I. «Траса 1515»

Навколишню суцільну тишу розбивав дивний звук, такий, ніби старий, облізлий дерев’яний будинок, який стояв під дощем та снігом не один десяток років, моторошно почав скавчати, неабияк налякавши усіх людей у радіусі п’ятсот кілометрів. Проблема була лише у тому, що навкруги не було ані будинку, ані жодної живої душі. Окрім мене, звісно. І клятий двигун ніяк не хотів заводитися, завиваючи з булькотючим звуком, ніби я скинула зі скелі величезну каменюку.

Виблискуючи наполірованим сіреньким крилом, маленький Фольксваґен Бітл відчайдушно намагався завестися і далі покотити своїми чотирма жовтими колесами, але чим сильніше я смикала ключ, тим слабкішим ставав звук двигуна під капотом.

－Дідько! － ключ відлетів кудись на заднє сидіння, а голова зневірливо впала на кермо, обтягнуте м’яким велюровим чохлом яскравого лавандового кольору. － Зрадник, нам залишалося всього якихось дві години, － у пустоту вимовила я, на що Фольксваґен, напевно втомившись від моїх жалюгідних скавчань, вимкнув приладову панель та остаточно замовкнув.

Через п’ять хвилин я стояла перед відкинутим капотом, і з виразом обличчя, ніби щось тямила у нутрощах машини, перевіряла рівень мастила, як вчив батько. Рівень виявився у нормі, а тому для надійності я декілька разів несильно гупнула кісточками пальців по поверхні двигуна. Але дива не сталося, і автомобіль так і продовжив стояти посеред траси, більше навіть не булькотючі.

Виставивши з багажника аварійний трикутник, я марно намагалася зловити мобільний зв’язок, трясучи телефоном у різні сторони над головою, але червоний хрестик на «гірці» мережі обірвав мої намагання додзвонитися батькам, до яких я, власне, їхала.

－ От знущання! － підвівши обличчя до безтурботного, блакитного неба, я роздратовано закинула безглуздий телефон назад до автівки. － Найдурніша ситуація, яка могла статися із тобою, Вася.

Це могла би бути найдурніша ситуація, якби не той факт, що батьки навіть шукати мене не стануть у разі відсутності доньки у зазначений час. Адже я не вигадала нічого кращого, аби влаштувати стареньким сюрприз і приїхати без попередження. Тому найдурніша ситуація була з позначкою «х2».

Наступні півгодини я, ніби та зозуля, кукувала посеред траси, яка у навігаторі, поки він ще працював, майоріла синенькими цифрами «Т1515», і намагалася вгледіти на горизонті хоч якусь ознаку життя навкруги. Але попереду з обох сторін дороги було лише марево спекотного дня. Останні серпневі тижні, на диво, були похмурими, деінде зривався дощ, але тут, на півдні, здавалося, тільки розпочався пляжний сезон. Тому досить швидко мені закортіло пити, і довгі пасма волосся почали неприємно лоскотати шию, прилипаючи до шкіри, ніби щупальця чорноморських медуз. У сумці на задньому сидінні я знайшла останню пляшку води і жадібно припала губами до горлечка, випивши більше половини і одразу пожалкувавши про це. Тепер води в мене залишалося вкрай мало.

Насувалися сутінки. Жовте блюдце сонця повільно наближалося до лінії горизонту, напевно, мріючи міцно обійнятися із занепокоєним морем під ногами. Його сині води з кожною хвилиною становилися все темніше. Бурхлива течія лагідно обкатувала краєчок невеликого узбережжя, залишаючи по собі приємно-темний пісок, де, подекуди, вже починали зустрічатися характерні для цієї місцевості галькові камені. Вітер пестливо грався з позолоченими сонцем колосками сухотрав’я, десь за моєю спиною, ніби дражнячись, шуміла бирючина. Серпневий вечір з легкістю міг стати затишним завершенням моїх канікул, якби машина не встала десь на краю цього світу, і я би вчасно завітала у гості до рідної, батьківської домівки.

Холоднішало. Не дивлячись на пекельну спеку увесь останній тиждень, ввечері вже відчувалися перші подихи приближення похмурої осені. Тому я швидко закрила вікно, одночасно дістаючи з сумки теплу кофтину, яку придбала на розпродажі минулого року. Ліхтарі на цьому відрізку дороги були відсутні, а тому мені довелося натиснути на кнопку з червоним трикутником, сподіваючись, що жоден водій, якому закортить проїхати богом забутою трасою «Т1515», не поцілує зад моєї автівки. Хоча, якщо він допоможе мені дістатися до найближчого цілодобового СТО, я навіть не проти отримати для Бітла декілька нових подряпин.

