Я знаю тебе з минулого життя.

Я знаю тебе з минулого життя.

Двері з гуркотом зачинились, ключ тричі провернувся в замку: І не видумуй лишнього – підеш заміж за Панайотіса, я так сказав! – голос батька звучав як вирок.

Оксана зі сльозами осіла під дверима – ну ніяк не можна їй за того старого грека заміж! І не тому, що життя з ним буде каторгою, а тому що коханого Іштвана зрадить, бо ж обіцяла лиш його любити…

Тільки що батькові до її кохання? Він вирішив віддати свою доньку за самого багатого купця в місті – тоді й статки його примножаться, і кораблі з товаром попливуть в далеку Візантію. І байдуже йому, що Оксана всім серцем любить Іштвана, самого гарного, сміливого та відважного воїна в їхньому місті, шкода лиш, що він геть небагатий.

В віконечко тихенько щось стукнуло. Дівчина здригнулась і кинулась виглядати на вулицю: Коханий! Ти прийшов…

*

Марта була п’яна. Вона пила цілий день – з самого ранку методично наливалась вином, навіть не оглядаючись на решту великої компанії. Це був останній день великого виїзду їхнього виробництва на природу, такий собі тімбілдінг, де кожен розважався як міг – благо, оплачували таку «командну гру» закордонні партнери. До вечора її мізки вже геть не функціонували, тому дівчина кричала, матюкалась і танцювала, абсолютно не звертаючи уваги на оточуючих.

Не те, щоб Марта життя свого не бачила без випивки, та сьогодні їй було особливо тоскно. В компанії було багато молоді, хлопці фліртували з дівчатами, ті весело гиготали над дурнуватими жартами, алкоголь повністю виконував свою головне завдання і гранично далеко відсовував рамки моральних устоїв, але от на Марту уваги ніхто з них не звертав.

І в цьому не було нічого дивного – чоловіки давно записали її в розряд «СХ» - свій хлопець. Якось один з друзів сказав їй: Твій мозок вже геть не жіночний, ти і думаєш і робиш, як мужик.

Та воно й не дивно.

Роздавлена і морально знищена зрадою чоловіка, вона все ж справилась і пішла далі, хоч і перетворилась в закритого відлюдька, який жив і тягнув лямку лише заради дітей.

Від чоловіків вона сахалася, по вулицям ходила з опущеними очима, а від запрошень на побачення відмовлялась настільки швидко, наскільки швидко можна сказати «ні».

Так що з часом її й на каву перестали запрошувати, що вже казати про секс. Так і жила кілька років створінням без статі, хоч зовні виглядала ще тим чортеням з яскравими очима і довгими ногами.

Та останнім часом їй чомусь дуже захотілося відчути себе живою. Тому коли з’явилась можливість такого тімбілдінгу – навіть не думала, зібралась і поїхала.

Марта швидко перезнайомилась з колегами з інших міст, з якими ніколи не пересікалась раніше, і якось непомітно для себе опинилась поряд з високою симпатичною дівчиною.

Настрій в Марти був пречудовий, вона щось весело розповідала новим знайомим, сміялась над їхніми історіями і якось абсолютно неконтрольовано, в пориві розповіді, приобняла ту дівчину за плечі. Та автоматично відповіла таким же жестом, вони йшли разом і сміялись над історіями, а потім Марта схаменулась: Ой, що це ми…

*

Іштван сидів на  березу річки і задумливо кидав камінчики в воду, думки розходились такими ж колами, як вода, а рішення не приходило. Як йому захистити Оксану, як вберегти її від того старого товстого грека і страшного шлюбу?

Так, він воїн і зможе прогодувати свою сім’ю – але хто йому віддасть Оксану? Поки він збере сякі-такі статки, старий Харцевич вже продасть його кохану тому купцю, який нещодавно поховав третю дружину. Вбити! Вбити те чудовисько, щоб воно не осквернило його красуню своїми брудними лапами. І тікати з нею кораблем десь за море.

Оксана легкою тінню майнула поряд, він схопив її в обійми і не відпускав. Не міг відпустити – все, що було в його короткому житті світлого і гарного, було пов’язано з нею, з його коханою Оксанкою.

Він цілував її губи, шию, плечі, а вона тремтіла, притискаючись до нього, і тихо плакала. А потім двома руками потягнулась до розшитого тонким візерунком комірця сорочки і потягнула за китички шнурків: Я не хочу належати Панайотісу, я лише твоя, візьми мене, а там вже й вмерти не страшно. Бо жити з ним – гірше смерті.

*

В барі, де вони всі вечеряли було шумно і голосно, цигарковий дим плавав над столиками, затягуючи все якимсь дивним туманом. Вони  підсідали то до одних, то до інших компаній, з усіма щось пили і багато сміялись. Марті було вже все одно з ким пити і про що сміятись. Їй хотілося танцювати і вона покинувши компанію, пішла до танцполу.

