Частина 1. Розділ 1. Знайоме обличчя

Його сірі очі були останнім, що побачив Генрі перш ніж його поглинула пітьма. Вони ж і були першим, що він побачив, прокинувшись. 

Дзвін у вухах потроху стихав, а яскраве світло било по очах.

Він не пам’ятав нічого, окрім власного імені. І обличчя незнайомця, що схилився над ним.   

– Прокинувся? 

– Так, – Генрі здригнувся від власного голосу. Мова, якою вони говорили, не була його рідною. Але звідкись він її знав. А ось ту першу пригадати ніяк не міг.

– Що відбувається? – пошепки запитав хлопець. – Я нічого не пам’ятаю.

Генрі лишень мотнув головою. Він підвівся. Все навколо – стеля, стіни, м’яка підлога, світло і навіть одяг на них було сліпучо-білим. «Може, я помер та потрапив до раю?» – подумалось йому. Ні, у рай голова б так не боліла.

Де я?

Власне дихання здавалося гучним. Серце калатало і він відчував пульсацію у скронях. Тіло слухалося, але наче не належало йому. А у голові стояла мгла.

Що я тут роблю?

Генрі оглянув себе – жодних поранень чи навіть синців. На правій руці був широкий рожевий шрам, який дугою обвивав передпліччя. Але не боліло. І звісно, він поняття зеленого не мав, звідки він узявся. Юнак ледь міг пригадати, як виглядав сам.

Хто я?

«Генрі. Мене звуть Генрі» – це було єдине, що він пам’ятав і єдине, в чому був впевнений.

А тим часом простір заповнили приглушений стогін і хриплий кашель – люди навколо нього почали прокидатися.

Хто вони?

Їх було під сотню, якщо не більше – молодики та чоловіки, усі в однакових білих штанях і кофтах, усі з однаковим збентеженим поглядом. І раптом Генрі відчув полегшення від того, що був тут не один.

Хто ти?

Юнак подивився на сидячого поруч із ним. Він видавався трохи нижчим і набагато худішим від самого Генрі. В нього були сірі очі, вузьке чоло й обличчя і ніс з горбинкою. Шкіра трохи бліда, а з поголеної голови починало потрохи рости темне волосся. Він обережно роззирався по сторонах і виглядав таким само розгубленим і наляканим, як і всі інші.

– Я Натан, – врешті представився він. – Принаймні, я так пам’ятаю.

– А я, здається, Генрі.

– Я… я не знаю, що трапилося.

Усвідомлення надходило поступово, а разом з ним – страх. Він нічого не пам’ятав про себе і був невідомо де серед таких самих розгублених людей. Юнаки перешіптувалися, наче боялися бути почутими кимсь незримим, кимсь, хто зібрав їх тут.

– Вони… – сказав Натан так, наче «вони» були якоюсь абстрактною нематеріальною силою, яка вирвала їх з полотна реальності та помістила сюди, – вони зібрали нас тут аби вбити?

До горла підступив ком сковуючого жаху. Вбити? Чому? За що? Чому він нічого не пам’ятає? Ні, в цьому має бути бодай якась логіка, бодай найменший сенс. «Ти не вбиваєш людину просто так. Ти вбиваєш її за щось. Навіщо вбивати того, хто навіть не пам’ятає, за що його вбили? Не можна ж вбивати просто так».

– Не думаю, – врешті відповів він.

Аби зібрати так багато людей в одному місці, треба витратити значні ресурси. Як  би вони тут не опинилися і що б з ними не робили, їх принаймні помили, перевдягли та можливо навіть полікували.

– Якщо ти збираєш десь купу людей, – сказав Генрі, дивлячись на свіжий шрам, – то вони для чогось тобі потрібні. Вбити можна було на місці.  

– Значить, ми не помремо тут? – боязко запитав Натан.

– Думаю, ні, – відповів Генрі.

«Принаймні не відразу» – подумки додав він.

– Ласкаво просимо на Ґайнез!

Генрі смикнувся і задер голову до гори, звідки і доходив звук.

