Читати

Джейме пив вино, сидячи біля каміна. Пив у безрадній самоті, розглядаючи, як язики полум'я яро облизували поліно, повільно перетворюючи на попіл. З того часу, як Червоний замок залишився лише руїнами, минуло кілька тижнів, а Ланністер так і не змирився з усім, що сталося. Він любив Червоний замок змалку, до кожної його червоної цегли. Він знав усі ходи та виходи з нього, пам'ятав місця, в яких можна було причаїтися їм двом із Серсеєю і насолоджуватися пестощами один одного. Він ніколи не мав надій на Залізний трон і, варто було комусь натякнути на це, відмахувався, ніби від чогось брудного. Але він шанував септу та тронну залу, крипту та внутрішній двір, бо це завжди був його дім.

У стінах старого замку на Утьосі Кастерлі він почувався чужинцем, бранцем. Особливо в цей день, коли над їхніми головами вирував вітер напередодні шторму. Він знав цей замок не гірше за Червоний, але не так любив. Там кожен куточок зберігав спогади його дитинства, юності, становлення лицарем, чоловіком... Цей у спогадах був тісно пов'язаний із правлінням батька. Не було жодної цінності у цих стінах, у яких він також частково провів молоді роки.

Ланністер підвівся з місця, тримаючи в робочій руці золотий кубок, і спрямував важкий погляд на темне, лихе море. До нього знову повернулася слава Царовбивці, та й до того ж тепер його називали вбивцею власної сестри. Він знав, що люди не зрозуміють, але йому було байдуже. З відходом із життя Серсеї частина його теж залишилася там, під купою червоного каміння. Мабуть, така вже його доля — позбавляти цей світ від божевільних королів та королев. Хай би тисячу разів дракон спопелив його тіло, та якби не Сноу, він би сам убив драконову королеву після всього, що вона скоїла.

Щоки Джейме горіли від холоду, на язику розкривався букет літнього вина. Десь у правому підребер'ї нила рана, яка нагадувала про те, що Еурон Грейджой хоч і був добрим бійцем, але не настільки, щоб вбити його. Левів вбити важко. Поранити можна, поранити так, щоб гоїлося довго і болісно, ​​але позбавити життя важче. Леви зі своєю жагою до життя і любов'ю до влади рватимуть пазурі, аби лише перемогти. Чи переміг Джейме? Можливо, але поки що він не знав, у чому саме. Програшів за його спиною було значно більше, ніж тріумфів.

Тому він остаточно перетворився на самотнього каліку з поганою славою, заточеного у величезному замку, де й доживатиме свої роки.

Вдалині з'явилися білі вітрила. Прапор розгледіти було неможливо, та вітер, що рвав парусину, віщував кораблю лихо. Втім, тільки дурень міг у такий шторм покинути Гавань. Джейме ковтнув кислого вина, скривився, й дивився на корабель, який підкидало на хвилях, ніби паперовий. Вітер доносив прохолодний морський бриз і крик переляканих чайок, чиї гнізда трималися на верхівках веж старого замку.

Корабель нахилило на бік до самих бурих вод і перекинуло кілем угору. Потім його жбурнуло на скелі під замком, і Джейме більше нічого не бачив. Та він знав: вітрила і канати корабля обплутають скелі павутинням, а уламки та вантаж розбитого судна винесе на найближчий берег. Так завжди буває, коли судна потрапляють у шторм біля їхніх берегів.

Хто б не перебував на борту, Ланністер не бажав йому смерті. Він наказав собі залишитися в замку, закрити віконниці й далі пити вино. Неприємне відчуття всередині заскреготіло, стискаючи сутність. Він встромив меч за пояс і спустився вниз, щоб глянути, що там. І раптом виявив: хтось залишився живим.

Джейме чинив опір до останнього, але кубок впав на стіл так недбало, що вино розлилося на підлогу. Дублет накинув на себе абияк, тасьми не слухалися, і він поспіхом накрив плечі плащем, ховаючи голову під каптур.

Дощ мригав, неприємно бив в обличчя, поки лицар гнав коня до пляжу, де вже чекали його люди.

Як він і думав, з першими хвилями на берег викинуло вантаж, тріски корабля та навіть людей. Джейме спішився і побрів по затоці до води. Він подивився на одного зі своїх лицарів, який намагався привести молодого хлопця до тями. Потім глянув на Ланністера і заперечливо похитав головою.

