майже заснула. — Заспокойся. Післязавтра її заберуть.

Зінаїда Миколаївна іще щось там пробурмотіла, але чоловік її майже не чув. Він не помітив, як заснув, і уві сні йому почало ввижатись полум’я. Маленький вогник, наче палав пролитий бензин. Невеличка вогняна пляма, розміром із чайну ложку. І раптом той вогник шмигонув кудись до стіни, потім на стелю, тоді знову на стіну, далі на підлогу. Він був подібний на наполохане пташеня, яке залетіло через прочинене вікно до кімнати, і тепер щосили шукає, як звільнитись.

Василь Степанович спостерігав за тим вогником. Він почувався водночас і стривоженим, і наляканим. Іще чомусь відчував тяжке співчуття до вогника, що той ніяк не може віднайти вихід.

Чоловік вирішив допомогти вогникові й піднявся з ліжка, але наступної миті йому запекло в горлі й він закашлявся.

Степанович розплющив очі, але нічого не побачив, окрім густої сірої пелени. І враз, буквально за долю секунди, все збагнув.

— Зіно! Зіно! Зіно! — загаласував він. — Пожежа!

— Га? Що? — пролунав сонний голос жінки.

— Горимо! Зіно! Вставай!

Чоловік допоміг їй підвестись з ліжка і направив до дверей. Диму там було менше, як йому здалося.

— Я за малим, а ти виходь! — крикнув він і розвернувся.

Заскочив у кімнату в якій безтурботно спав Іванко (там диму було найменше). Кинувся до вікна, прочинив його навстіж, схопив дитину і вивалився з нею через підвіконня.

Іванко прокинувся лише після того, як упав на діда. А дід, міцно притискаючи його до себе, підвівся, і важко охаючи та прикульгуючи, побіг. Уже майже біля хвіртки Степанович наздогнав дружину, яка постійно озиралася. Він схопив її попід руку й почав підганяти.

Вони побігли через городи до сусідки Лізи. Довкола панувала страхітлива картина, наче з фільму жахів: угорі клубочились чорні хмари, спалахували блискавки, гриміло.

— Це наша хата горить? — почув Степанович у себе біля вуха сонний голосок внука, але нічого йому не відповів.

За городами, понад деревами, палахкотіла яскрава заграва. Старе подружжя спостерігало за ним із жахом. Раптом, наче хтось угорі відкрутив вентиля, і з неба стрімко полилась вода. Дощило добряче, але заграва не згасала.

Невдовзі приїхали пожежники й почали гасити, але вогонь навіть тоді не вкорочував своїх хижих язиків…

***

Дощ вщух лише перед світанком. Всюди стояли глибокі калюжі. Василь Степанович ходив довкола згарища, на місці якого іще цієї ночі стояв його будинок. Дружина з онуком сиділи у сусідів.

Він нарешті віднайшов чорний обгорілий сейф. Той був неушкодженим, але відчинити його Степанович зміг лише добряче намучившись із замком. Увесь його вміст уцілів.

«Вогнетривкий сейф виконав своє призначення», — подумки промовив для себе цей жахливий цей факт.

Будинок згорів, аж до основи. Та на щастя вогонь нічого більше не зачепив — ні дерев, ні літньої кухні. Всередині Василя Степановича панувала гнітюча порожнеча.

«Головне, що всі живі та здорові», — зітхнув він, і відніс весь вміст сейфа до літньої кухні.

Вкотре ступивши на згарище, чоловік помітив, як щось сяйнуло. Посеред попелу якась блискуча річ відбивала сонячне проміння прямо йому в обличчя. Він обережно наблизився і присів, щоб роздивитись.

Степанович гірко зітхнув, понуривши голову. Він заплющив очі та завертів головою, мовляв: не вірю у те, що бачу. Його охопив гнів, який сам собою швидко вгамувався. У попелі лежала золота каблучка з яскравим червоним рубіном. Повністю чиста й без жодного пошкодження…

***

Наступного ранку Степанович вийшов з літньої кухні й помітив, як до подвір’я під’їжджає старенький сірий «Мерседес».