А тим часом приємний жіночий голос продовжив:

– Раді вітати вас на нашій чудовій планеті. В себе вдома на планеті Земля ви були воїнами, які хоробро боролися за свої країни, домівки і родини Ви всі героїчно загинули на полях нескінченних воєн. Ми урятували вас і вилікували, але для порятунку ваших душ нам довелося забрати вашу пам’ять. Ми доставили у наш дім, на планету Ґайнез. Останні двісті сорок років ми ведемо героїчну боротьбу із загарбниками, які прагнуть захопити нашу планету та знищити нашу націю. Попри те, що наш народ стікає кров’ю, ми врятували вас. Тепер ваша черга віддати борг і заступити на службу ґайнезійській армії аби пліч-о-пліч з нашими солдатами боронити Ґайнез. Нехай Свята ебесна Мати боронить вас від ворогів. Щасти на службі, неофіти.

На мить запанувала тиша, а далі кімната вибухнула галасом.

Він на інший планеті? Він мав померти, але опинився тут? І чим абсурдніше все звучало, тим менше тривоги приносили нові крупиці інформації. Полонити помираючих солдат, аби примусити їх до служби у своєму ж війську – таке б не прийшло у жодну хвору голову найбільш зухвалого диктатора. І все таки це тепер його реальність. Його – і ще кількасот людей.

– Нас викрали, аби ми воювати за них, – хотів би запитати Генрі, але не вийшло нічого, окрім ствердження.

– Нас забрали з однієї війни на іншу? – Натан подивився на нього. – Знаєш, я б і не подумав, що колись був солдатом.

– Я б теж…

Генрі відчув, що йому бракне повітря. Не покидала думка «Чому я, чому саме я?» Він тут на війні? Віддавати борг за порятунок, якого він не просив, тим, кого він в очі не бачив? Він не хотів помирати невідомо за кого. Він взагалі не хотів помирати. «Хочу додому» – промайнуло в голові.

Раптом усі замовкли, злякавшись скреготу металу – в одній зі стін виник широкий прохід. Жодної команди не прозвучало, але хлопці сприйняли це як запрошення. Коридор вже був не таким яскравим – його освітлювали лише блідувато-сині лампи під самою стелею.

– І що, ми підемо на війну от просто зараз? – прозвучало десь у натовпі.

Ні, це було нелогічним. Спершу їм мали б дати хоча б якусь зброю. І чоботи теж були б не зайві. І щось підказувало Генрі, що зброю їм видадуть не сьогодні і не завтра. Спочатку їх мають чомусь навчити.  

Хтось продовжував говорити. Деякі навіть пробували жартувати. Кілька молодих хлопців плакало. Генрі з усіх сил намагався не труситися, але руки тремтіли чи то від злості, чи то від страху і ноги мимоволі підкошувалися. Чомусь у замкнутій кімнаті він почувався спокійніше. Наче дитина під ковдрою, яка обов’язково має захистити її від монстрів під ліжком. А тепер цю ковдру наче зірвали з нього.

Натан же спокійно крокував коридором.

А тим часом група зайшла до великої зали з довгими столами і лавами. В одній із сірих стін був прямокутний отвір, через який до них доносилися звуки.

– Переконливо просимо не битися за їжу. Кожен отримає свою порцію. Станьте у чергу, – на цей раз прозвучав чоловічий голос.

В них забрали спогади, але не навички. Ходити вони могли, ложку за обідом тримати теж. І зброю. Хоч Генрі і почувався наче немовля у тілі дорослого, безпорадним він не був. Він не дозволить робити з собою все, що заманеться.  

– Як гадаєш, скільки нас тут? – Генрі зайняв місце у колійці.

– Коло сотні. Може трохи більше, – Натан став за ним.

А тим часом хлопці, котрі забирали їжу, щось кричали у віконечко, але потім просто забирали піднос і йшли до столу.

– Там люди.

Коли дійшла черга Генрі, він побачив кількох людей у сірій формі і фартухах, що метушилися біля каструль і тарілок. У жінок було зав’язане і покрите хусткою волосся, чоловіки носили шапки. Усі ходили з опущеним поглядом і навіть не дивилися у бік віконечка.

– Привіт, – ніяково сказав Генрі.

Жінка середніх років у синій хустці, що стояла на видачі, кинула на нього швидкий переляканий погляд, доклала на піднос два шматки хліба і штовхнула його уперед, ближче до хлопця. Генрі взяв піднос і мовчки попрямував у бік столу.

Натан наздогнав його доволі швидко.

– Вони нас бояться. Думаєш, вони теж з Землі? Чи вони ґайнезійці?

– Вони схожі на нас.

– Але ми ще не бачили нікого з цієї планети, – сказав Натан. – Може, вони нічим не відрізняються від нас.