— Хей, допоможіть! — долинуло звідкись із води.

— Сір Джейме! — Лицар вказав рукою в бік океану, звідки повільно виповзала Тартська Діва. Брієнна несла на плечах тіло, і Джейме одразу впізнав у блідому, непритомному хлопці Подріка. Коли вони дісталися берега, Тарт знесилено впала на пісок під вагою обладунків. Джейме миттєво поспішив до неї.

Брієнна переводила подих і дивилася на важкі хмари, наче вперше. Сил зовсім не залишилося — витратила їх на порятунок Пода, запізно дізнавшись, що той зовсім не вмів плавати. Брієнна сама ледве трималася на воді, але бажання вижити взяло верх. Хвилі прибили до берега залишки корабля, вантаж та їх самих. У цьому їм, безперечно, пощастило.

— Леді Брієнна.

Вона не відразу збагнула, що на неї дивляться знайомі зелені очі. На обличчі Джейме, сповненому страху й утоми, Брієнна побачила зморшки, яких раніше не помічала. Може, він справді постарів. А може вона просто ніколи не дивилася на нього так уважно.

— Сір Джейме... — полегшено, але з болем прошепотіла Брієнна і відразу закашлялася. 

Джейме нахилився, допоміг їй перевернутися на бік. З її рота вирвався клубок солоної води.

— Подрік, — прохрипіла вона, вказуючи тремтячою рукою. — Допоможіть йому...

На щастя, двоє лицарів Ланністера вже підхопили хлопця під руки й тягли до воза, куди складали мертвих і поранених.

— Про нього подбають, — запевнив він жінку. — Вставайте, зараз же.

Брієнна перевернулася на живіт і спробувала підвестися. Ноги тремтіли, не слухалися, та вона все ж піднялася. Джейме підхопив її під руку, біль у боці нагадав про себе, не даючи забути, що він і досі поранений. Її тіло в важких обладунках тиснуло на його забите плече, але Ланністер не відпускав, продовжуючи вести її до замку, боячись навіть на мить послабити хватку.

Постраждалі приходили до тями в запропонованих гостьових опочивальнях. Враховуючи, що окрім Джейме з панів у замку нікого не залишилося, вільних кімнат було чимало. Тим часом слуги накривали на стіл: розливали по мисках гарячу юшку, нарізали свіжоспечений хліб.Джейме вже давно не був перебірливим у їжі й не вимагав вишуканих страв. Сьогодні він хотів, щоб його гості були ситі та зігріті.

Дощ продовжував бити у шибки, не вгамовуючись.

— Леді Брієнно. 

Джейме підвівся зі свого місця, завмер, проводжаючи її поглядом. Вона повільно пройшла до столу, притримуючи на плечах хутряну накидку. Волосся, ще вологе після бурі, було зачесане назад. Брієнна кинула на нього кілька коротких, стриманих поглядів і сіла на лаву ближче до вогнища.

— Як Подрік? — схвильовано запитала вона.

Джейме мовчав, занурений у власні думки, й не одразу відреагував на її запитання.

Брієнна сприйняла це мовчання по-своєму, знову покликала господаря замку:

— Сір Джейме?

Ланністер здригнувся, підвів голову й здивовано глянув на неї.

— Пробач. Він прийшов до тями, — сухо сповістив лицар. — Пообіцяв спуститись до вечері.

У любові Подрика до їжі ніхто не сумнівався. Їм усім треба було поїсти після виснажливої ​​боротьби зі штормом.

Вони з Джейме сиділи удвох у величезній обідній залі й почувалися незручно. Поки Брієнна не дивилася на нього, він уважно вивчав її риси обличчя, наче вперше, милувався ними й з тугою думав, що вона має право його ненавидіти за минуле.

Він мріяв, щоб її руки знову доторкнулися до його схудлого обличчя, а губи нагадали про ті короткі поцілунки, які вони розділили минулого разу. Тепер, коли Джейме заплющував очі, у його думках більше не було Серсеї.