Сонце заховалося за лінію горизонту надто швидко, залишивши мене саму посеред степу у лякливих обіймах темряви. У пітьмі я нишпорила руками по салону машини, намагаючись знайти телефон. Освітлення усередині автомобіля над головою було настільки слабким, що я ледве бачила щось далі свого носа. Нарешті знайдений телефон яскраво замайорів, увімкнений спалах трохи засвітив мені зір, адже мої руки не відрізнялися вправністю рухів, тому декілька секунд я намагалася прогнати стрибаючого перед оком світлового «зайченя». Екран телефону продовжував знущання відсутністю зв’язку, годинники на робочому столі стрімко змінили біленькі цифри на о пів на десяту годину вечора, «аварійка» принизливо клацала, дратуючі, і я з жахом усвідомила своє положення.

Я була сама посеред темного степу. У поламаній машині. Без зв’язку, їжі і води. Та без шансів на чарівне швидке спасіння.

У сумці мені вдалося знайти декілька м’ятних цукерок, які я полюбляла їсти під час безсонних ночей напередодні сесії. А зараз ці маленькі та зелененькі солодощі успішно зменшували почуття голоду та паніки. Неприємні тривожні передчуття раптово охоплювали серце, воно прискорювало свій ритм, у напівтемному салоні Фольксваґену ставало дедалі страшніше. Я намацала кнопку радіо, натиснувши на сіренький кружечок, і спіймана приймачем радіохвиля розлила по салону автівки стару мелодію. Пісня, назву якої я ніяк не могла пригадати, легко та невимушено заповнила собою простір, і ревучий за вікном вітер, що колихав бирючину, потонув у нотах. Стало легше дихати. Майже одразу за першою у роті опинилася наступна цукерка, я зробила ще декілька невеликих ковтків води, відчуваючи морозну свіжість на язиці. Пісні змінювалися одна за одною, але за півгодини мені довелося вимкнути радіо, аби не розряджати акумулятор машини. Хоча, при тому, що вона й так нікуди не могла рушити, це не було нагальною необхідністю.

На небі швидко з’являлися перші яскраві зорі. Тут, на півдні, вони здавалися ближчими та більшими, кругленький місяць освітлював гладку та блискучу поверхню Чорного моря, заколисуючи темряву ночі. Тепла флісова кофтина зігрівала ніжними обіймами, холодний вітер за вікном нарешті заспокоївся, лише деінде торкаючись південних степових колючок. Я відкинула крісло, намагаючись знайти зручну позу для сну, яка би пощадила мою шию. Досмоктуючи цукерку, я майже змірилася з долею та готувалася заночувати у власній машині посеред українського степу. Сон легко накатував хвилями на мою свідомість, ніби повторюючи рухи моря під скелею. Морське повітря закарбовувалося у пам’яті ароматом соленого сонця, затягуючи мене у примарні дитячі спогади, що являлися мені уві сні. Танцюючи один з одними, вони плекали мій спокій, затамувавши подихи, і заколисували мою тривогу, пускаючи її камінням на дно Чорного моря.

Солодкий, з присмаком дитинства та безтурботності, сон зачаровував кожну клітинку тіла, і я дозволила собі повністю провалитися у його магічні обійми.

Міцний сон почав перериватися раптово. Спочатку я просто перевернулася на інший бік, знову вмощуючись у вузькому кріслі, згодом насупилися і, зрештою, розплющила очі, не розуміючи, що саме перервало мої сонливі спогади. Стук, короткий та гучний, потривожив мирний спокій навкруги, і коли я повернулася до нього, то майже заціпеніла від жаху. За вікном моєї автівки стояло щось, трохи схоже на людину, з голови (а чи голова це взагалі була?) якої бив промінь жовтого світла, розсіюючись під самісіньким небом.

«Неймовірно, Вася, ти стала полоненою сумнозвісних прибульців» - шалена думка промайнула серед спустошеної після сну свідомості, ніби то перекати-поле, і я голосно закричала перш ніж усвідомила, що це неможливо. «Істота» за вікном злякано відступила, дивно хитнувши головою, і стовп світла миттєво згаснув. Ненажерлива темрява знову впала на землю, поглинаючи собою кожен куточок.

Стукіт повторився. Я нишпорила руками по сусідньому сидінню, намагаючись знайти телефон та ключи від кімнати у гуртожитку. Стук нав’язливо повторився знову, дратуючи натягнені нерви, і тому я, знайшовши потрібні речі, вискочила з машини, ледве не прибивши дверми Бітла інопланетянина. Встромивши ключи між пальцями, я ввімкнула спалах, виставляючи руки уперед та маючи наміри захищатися від будь-якої загрози. Світло засліплювало очі, які звикли до навколишньої пітьми, але мені вдалося розгледіти, що напроти мене стояла така сама людина, як і я, що мружилася від яскравого проміння телефонного спалаху.