– Вони були чимось сильно налякані.

– Якщо вони теж земляни, ґайнезійці могли щось із ними зробили. А якщо вони самі ґайнезійці, то вони можуть боятися нас, як чужинців, – Натан взяв ложку. – Смачного.

– І тобі.

Ґайнезійську їжу складно було назвати незвичною чи специфічною – радше подібною до того, до чого звикли його смакові рецептори. Або він просто був до біса голодним.  

«Якщо вони схожі на нас фізично, то і їжа має бути схожою на нашу», – подумав він.

Його сусід перебирав їжею значно менші, і поки Генрі ще колупав довгастий жовту крупу зі шматками чи то м’яса, чи то риби, Натан вже спорожнив цілу тарілку.

– Ну і як?

– Харчі як харчі. З голоду не помремо.

Поруч хтось важко зітхнув. Біля них сидів ще зовсім молодий хлопець з каштановим волоссям. Він гидливо колупав кашу та споглядав на інших у спробах змусити себе з’їсти хоч трошечки.  

– Просто їж, – сказав йому Натан. – Не роздивляйся це і їж. Труїти нас ніхто не буде.

Генрі тільки зараз усвідомив, що той був аж занадто спокійним. Наляканим? Так. Це було видно з його розширених зіниць та блукаючому погляду, який то затримувався на одному місці, то охоплював усю їдальню, з його трохи уривистих, але швидких рухів, з його тихого та обережного шепотіння. Але Натан наче знав, як поводитися.

– Ти такий смиренний, – зауважив Генрі.

– А що ще робити? Як щось утнеш – їм це не сподобається. Треба хоча б зрозуміти, чого від нас хочуть. А далі… – він затримався, вдивляючись у дно металевої кружки, – побачимо.

– Вони хочуть, аби ми билися за них на їхній війні.

– Ти вмієш?

– Що?

– Битися.

– Не знаю. Мабуть. Вони ж щойно сказали, що ми були воїнами у себе вдома.

– Але ми були вдома, – Натан перейшов на шепіт. – Тут ми невільники.

– Вони збираються дати нам зброю, – прошепотів Генрі.

– То й що?

І дійсно. Незнайома місцевість, незнайома планета. Тікають кудись. Або звідкись. Але не з одного невідомого в інше. А були оточені самим невідомим, невідоме було попереду і позаду, вони і самі були невідомим. Генрі врешті визнав, що був наляканим. Але плакати не хотілося. Бо він не пам’ятав, по чому має плакати.

І раптом страх змінився гнівом. В нього відібрали щось. Щось, що було колись для нього всім. Те, заради чого він прокидався і з думками про що він засинав. Те, за що він боровся і заради чого ледь не втратив життя. Батьки, брати і сестри, друзі, кохання, діти. Чи був у нього хоч хтось Генрі не пам’ятав. Але зараз в нього не було нічого, саме пусте житті. І купка таких самих колишніх солдатів, сірі стіни їдальні і ґайнезійці. Ці кляті ґайнезіці з їхньою клятою планетою. Нічого, окрім них.

І той останній фрагмент спогаду, коли над ним схиляється людина з сірими очима.

Генрі подивився на Натана і спіймав на собі його погляд.

Питати, чи вони раніше десь зустрічалися, було б безглуздо.

Коли решта закінчила їсти, знову пролунав чоловічий голос:

– Завтра ви будете представлені своїм командирам. Після розпочнуться тренування.  Зараз вам надається можливість для сну та відпочинку. Переконливе прохання не починати конфліктів та не намагатися втекти з бази. Всіх порушників буде негайно покарано. До побачення, неофіти.

В них був хоча б один вечір спокою. Попри нещодавнє пробудження, Генрі відчував себе втомленим. Позіхаючи, він навіть не одразу зауважив тихе, але досить жваве обговорення. Хлопці навколо перешіптувалися та обмінювалися здогадками, що на них чекає далі. Хоча для Генрі це було відносно ясно. Завтра знайомство з командирами і тренування. І тренуватися вони будуть стільки часу, скільки їм накажуть. А далі їх відправлять на війну. А там він дивитиметься по ситуації.

– Чому вони називають нас неофітами? Що це слово означає?

– Не знаю. Може це означає «чужородець» або щось таке?

– Або це пов’язано з тим, що ми тут нові. Але саме слово красиве. Наче якесь світло.

– Світло?