Коли Джейме переводив погляд на вогнище, що палало за спиною Тартської Діви, вона обережно вивчала його потьмянілі зелені очі, зморшки в куточках і посивілі скроні. Увесь час, поки вони були порізно, вона забороняла собі думати про нього, нагадуючи, що Джейме завжди обирав сестру, що він бажав повернутися до неї, і Брієнна не змогла минулого разу зарадити цьому бажанню. 

Але тут, у цьому замку, у цій кімнаті, вони були вдвох. І поряд із ним вона відчувала себе так, наче це її дім. Вперше за довгий час вона була схожа на мрійливу дівчинку. Дивлячись на улюблене обличчя навпроти, вона усміхалася.

— Леді Брієнна?

— Я не леді, — огризнулася жінка, повертаючи своїм очам звичний холод Західного моря. Вона боялась, що він здогадається. — Просто дещо згадала.

— Що ж, якщо це може хоча б трохи порадувати Вас, то я радий, — сказав Джейме і випив вино з кубка.

Зал знову наповнився мовчанням. Слуги подали юшку. Брієнна й не здогадувалася, як сильно зголодніла: після першої ложки вона жадібно черпала з тарілки, не звертаючи уваги на те, що ошпарила піднебіння. Джейме навіть шматок хліба ковтнути не міг, але вино пив із задоволенням, продовжуючи спостерігати за нею. Він простяг руку, накривши долонею її праву, стиснуту в кулак, і так би й не відпускав, якби у дверях не з’явився Подрік.

Вони обоє смикнулися, удали, що нічого не відбувалося. Ніби ніхто не знав, що їх пов'язували непрості стосунки.

— Ммм...як смачно пахне, — з апетитом промовив Подрік. Хлопець сів за стіл і радісно глянув на господаря замка. — Сір Джейме. Я маю віддячити Вам за порятунок.

— Не варто, головне, що ви живі. Їжте. — Ланністер і вказав на тарілку, подану гостеві.

Вони доїдали у повній тиші. Після юшки подали смажених перепелів, аромати яких заповнили кімнату й пробуджували тваринний апетит. Та Брієнна й так насмакувалася морською водою та юшкою — навряд чи залишилося місце для другої страви.

— Дякую вам, сіре, за щедрі частування. Але я сита. — Брієнна випросталася, змушуючи його знову захоплюватися її зростом. Джейме підвівся слідом, і вони завмерли, з тугою дивлячись один одному в очі. Поглядами, доволі болісними, вдавалося висловити значно більше, ніж словами.

— З Вашого дозволу, — сказала вона, протвережуючи їх обох, і поспішила залишити залу в пошуках усамітнення.

— Вона нудьгувала без Вас, — промовив Подрик, сором'язливо опустив погляд на підсмажене в печі м'ясо, відірвав шматок і з'їв. Він виглядав так, ніби проклинав себе за пробовкнуте. Джейме з цікавістю глянув на нього.

— Ви говорили про мене? — Ланністер наблизився і примружив погляд.

— Несправедливим буде розповідати Вам про це, — сказав Под.

Джейме усміхнувся. Відкинувся на спинку стільця і ​​підпер золотою рукою підборіддя. Він сидів мовчки, слухаючи, як тріщать колоди в багатті і як зрідка прицмокує Подрик. Потім простягнув руку до графина з вином і підлив у кубок хлопця ще алкоголю.

— Леді Брієнна каже, що ми маємо зберігати ясну голову. Вранці вирушаємо назад у Вінтерфелл.

Це було очікувано. Джейме припускав, що Брієнна не захотіла б залишатися після того, що він накоїв. Грудину наче пронизали валірійською сталлю. Джейме застиг на місці. Він не знав, яких богів благати, щоб завтрашній ранок не настав.

— Нічого, якщо ти вип'єш ще зовсім небагато, — переконливо промовив Джейме. Вино не мало сильного п'янкого ефекту, хоча Подрик був із тих, кому достатньо втягнути носом запах і сп'яніти.

Подрик знизав плечима, погоджуючись зі сказаним. Він спустошив кубок, і Джейме підлив йому вина. На третьому кубку Под вирішив зупинитися, відчуваючи, як свідомість попливла, а ноги приємно розслабило.

— Куди ви прямували?

— У Тарт, — зізнався хлопець. — Леді Брієнна сказала, що її більше нічого не тримає, і вона готова повернутися додому.