«Приїхав», — зітхнув старий.

А тоді побачив, як «Мерседес» зупинився і почав розвертатися на вузькій дорозі, щоб поїхати геть. Василь Степанович пішов на попелище і підняв каблучку. Потім перейшов через сусідські городи та вийшов на дорогу, перекривши шлях для «Мерседеса», який вже встиг розвернутися і їхав назад від їхнього подвір’я. Добре, що дорога завертала і можна було ось так випередити автомобіль.

Василь Степанович махнув рукою і «Мерседес» слухняно зупинився. Тоді підійшов і постукав у вікно. Скло опустилося, всередині сидів Сиротюк Назар.

— А чого ви розвернулись? — ювелір говорив спокійно, але від кожного його слова віяло колючою неприязню, зневагою та люттю.

Сиротюк лише розкривав і закривав рота, мов німий. Він був збентеженим і переляканим.

— Де ви взяли мій номер?

Сиротюк все ще як риба лиш хапав ротом повітря і розмахував руками, в знемозі відповісти.

— Ви говорили з Пархоменком Денисом? Він вас направив до мене?.. Чи ви мене знайшли у фейсбуці?

Сиротюк ствердно кивнув головою.

— Там же у фейсбуці ви знайшли мій номер?

Той знову кивнув.

— Каблучка крадена?

Чоловік знічено вирячив очі, шалено завертів головою і приклав тремтливу долоню до грудей, мовляв: та що ви, ні, вона моя, я не брехав!

— Ви забули забрати, — врешті спокійно мовив Степанович, а тоді щосили пожбурив каблучку в салон автомобіля. Прикраса дзвінко вдарилась об щось тверде і загубилась десь під сидінням.

Степанович вдихнув повітря на повні груди, протягши на видиху полегшене «ох», й тієї ж миті відчув, як та гнітюча порожнеча полишила його тіло. Потім розвернувся і, не озираючись, пішов назад через городи.

«Чому Сиротюк почав їхати геть? Побачив, що дім згорів? Знав, чортяка, що каблучка проклята? Тому вирішив її не забирати?» — Степанович не став його про це розпитувати, але довго іще не міг викинути з голови подібних розмислів.

***

Минуло три місяці. Подружжя Писарчуків почало будувати новий дім. На тому ж самому місці, де згорів старий.

Іванко спочатку багато плакав. Він дуже любив будинок бабусі та дідуся і все, що було у ньому. А потім того всього не стало і він не міг цього прийняти. Але настала осінь, хлопчик пішов до школи, і навчання його трохи відволікло.

Якось Степанович знайшов у літній кухні за грубкою мішечок із різнокольоровими скляшками. Але коли він нагадав про них онукові, то той не одразу зміг пригадати, що то за скляшки такі. Він про них забув, і з моменту пожежі жодного разу не згадував.

А якогось разу, коли Іванко приїхав до дідуся з бабусею на вихідні, то повикидав ті скляшки у копанку із зеленою затхлою водою…

***

Василь Степанович витер з чола піт і спустився з недобудованої цегляної стіни, коли помітив, як до двору під’їхало якесь авто.

— О, Денис! — зрадів він, коли вийшов на дорогу.

Денис прибув не сам, а з високою худорлявою жінкою.

— Це Мартинюк Надія, вона журналістка, — поспішив представити її Денис. — Вона зі мною зв’язалася, коли довідалась, що я цікавився отою каблучкою…

Василь Степанович неприємно скривився. Йому було противно згадувати про ту річ.

— Пане Василю, це буде трохи довго, може десь присядемо? — запитала журналістка.

— Ходімте до альтанки, — старий вказав гостям куди йти, не розуміючи чому вони приїхали.