– Так. В мене воно викликає таку асоціацію. Сам не знаю чому, – знизив плечима Натан.

– Ну от завтра і побачимо, наскільки світлими вони нас вважають.

Хлопці почали потроху підійматися із-за столу та покидати їдальню. У коридорі вже світила вивіска з намальованими на ній душем та ліжком. Концепція миття та відпочинку у ґайнезійців була така ж, як і на Землі. Завернули туди, куди вказувала стрілка. Перед входом у душову висіла табличка з дивними на перший погляд закарлючками, з яких Генрі без проблем зчитав «Обережно! Слизька підлога». Підлога, так само як і стіни, була викладена дрібним світло-блакитним кахелем, та трохи хилилася до центру. Коло дверей стояло кілька кошиків з написом «Для брудних речей», а у протилежному боці роздягальні лежали рушники та нові комплекти білизни, одягу та навіть пари шльопанців. Одразу поруч був вхід до душової. Розміром вона була у третину їдальні, однак замість перегородок та кабінок були лише тонкі матові виступи біля кожного душу.

Шкірою пробіглися сироти. Він має роздягатися у всіх на очах? І ще огидніше йому було від думки, що ґайнезійці  навіть тут можуть за ними спостерігати. Вони що, худоба якась? А спати їх теж у хлів покладуть?  

Дехто почав роздягатися, хтось додумався спершу взяти рушники, аби зберегти рештки гідності. Генрі ця дія здалася найбільш придатною у цій ситуації.

– Можеш взяти рушник і мені? – раптом сказав Натан. Він стяв без футболки, згорбившись і обійнявши себе руками, – Будь ласка.

Генрі було ніякого на нього дивитися, навіть попри те, що хлопець лишався у штанях. Видимі ребра та майже синя шкіра коло них створювали враження хворої людини, аж ніяк не солдата. На його фоні власне тіло здавалося Генрі великим та міцним, хоча він був лише трохи вищим від Натана.

Нарешті, з горем навпіл, прикриваючись і засоромлено ховаючи очі, він роздягнувся та попрямував у душ разом з усіма. Генрі намагався дивитися просто собі під ноги, аби ніхто не подумав, що він когось розглядає. Така поведінка здавалася цілком логічною і іншим хлопцям. Чужі тіла не його не цікавили, на відміну від власного. Генрі дуже розмито пам’ятав, як сам виглядає. Дзеркал тут він ще не бачив. Проте хлопець був переконаний, що має світле волосся та в цілому непогані риси обличчя. Хоча, можливо, він сам собі лестив.

У самому душі ховатися вже не було де, лишалося тільки повернутися до всіх спиною. Нещасний рушник довелося зняти та повісити на одну з вузьких перекладин, які були тут замість кабінок. Генрі увімкнув воду та взяв прямокутний шматок мила, що лежав просто перед ним.

«Душів понаставляли стільки, що половина пустує, підставочки під мило поробили, навіть якусь чортівню для чистки зубів дали, – думав він, дивлячись на  баночку з намальованою ротовою порожниною, – а нормальні кабінки вирішили не робити». Хлопець спінив мило і почав натиратися.   

Тоді він і побачив на власному тілі округлий рожевуватий шрам. Зліва на грудях, під ключицею, біля серця. Рукою він торкнувся спини і намацав шрам, майже в тому ж місті, що спереду. Колись в нього стріляли, і куля пройшла навиліт. Він знав, що був на війні: ґайнезійці мали ласкавість кілька разів повідомити їм про це. Але лише зараз він усвідомив, що колись ледь не помер, і може померти найближчим часом. До Генрі повернулося розуміння власної смертності, а разом з нею прийшла лінива байдужість. Яка йому різниця, хто побачить його голим, якщо він помре за місяць чи два?

Байдужість заступила сором, і Генрі зі спокійною душею повністю намилився і підставив тіло під струї води. Мило приємно пахло невідомими йому квітами, а вода було така гаряча, що шкіра почервоніла, а тіло нарешті розслабилося і скинуло напругу. Піна стікала з пасом, і Генрі нарешті побачив, що волосся у нього біляве.

Мильна вода потрапила в очі, він оперся на стіну і намагався їх промити. Очі пекло, і Генрі кілька разів кліпнув, поки не відчув полегшення. Відкривши очі, він мимоволі кинув погляд на сусіда зліва. У Натана на боку був великий округлий шрам, але він не видавався таким страшним на фоні численних затягнутих порізів та дрібних округлих опіків, що були у нього на руках. Хлопець розглядав свої шрами, наче намагаючись збагнути, звідки вони у нього взялися. Раптом він спіймав на собі чужий погляд.  