Точніше, це був хлопець. У нього не було мигдалеподібних глибоких чорних очей, зеленої шкіри або іншої стереотипної атрибутики з науково-фантастичних фільмів. Лише налобний ліхтар, який з’їхав з голови, ближче до вуха, темна водолазка, що мала вузький воріт, який на вигляд надто кровожерливо впивався у хлопчачу шию, та похідний рюкзак незрозумілого болотяного відтінку.

－Вимкніть, будь ласка, ліхтар. Я нічого не бачу, － поскаржився «прибулець», намагаючись закрити руками очі. Я відвела руки трохи донизу, але продовжила напружено стояти, не зводячи погляду з хлопця, спостерігаючи за кожним його рухом, ніби побоюючись, що оманлива оболонка зараз спаде з нього, і він забере мене на свій корабель, аби ставити на мені страшні експерименти. Трохи похитала головою, щоб позбавитися дурних думок, проте не розслабилася. － Хах, －посміхнувся хлопець, － Ви збиралися заколоти мене цим сріблястим ключиком? － він кивнув головою у бік руки, у якій я досі стискала ключі від кімнати, та, напевно, глузував з мене.

－ Нічого було лякати, －буркнула я під ніс, ховаючи зв’язку у кишеню кофтини.

－ Це ще хто кого налякав, － хмикнув «прибулець». － Ви так заголосили, що пташки розлетілися з усіх околишніх дерев. Та ось, навіть ліхтар згаснув, － він стягнув його з голови, намагаючись знову увімкнути.

－ За цілий день я не бачила тут ані пташок, ані дерев. І якби було треба, я Вас не тільки би ключем заколола.

－ Буду мати на увазі, － хлопець трохи засміявся. Ліхтар у його руках знову замайорів яскравим світлом, яке стрімголов розсіялося навкруги, несучи за собою приємне відчуття тремтливої надії, огорнувши моє скажено стрибуче серце. － Чекайте, Ви провели тут цілий день? Навіщо? － густі брови хлопця дурнувато вигнулися, він витріщився на мене, наче на якийсь неймовірний експонат у музеї «Нонсенс»*.

－ Бо дуже сильно закортіло протирчати на пустій трасі шість годин без можливості навіть вийти в мережу, － «прибулець» неоднозначно гмикнув, тож я поквапилася перекласти з мови іронії на людську: － В мене зламалася машина, тож я тут застрягла, － розвела руки, ніби намагаючись охопити ними увесь простір південного узбережжя.

－ І за цілий день жодного перехожого або машини?

－ Жодного, － хитаючи головою, підтвердила я.

－ Можу сказати, що Ви неабиякий щасливчик, адже, зазвичай, ця траса досить жвава, － хлопець ніби співчутливо посміхнувся, потираючи очі, які, напевно, якраз почали нормально бачити після моїх фокусів зі світлом. － Принаймні, хтось з місцевих мешканців мав би проїхати у бік Тузли, － він звернув увагу на мій досі ввімкнений спалах на телефоні, і я поквапилася його вимкнути, аби зберегти хоч трохи заряду.

－ Напевно, сьогодні не мій день, － я неоднозначно знизала плечима.

－ Скоріш за все, － «прибулець» вкотре широко посміхнувся, поправляючи лямки свого рюкзака. － Можу чимось Вам допомогти?

－ Чи не знаєте, де тут найближче СТО?

－ Знаю. У Рибаківці, десь приблизно за п’ять кілометрів звідси, － відповів він розслаблено.

－ Скільки? － я ледве встигла схопти власну щелепу, намагаючись не виглядати занадто сконфужено.

－ Тут недалеко. Всього пройти декілька полів. Я знаю дядька Віктора, він місцевий майстер, швидко полікує Вашого «жучка», － він легенько хлопнув декілька разів по капоту машини, ніби заспокоюючи бідосю.

－ Це «Бітл». І як мені його дотягнути до вашого майстра? － поняття «недалеко» з цим хлопцем у нас явно було діаметрально різним.

－ Ніяк. Доведеться залишити тут, а вже як доберемося до Віктора, то він відбуксує його на тракторі до села.

－ Що ж, напевно, іншого вибору у мене немає, － я важко зітхнула, потираючи ниючу шию. － Зачекайте, будь ласка, хвилинку, － «прибулець» кивнув, копирсаючись у кишенях куртки, зав’язаної рукавами на поясі.

Я швидко зібрала розкидані по салону речі у сумку, витягнула тонкий плед з багажника машини, постійно озираючись, чи ще не втік мій рятівник, і заблокувала Бітла, коли нарешті сховала аварійний трикутний. Перевірила кожні дверцята та кожне вікно, і пішла за «прибульцем» у неосяжну темряву українського степу, стискаючи у кишені кофтини срібний ключик від кімнати гуртожитку.