— Я одразу перейду до діла, — сказала журналістка вже в альтанці й показала Степановичу фото на своєму смартфоні. — Це та сама…?

— Та сама, та сама, — не дав він їй договорити.

— Це через неї згорів ваш будинок? — прямо запитала жінка.

Степанович вирячив очі від здивування.

— Ну, спеціалісти зробили вердикт, що то була несправна електропроводка, — зневажливо відказав він.

— Розумієте, я проводжу розслідування, — правила журналістка. — Я шукаю цю каблучку. З нею пов’язано чимало дивних подій.

— Яких саме?

— Багато загадкових пожеж, — промовила жінка, і старий насунувся до неї. — Майже всюди, де бувала ця каблучка, траплялись пожежі. Будівлі згоряли до тла. І неможливо було їх загасити. Вогонь не вгамовувався, поки не пожирав усю будівлю.

Василь Степанович за звичкою зітхнув.

— Ага, так само оце і моя колишня хата, — він махнув позад себе на недобудовані стіни, а по хвилі запитав: — Думаєте, містика?

— Я намагаюсь ставитися до подібного скептично й все пояснювати раціонально, але коли наштовхнулась на одну статтю про серію пожеж, де також згадувалось і про каблучку, то вирішила спробувати розібратися і знайти цю прикрасу.

— Навіщо? — запитав Степанович.

— Перепрошую? — не зрозуміла журналістка.

— Навіщо вам та каблучка? Для чого ви хочете її знайти?

— Хоча б лише для того, аби переконатись, що вона дійсно існує. Я хочу, або підтвердити міф про прокляття каблучки, або спростувати його.

— Ну а навіщо ви тоді приїхали до мене? — знизав плечима Степанович. — Я віддав каблучку її власникові.

— Сиротюку Назару?

— Ну, так, — відповів він і хрипко хихикнув. — Треба було вам до нього…

— Ми вже до нього навідувались, — перебив його Денис і вони з журналісткою перезирнулись.

— Позавчора, — заговорила жінка, — ми їздили до Сиротюка Назара. Спочатку я дізналась про його бабусю, яка працювала на митниці й допомагала контрабандистам…

— А-а, тепер зрозуміло, — махнув головою Степанович. — Ось чому вона нікому не довіряла і мала такий великий статок.

— Вам про неї Сиротюк розповідав?

— Так, зовсім трохи… То що вам Сиротюк розповів, коли ви до нього навідались?

— Нічого, — відказала журналістка. — Місяць тому він помер. Згорів разом із власним будинком. Ми приїхали на попелище, там не лишилось жодної стіни.

Василь Степанович неспокійно завертівся на лаві й поклав долоню на груди. Обличчя набуло неприємного виразу. Старий відхилився на стінку альтанки і глибоко вдихнув через ніс.

— Вам погано? — спохватився Денис.

— Та нормально, — відказав Степанович. — Просто…

Старий згадав ту ніч, коли вони тікали з охопленого вогнем будинку. Вони врятувались. Хоча могло трапитись так, як з власником каблучки. І саме ця думка сколихнула чоловіка.

Денис приніс йому склянку води. Відпивши, Степанович запитав:

— А скільки взагалі відбулось пожеж і як багато людей… ну, ви зрозуміли.

— Жертв не так вже й багато, насправді. Люди встигали рятуватись. Пожежі завжди відбувались вночі. Зазвичай люди, які пережили пожежу, розповідали, що їх щось пробуджувало. Більшість з них розповідали про те, як їм снилось, що вони намагаються піймати у будинку якогось вогника.

— Пф-пф-пф-пф-ф, — неспокійно зафиркав Степанович і знову відпив трохи води.

— Розповісти вам історію цієї каблучки? — обережно запитала журналістка.

— А нехай, — недбало відказав Степанович.