Натан нічого не сказав, в Генрі мовчки відвернувся.

Нарешті він і ще кілька осіб закінчили митися, та, обгорнувши стегна рушником, попрямували до виходу. Решта рушила за ними. Серед них не було лідера чи підлеглого, першого чи останнього: лише розуміння, що усе краще робити разом і не виділятися.

У роздягальні на них чекав черговий неприємний сюрприз – речі виявилися різного розміру.

– Це на мене завелике!

– Та я навіть у рукав не влажу!

– Стривайте, хлопці, тут пишуться розміри!

– Чи я знаю, який в мене розмір?

Через якийсь час стояння майже голяка хлопці зорганізувалися та порозподіляли речі. Один, рудий з ластовинням, взявся їх роздавати. Наче кравець, він робив мірки, прикладаючи розставлені пальці то до плечей, рук та ніг, то до сорочок зі штанами.

– Усі в чергу, станьте всі в чергу! Ніхто не піде звідси без штанів!

– Ще не вистачало голим задом перед іншопланетянах світити, – спробував пожартувати хтось у натовпі. Щоправда, не дуже вдало.  

Черга дійшла і до них.

– Так, в тебе напевно «вісімка», – мовив рудий, простягаючи Генрі одяг. – А в тебе… – він уважно подивився на Натана. – Ти страх який худючий, але за зростом наче «сімка». Взуття самі собі підберете.

Одяг був тонким і м’яким, та приємно прилягав до тіла, а взуття походило на закриті сандалі, тільки застібалися на округлий ґудзик, який прилипав від одного натискання. Одяг був насиченого сірого кольору, а взуття – чорного, але Генрі мав відчуття чистоти на своїй шкірі, і його дедалі менше соромило те, що вони знаходяться в одній спільній роздягальні. Вони, все ж таки, потрапили сюди з війни, де ділили намети та обідні столи із побратимами.

Врешті всі отримали свій комплект, і рудий хлопець гордо схрестив руки, гордо оглядаючи натовп.

– Як тебе хоч звуть, добродію?

– Тео, – сказав він, – мабуть.

Наступним, і останнім їхнім пунктом на сьогодні була спальня, чи як там ґайнезійці називають місце для сну. Велика кімната з чотирма рядами двоярусних ліжок була просто навпроти душових. Вікон теж не було, але були малюнки. На стінах були зображені дерева і квіти, а на стелі – зірки та два місяці у напівфазах, що наче копіювали небо над планетою.

То у них на Ґайнезі два місяці. Значить, на Землі він лише один. У цьому Генрі був певен. Інакше б малюнки ґайнезького нічного неба не здавалися йому такими надзвичайними. І світять над ними зовсім інші зірки.

Хлопець завмер, задивившись на малюнок на стелі. Небо як небо. Але чуже, інше, з двома місяцями. Під ним не живуть дорогі його серцю люди, він не народжувався під цими зірками. Але щось підказувало йому, що під цим чужим небом йому судилося померти. Опустивши голову, він помітив, що не один заглядівся на малюнок.  

– Як гадаєш, небо у них тут синє?

– Можливо. А що?

– У нас було синє.

Те, що небо має бути синім, здавалося Генрі чимось очевидним, чимсь, що не підлягало сумнівам. Одначе зараз він завагався.

– Ти це напевно пам’ятаєш?

– Так, – сонним голосом відповів Натан. – Бо коли ти прокинувся, мені подумалося, що в тебе очі схожі на небо.

Інші хлопці вже обрали собі місця для сну, дехто навіть накрився ковдрою і заснув.

– Будеш зверху чи знизу? – спитав Генрі.

– Байдуже.

– То я зверху, – сказав він і заскочив на койку.

«Може це просто сон?» – подумав Генрі. Було б так добре, якби завтра він прокинувся вдома і все загадав.

Юнак накрився ковдрою. Принаймні серед цього божевілля він не один.

– Натане.  

– Що?

– Добраніч. 

 – Добраніч, Генрі.

Він бачив небо, і важкі сірі хмари на ньому. І чув крики і постріли десь у далечині. І бачив спалах білого світла. І обличчя Натана, який схилився над ним перш ніж їх осліпив наступний спалах.