Їй справді було весело, вона не пропустила жодного треку, і було абсолютно байдуже на те, як вона виглядала збоку. І в цьому була своя краса: не крутитись перед мужиками, щоб тебе побачили, не втягувати живіт, щоб здаватися худішою, не повертатись до світла робочою стороною, бо так вона ефектніше виглядає… Плювати. Лише танці і подруги.

Але раптом Марта усвідомила, що вона постійно дивиться на Лєру, ту саму високу симпатичну дівчину, яку обняла по дорозі в бар.

-        Та що з тобою, дівчино, досить витріщатись на незнайомих людей, - смикнула сама себе.

Але яскраво-зелені очі не відпускали, і коли Марта заглядала в них, то їй здавалось, що яскраво-жовті іскорки розсипаються навколо, і від них в її тілі розливається дивне приємне тепло.

Лєра лиш мовчки посміхалась їй і так само шалено танцювала, так що дует в них вийшов справді запальний. Час від часу біля них з’являвся хлопець з останнього столика – то склянку з вином піднесе, то водички подасть.

Врешті Марта зрозуміла, що він не просто так крутиться поряд, а ніби залицяється до неї. В її голові відразу склалося кілька можливих варіантів розвитку подій, які в принципі зводились до одного й того ж фіналу – до сексу.

Ні, тільки не це.

Марта враз чітко відчула, що їй не хочеться абсолютно нічого з того класичного сценарію: їхати кудись серед ночі, відчувати себе незручно від того, що в його квартирі не прибрано і валяються брудні шкарпетки, переживати про білизну в різних кольорах, згадувати, як це – бути з чоловіком, здригатися від кожного доторку, мріяти, щоб все це чимшвидше закінчилось, і тікати потім додому, матюкаючись на себе за п’яні пригоди.

Марта відвернулась від нього. І … втонула в зелених очах Лєри – отак би й не відводила погляду…

*

Іштван крався темними провулками до будинку купця. Раз він вже так вирішив – так воно й буде:

-        Вб’ю ту жирну сволоту, щоб не зарився на мою кохану, - просичав хлопець. Перед очима в нього й досі стояла Оксана, така, яку він вперше побачив вчора. Ніжність її тіла зводила його з розуму навіть зараз, він міг би цілу вічність вкривати його поцілунками.

Покірна, тиха, ніжна, чутлива, тонка – вона відгукувалась на кожен його дотик, на будь-яке бажання, а в очах її сяяло безмежне щастя.

І лиш за один той погляд він був готовий вбити не лише Панайотіса, а й цілу армію його охоронців.

Іштван підняв голову до неба: Якщо ти є там, Бог, про якого всі говорять – допоможи мені! Врятуй мою Оксану!

Бог мовчав.

Хлопець зупинився біля високої кам’яної стіни і перехрестився.

А Оксана в цей час зав’язувала вузлом велику хустку, в яку нашвидкуруч наскидала якихось цінних речей, і чекала умовного знаку від Іштвана – вони домовились про втечу, він ось-ось має бути, чому ж його так довго немає?

-        Де ти, кохання моє?

*

Марта вмилась холодною водою і поглянула на себе в дзеркало вбиральні. Жахіття. Ай, байдуже. Повернулась в загальний зал і відразу наштовхнулась на знайомий погляд. Лєра стояла на східцях біля сцени і з посмішкою дивилась, як Марта підходить до неї.

-        Мм… Повільний… От би потанцювати. Як думаєш, дівчата можуть?...- І не договорила, бо Лєра вже схопила її своєю вузькою прохолодною долонькою і потягнула на танцпол.

Вони танцювали, не відводячи погляду одна від одної, інколи їхні обличчя схилялись так близько, що вони торкались кінчиками носиків, і від цього по спині пробігали маленькі іскорки, які дивно лоскотали й тривожили. Це дивне відчуття збивало Марту, вона справді не розуміла, що це все означає, і лише відчувала, що дуже хоче поцілувати Лєру.

І дивно – але жодна клітинка її тіла не була проти.

А потім вони гуляли нічним містом. Просто йшли поряд і розмовляли про все. Пізніше -  самотнє таксі додому, але всередині чомусь було тепло, а не боляче, як зазвичай.

За кілька днів вони знову зустрілися – і знову довго гуляли, розмовляючи. Саме тоді Лєра сказала про свою орієнтацію – спокійно, без пояснень, але все ж питально заглянула Марті в очі. А та лиш на хвильку запнулась: Знаєш, я якось так і відчувала…

І знову вони бродили вулицями, розмовляли і сміялись, але обидві відчували, що все змінилося. Паузи, погляди, жести – все в мить набрало геть іншого змісту, і час ніби розтягнувся в німому очікуванні.

 Та лиш під ранок, коли під’їхало таксі, Лєра різко викинула цигарку і видихнула: От чорт, як же я хочу тебе поцілувати! – нахилилась і легко торкнулась її губ.

І Марта зрозуміла, що якби не діти, то вона б вже звідси й не пішла нікуди.

 І все ж, сіла в машину і поїхала додому, і вже там в тиші салону, в її голові промайнула дивна думка: Я люблю її, я любила її завжди.