І журналістка дещо спішно заговорила:

— У сімнадцятому столітті з Молдови до російської імперії переселився дворянський рід Ката́ржи. Цей рід завжди був дуже шанований, але в революційному 1917 році, серед ночі в особняк графа Катаржи увірвалася група солдат. Графа застрелили на місці без зайвих слів, а його дружину і двох доньок ніяк не могли знайти, вони встигли вкритися у якомусь сховку. Тоді весь особняк обчистили, забрали всі коштовності, але не знайшли однієї, найбільш бажаної — каблучки з великим рубіном, що належала графині Катаржи… Діти ворогів революції підлягали знищенню на місці, і тому було вирішено спалити особняк. І він згорів до тла. Потім на його згарищі знайшли обвуглені кістки графині та її доньок. Серед тих кісток наче і лежала та сама каблучка з рубіном — ціла і неушкоджена. Каблучка переходила з рук в руки, бувала у різних людей, і всюди лишала по собі слід із попелищ. Серед тих, хто знав про існування каблучки, пішла чутка, що вона проклята. Тоді її десь заховали, у якихось підземних музейних складах Санкт-Петербурга, але в 90-х роках каблучка знову з’явилася, вже в Україні, і знову почалися негасимі пожежі.

Степанович не одразу збагнув, що журналістка завершила розповідь. Йому здалося, що вона зупинилась саме на середині історії. Так би мовити, на найцікавішому. Втім, він уважно її вислухав і промовив:

— Я так зрозумів, що на попелищі, де був будинок Сиротюка, ви каблучки не знайшли.

— Ми ходили з металошукачем, коли ніхто не бачив, але безрезультатно. Пожежа відбулася надто давно, каблучку хтось міг вже і привласнити, — відповів Денис.

— І ви подумали, що можливо каблучка лишилась в мене?

— Ні, — Денис підсунувся ближче до Степановича. — Ми просто подумали, можливо ви щось знаєте.

— Що ж я можу знати? — Степанович розвів руки в сторони. — Не розумію, якщо ви там побували і каблучки не знайшли, то нащо було пертися до мене, га!

Журналістка лише знизала плечима, потім підвелася, сухо подякувала і попрощалася. Денис їй гукнув, що зараз наздожене, а сам обернувся до Степановича.

— Може вам допомогти чимось? — запитав він. — Ну там, інструменти, верстак. Адже все ваше… пропало.

— Дякую, Денисе. Шкода звичайно все те, але я собі заприсягся, що ніколи більше до рук не візьму жодної прикраси. Ну їх, ті коштовності. Он, якими бувають — проклятими.

Степанович сплюнув, мов від останнього слова йому в роті загірчило.

— А як Зінаїда Миколаївна? — запитав Денис.

— Нормально, слава богу. Що ми, поплакали трохи, погорювали, але лишились живими, це головне. Не було нам коли побиватись… Правда, коли згоріла хата і ми вже повбирали городи, то роботи для Зіни стало менше. Нема тепер де наводити бездоганний порядок і красу. То вона бідолашна місця собі не знаходить і постійно згадує минуле — театр, свої виступи. Нема їй на що відволіктися, розумієш… Але хата, оно — до зими «коробка» буде готова, а в наступному році, навесні, почнемо штукатурити і все інше

Денис піднявся з лавки, потис руку старому колишньому ювелірові та пішов собі. А той, потираючи мозолисті долоні, повернувся до будівництва.

***

Степанович з дружиною тепер жили в літній кухні. Поки не відбудують будинок. Утеплили кухню, щоб зимою не мерзнути, зробили в ній туалет і душ.

Василь Степанович більше ніколи не бачив і не чув про ту каблучку з червоним, мов жарина, рубіном. Він дотримався своєї обітниці, і взагалі ніколи більше не брав до рук коштовностей. Жоден рідкісний метал і дорогоцінне каміння не варті того нещастя, яке йому і його сім’ї довелось пережити.

«Через ці цяцьки й людську жадібність так багато проблем. Аж занадто багато».