— Навіть так, — задумливо промовив Джейме. Він вдивлявся в очі хлопчика так, ніби саме там Брієнна поховала всі свої секрети. — Вона щось казала про мене?

— Майже ні, — сказав Подрік.

— Ти не вмієш брехати.

— Ваша правда, сір, — кивнув Под. — Леді Брієнна згадувала Вас у кількох розмовах. Знаєте, вона засмучена тим, що сталося, і тим, що Ви втратили сестру. Ще вона сказала, що сподівається, що боги більше не зведуть Вас з нею в черговій зустрічі.

— Схоже, боги не почули її прохання, — глузливо промовив Джейме. Відкинувся на спинку стільця. — Що ж, Подріку, тобі краще відпочити після того, як ти доїси. Якщо, за твоїми словами, ви збираєтеся відбути на світанку, то тобі треба бути сильним.

— Згоден з Вами, сір, — кивнув хлопець і сьорбнув ще трохи вина.

Джейме підвівся зі свого місця і поспішив залишити їдальню. Він піднімався сходами, даруючи левовий вищир порожнечі, думаючи, що Брієнна має поплатитися за те, що з ним зробила. За те, що він не може відстати від неї, хоче переслідувати, захищати. Застигши перед дверима Брієнних покоїв, Джейме прислухався до цілковитої тиші по той бік, а потім різко штовхнув двері. Він не хотів усіх цих безглуздих недомовок. Тільки не з нею.

Брієнна різко обернулася і зустрілася поглядом з Ланністером.

— На Вашому місці я залишилася б стояти там, де Ви стоїте, — вороже промовила вона, намагаючись налякати його. Але в ланістерських очах блиснули іскри. Він прийняв її загрозу як черговий виклик і зробив крок усередину кімнати. — Тієї слабкості я більше не піддамся, сір Джейме. Якщо ви прийшли сюди за цим, — попередила Брієнна.

З левами гри завжди були небезпечними, вона це знала. З цим левом — особливо.

Джейме посміхнувся.

— За цим? За чим саме? Про що ти подумала, Брієнно?

— Ви знаєте. Завтра ми вдосвіта відбуваємо, я вдячна Вам за дах і їду, але ми не затримаємось у замку більше, ніж на одну ніч.

— Подрік сказав мені, — з досадою мовив Ланністер.

— Тоді Ви повинні розуміти, що хочу відпочити.

— Навіщо це ти робиш? — прохрипів Джейме. Йому набридло ходити навкруги. Він вчепився в лицарку поглядом, хотів отримати відповіді на свої питання. Брієнні немов язик відрізали. Навіщо це робить? Вона не знала. Брієнна усвідомлювала, що погано його мучити, знущатися, але він зрадив її, втік до своєї нещадної королеви. Вона тримала його обличчя у своїх міцних руках, потопаючи ногами у білому снігу. Молила не йти, залишитися, бо життя подальшого на самоті не уявляла. І її серце закам'яніло. Обросло шипами, коли він осідлав коня і помчав у ніч.

Вона зробила крок назад і, подумавши, глибоко втягла носом повітря.

— У Вашому серці Серсея завжди посідала перше місце. Там, у Вінтерфелі, коли я просила Вас залишитись зі мною, Ви зробили свій вибір, — вона промовила це без будь-якої образи, але в голосі її дзвеніло драконяче скло.

Джейме зітхнув. Здавалося, що за його спиною безжальний, дурний і воскреслий з мертвих Грейджой за її командою всадив у ребро черговий клинок. Брієнна вміла розпороти грудину правдою. Брієнна зводила його з розуму, змушувала почуватися розчавленим. Можливо, вона цього не бажала, таке щире світле створення, як вона, тільки й робило, що намагалося відновити справедливість. Він знав, що справедливості немає. Заради Богів, вигравали у суперечках, битвах та кохані ті, хто витримував як жеребець, був розумний як лев, і хитрував як лисиця.

— Ти маєш рацію. Я був одержимий нею. І через цю одержимість я накоїв так багато лих... Мені немає прощення.

— Сподіваюся, тепер Ви дасте мені відпочити?

