Розділ 1

Розділ 1

Лютий 2012

Я стояла на протязі біля входу в спортзал, кутаючись у пуховик і марно намагаючись сховати змерзлі руки в манжети. Холод пробирав до кісток, пальці німіли, а дихання клубочилося білою парою. Все ж таки благодійність – не моє. І навіщо я взагалі погодилася продавати ці безглузді квитки на шкільну дискотеку? Синдром відмінниці колись мене доконає.

Більшість моїх однокласників зараз або грілися вдома, або гасали десь у нічних клубах, викладаючи фотки з коктейлями та відблисками неону. А я – стою тут, мерзну, охороняю вхід на безглуздий захід для спиногризів, яких поки що пускають лише на шкільні танці.

День святого Валентина, покровителя всіх закоханих. Іронія долі. Навколо підлітковий романтизм, сердечки на щоках, блискітки, рожевий аквагрим та інші атрибути «кохання до нестями» – а я одна, слідкую за касою і борюся з нудьгою.

Я ліниво розглядала розряджених учнів: стільки паєток, фатину, гелю для волосся та блиску для губ я не бачила, мабуть, з часів новорічної ялинки в дитсадку. Світломузика, блимаючи, різала напівтемряву, відбиваючись від саморобного дискошара, і робила обличчя дітейінопланетно–яскравими. Маленькі монстри сміялися, верещали, намагалися танцювати.

Відірвав мене від роздумів скрип вхідних дверей – глухий, жалібний, наче будинок зітхнув. Потік морозного повітря вдарив в обличчя, змусивши зкукожитись. Боженько, заходь уже, не випускай залишки тепла, – роздратовано подумала я.

Боженька мене почув – в ту ж секунду в отворі з'явилася постать молодого чоловіка – не хлопчиська якогось, ні. Високий, жилистий, у темній куртці і з піднятим коміром. На тлі квітчастих школярів виглядав як Кіану Рівз з «Матриці».

Я трохи насторожилася. Ну так, раптом якийсь лівий тип. Але потім – звична цікавість взяла гору.

Хм, а він нічого так. Густе темне волосся, трохи скуйовджене, як у Тімоті Шаламе (у 2012–му, до речі, це ще не вважалося модним). Але йому йшло. Риси обличчя – тонкі, майже витончені, очі – яскраво–зелені, такі, що здавалося, ніби вставив лінзи. Загалом екземпляр нестандартний. А мені, сімнадцятирічній вразливій ​​панночці, тільки таких і подавай.

Хлопець спокійно чекав, доки я закінчу його розглядати. У куточках губ майнула ледь помітна усмішка.

– Надивилася? – спитав він нарешті. – Тепер підкажи, де можна Каріну з 8–Б забрати? Я її брат.

Голос у нього був низький, з легкою хрипотою – просто як у тих піснях, що я потай слухала перед сном. Але який нахабник!

– Ти лестиш собі, – парирувала я. – Я просто думала, скільки з тебе взяти за білет. Адже ти явно не школяр.

Він примружився і посміхнувся.

– А раптом я маніяк? Тоді що? Подвійний тариф?

– Тоді мені доведеться кликати підкріплення, – пирхнула я.

– Охорону? Теж мені, налякала.

– Ні. Тут треба когось страшнішого. Покликаю технічок.

Він засміявся – коротко, глухо, але щиро. А потім раптом спокійно, майже без виклику, сказав:

– Гаразд, гострячко, покажеш, куди йти? Потанцюємо заразом.

О, камон, хлопче, – подумала я. – Ти ж явно не з тих, хто водить одинадцятикласниць на медляки. Тобі б щось поцікавіше.

– Ні, лже–маніяк, я зайнята. Поняття не маю, де ці дітлахи з 8–Б.

– І чим же зайнята?

– Тю, не бачиш? Маньяков та халявщиків відловлюю. От ти перевірку пройшов, тож давай, йди вже за сестрою.

Він нахилився ближче – так, що я відчула запах чогось терпкого, на зразок тютюну та дешевого чоловічого одеколону, – і тихо, майже торкаючись мого вуха, промовив:

– Ти впевнена, що я не сексуальний маніяк? Чи не хочеш влаштувати додаткову перевірку?

Пришмалений тип, однозначно.

Я відмахнулася, мовляв, іди вже, і він, на мій подив, послухався. Через пару хвилин повернувся з незадоволеною Кариною – та пихкала і закочувала очі, як усі тринадцятирічні сестрички.

Проходячи повз, він обернувся, ліниво посміхнувся і кинув:

– Пока, сонечко.

Сонечко.

Так, звичайно. А я навіть не запитала, як його звуть.