Подібні роздуми приходили до Степановича майже щоночі, перед сном. Але він не давав тим роздумам викликати в собі гірких почуттів. Він вдихав чим побільше повітря і дякував за те, що має: близьких людей, котрі його люблять (дружину, дітей, внука, сусідів, друзів), сяке-таке здоров’я, дах над головою (хоча наразі це лише літня кухня), городи, сад. І ще дякував за всяке таке, за що люди зазвичай не дякують: за небо, сонце, землю, повітря, воду, дерева, траву…

І от після таких подяк-молитов, що вже стали звичкою, Василь Степанович заснув і йому наснився дивний сон.

Він опинився у своєму домі. Будинок був цілий і все стояло на своїх місцях. Степанович лежав у ліжку, а по кімнаті несамовито скакав вогник, наче прагнув вирватися. Переляканий Степанович скочив на ноги й почав ловити вогника. Але раптом спальня зменшилась і перетворилась на крихітну кімнатку. Довкола від стін линув пекучий жар. Кімнатка наповнювалась димом, і ось вже й почав з’являтись вогонь.

А маленький вогник все скакав і метушився. Степанович, якому здавалось, що серце його зараз від хвилювання проб’є грудну клітину, придивився до вогника і помітив, що це червоний рубін у золотій каблучці, а каблучка та одягнута на палець жінки, яка метається маленькою кімнатою, обмацуючи розпечені стіни. Жінка плаче і кричить. Вона хоче вирватись, але не може. Їдкий дим застилає їй зір, обпікає очі, горло й легені. А поряд з жінкою сидять дві дівчинки. Вони, як і жінка, одягнуті лише у довгі нічні сорочки. Босі, в сльозах змішаних із гаром, з розплетеним волоссям, яке починає обсмалювати вогонь. Стіни тріщать, десь щось голосно гримить, падає, провалюється. Дим повністю заполонив темну кімнатку, і в цьому диму видно лише долоню з каблучкою, яка неугавно обмацує розпечені стіни у марних спробах відшукати вихід. І раптом відбувся голосний грюкіт, дим шалено заклубочився, увсібіч розлетілись іскри, і все зникло…

Василь Степанович відчув, як його хтось тримає за руку, це була дружина.

— Все добре, Васю, все гаразд, — промовляла заспокійливим голосом Зінаїда Миколаївна. — Нема ніякого вогню. Нічого не горить. Все нормально.

— Га? — не одразу втямив чоловік.

— Ти кричав і розмахував руками уві сні. Кричав про вогонь, кричав, щоб хтось тікав, бо зараз все обвалиться, — пояснила Зінаїда Миколаївна, погладжуючи чоловіка по плечу.

Степанович сів на краю ліжка і протер пальцями заспані очі.

— Здається я зрозумів, — промовив він тихим хрипким голосом. — Поки каблучка буде комусь належати, будуть і пожежі. Каблучку треба відпустити, щоб вона не мала господаря. Я її замикав у тісному темному сейфі, а вона постійно опинялася зовні. Так само як та графиня з доньками, яка хотіла вирватися зі свого тісного сховку… Було б добре, щоб каблучку ніколи не знайшли.

Зінаїда Миколаївна лиш сумно споглядала на чоловіка.

— Ну то лягай, — сказала вона. — Так і скажеш завтра Денису, щоб вони з тією журналісткою не шукали каблучки.

— Ага, — Степанович влігся назад у ліжко, але очей зімкнути більше не міг.

Перед ним все ще майоріли уривки сну: вогонь, дим, перелякані дівчатка і жінка із золотою каблучкою, що інкрустована яскравим червоним рубіном, у кристалічних зламах якого віддзеркалювалося вбивче полум’я. Камінь насичувався тим вогнем, сповненим жахом, відчаєм, болем і прагненням звільнитись. І ставав іншим — негасимим, сполоханим і неконтрольованим вогнем… Вогнем Катаржи.