А потім був вечір, коли вони лежали з Лєрою на дивані і дивились якийсь фільм. Посміхались одна одній, про щось говорили і…нічого більше.  Та в якийсь момент Лєра не витримала: Я так більше не можу! – нахилилась до Марти і поцілувала її – легко, стримано, терпляче, щоб не злякати…

І все, що було потім – було прекрасно. Дуже ніжно, бережно, ласкаво, гарно, трепетно. Марта просто плила на хвилях ласк, вона абсолютно віддалась вузьким долонькам і теплим губам Лєри, і відчувала, що все це – правильно, що все так, як і має бути.

Інколи все ж проскакувала думка: але це ж дівчина… Але думати не хотілося, а хотілося лише розчинятися в трепетних відчуттях і лагідній темряві, і слухати тихий голос, який шептав їй в вушко: так, моя дівчинко, так моя маленька…

*

Десь далеко почулися крики, звуки пострілів, голосний шум. Оксана стрепенулась – де Іштван? І страшна хвиля підозри і страху накрила її з голови до п’ят… Іштван… Вузлик впав на підлогу, з нього викотились якісь дрібнички і розсипались з тихим дзенькотом. Він не прийшов.

А зранку все місто гуділо від пліток, на всіх базарах обговорювали головну новину: командир одного з військових загонів напав на будинок грецького купця і вбив його. Але його швидко спіймали і тепер тримають в казематі – повішають, швидше за все, точно не відкупиться, де в нього ті гроші.

Суд був коротким, свідків було більш ніж досить, вирок – смерть через повішання.

Оксана зачинилась в своїй кімнаті і відмовлялася виходити. Спочатку ридала, а потім, коли вже геть вибилася з сил, просто втупилась поглядом в стіну – десь там в тій стороні був каземат, в якому Іштван чекав свого останнього дня.

Пташкою до нього б летіла! Але як вибратись з дому – батько на всіх виходах поставив стільки варти, що й миша не проскочить. Відчинила вікно – надто високо, хіба стрибнути, щоб розбитись…

Так і завмерла в віконній рамі тонка постать з заламаними руками, лиш вітер ворушив її волосся з тонким пасмом сивини.

*

Після тієї ночі здатність логічно мислити повернулась до Марти днів за три. Вона йшла на роботу і світилась посмішкою жінки, яку люблять. І нарешті задумалась – чому так? Як так вийшло, що вона так швидко зблизилася з Лєрою, хоч завжди вміла тримати дистанцію? Так чоловік мав обхожувати її, ходити навколо на задніх лапках, вмовляти, причаровувати, а вона лише спостерігала, наскільки гарно він те все робить і поблажливо інколи щось дозволяла. А потім лежала в ліжку і думала: Коли це все закінчиться, щоб встати й піти? Якби палила – то затягнулася б прямо в процесі.

А тут все настільки інакше – таке враження, що знаєш і відчуваєш все це вічність.

Вічність?

*

Іштвана мали повісити на площі – шибениця була готова ще звечора, і петля злегка покачувалась від протягів, очікуючи на його шию.

Оксана все ж вибралася з дому – вмолила свою стару няньку, і тепер, закутана в її чорне покривало, пробиралася до тієї башти, під якою були каземати. Заплакані карі очі жалібно дивились на вартових: Благаю, благаю вас, пустіть мене до нього… -  з тремтячих рук на землю посипалися персні, золоті прикраси, ще якісь блискучі камінці…

*

- Я знаю ці очі цілу вічність,  - подумала Марта. – Я знаю їх … з минулого життя.

Іштван, - враз пронеслося в її голові незнайоме ім’я. – Іштван – повторила вона його вголос. І завмерла. Серце пропустило удар.

*

Охоронець відштовхнув її, Оксана впала на коліна і вчепилась за його коліна: Молю, благаю, пропусти… -  А потім зірвалася на ноги і закричала з усіх сил: Іштван, любове моя!

І лиш ворони розлетілися над площею,

*

- Так ось чому я знаю ці очі! Ось чому я відразу відчула її інакше, чому так легко прийняла в своє життя!

*

Петля, нарешті дочекалася…

Оксана встигла ще добігти до башти на іншому краю площі, вибігти на самий високий поверх і побачити, як її коханого заводять на поміст, як одягають петлю на шию, як його очі бігають від обличчя до обличчя в натовпі, шукаючи її і не знаходять.

Вона закричала – страшно, голосно, приречено - щоб він почув.

Він підняв голову в сторону башти і посміхнувся, його губи ворушились. В цей момент суддя махнув рукою, кат смикнув за важіль і грубо збиті дошки відчинились назустріч смерті.

Його більше немає…

Вона вже не могла кричати, лише пересохлі губи шептали як молитву: Я твоя, я завжди буду з тобою…

Останнє, що бачила Оксана – мутна зелена вода охоронного рову під баштою, яка зімкнулася над нею і ледь помітні сонячні промені, що пронизували її вічність наскрізь.

*

Марта заглянула в зелені з іскорками очі: Іштван?

Лєра глянула на неї, посміхнулась якось дивно, обняла її і втикнулась носом в шию: Нарешті…