Питання протверезило, змусило Ланністера всередині всього стиснутись, схаменутися. Джейме відчув себе так, ніби він нахапався морозного вінтерфельського повітря і його легені заледеніли. Він глянув в очі Брієнні, сподіваючись побачити там хоч щось, що змусило б його залишитися, але й там блищали північні морози. Він подумав, що вона надто багато часу провела на Півночі. У чомусь стала схожою на сіверянку з кам'яним серцем і холодними очима. Він зробив рваний вдих і нахилив голову.

— Доброї ночі, леді Брієнно. — Джейме знову поступився. Зачинив тихо двері по той бік кімнати.

Брієнна опустила плечі й важко видихнула, дозволяючи гордості відпустити себе. Вона впала на ліжко, загорнувшись у простирадла, немов у кокон, уткнулася обличчям у подушку. Якби вона була драконом, відразу ж скинула б на нього полум'я, плавила його тіло доти, доки не розтопилася золота рука. Злість закипала, душила, і Брієнна вже сама не розуміла, за що сердиться на нього, на себе, на цілий світ. Проте тепер вона усвідомила, що була найщасливішою жінкою на світі в ті часи, коли знала про кохання тільки з оповідань леді, які сиділи за столом і перешіптувалися між собою. І вона подумала про те, що немає в цьому почутті нічого прекрасного, тільки біль та страждання.

Прокинулася Брієнна вся в поті від нічного кошмару. Снилося, що Джейме падає з найвищої вежі замку, розбивається об скелі, облизані солоним морем, а вона, дурна, стоїть і байдуже спостерігає. Сон виявився таким реальним, що Тарт схопилася з місця і подивилася у вікно — чи немає там цього південного дурня, що стрибає у холодні води Західного моря. Навряд чи вона побачила б хоч щось: важка ніч лягла на землю. Бажаючи зробити ковток води, вона побрела замком. Стіни цієї фортеці були малознайомими. Коридорами гуляв протяг і свистів прохолодою. Буря на вулиці стихла, про що свідчив повний місяць, що виглянув з-за хмар. Брієнна йшла коридором, не впевнена, що рухається в правильному напрямку, але все-таки вірила в те, що кудись ця дорога приведе.

І вона привела.

Місяць окреслював силует чоловіка. Джейме сидів на підвіконні й, звісивши одну ногу, пив вино. Він дивився на море, що більше не гнівалося, а тихо омивало скелю. Він відреагував на кроки жінки і повернув голову.

У темряві пролунало незрозуміле йому полегшене жіноче зітхання, що розповіло йому так багато.

— Леді Брієнна. Чи не спиться?

— Хотіла випити води.

— У мене є тільки вино, — усміхнувся він і підняв кубок, ніби збирався сказати тост. Метал блиснув у світлі місяця.

Брієнна зволікала, зважуючи пропозицію.

— Зійде. — Жінка вихопила з його руки кубок і зробила кілька жадібних ковтків. — А тепер я повертаюся до своїх покоїв, — сказала вона.

— І Ви так просто підете? — запитав Джейме. Алкоголь стримав його страждання, і він просто хотів поговорити з нею. Не мало значення про що. Просто говорити як раніше. Навряд чи в майбутньому йому могла ще раз видатись така можливість.

Брієна обернулася, і в її райдужках блиснули два льоди.

Його сумні очі вона могла б розглянути навіть у суцільній темноті. Вона бачила, скільки болю в них відбивалося щоразу. І вона не знала, але відчувала, що своїми словами тільки вишкрібає, висікає рани на серці. Боги знають, найменше вона хотіла б завдавати йому болю.

Його губи все ще залишалися такими, якими вона їх пам'ятала: м'якими, але владними, трохи сухими і такими, що вміють цілувати. Порівнювати, власне, більше не було з ким, та й вона не хотіла б. Вона обняла його обличчя гарячими долонями, відчуваючи, як поколює шкіру щетина. Золотий протез, притиснутий до її попереку, обпалював холодом. Пальці чоловіка потягли тасьми плаща, дозволяючи тканині окреслити вигини жіночого тіла і впасти у них під ногами. Через тонке лляне сукно загострилися від холоду рожеві соски її невеликих грудок. Ланністер поцілував кожен із них через тканину, змушуючи жінку затремтіти від суміші холоду та жару. Брієнна розтягнула шнурівку на його штанах і допомогла зняти їх.

Джейме обпалив губами її бліді вилиці, накрив поцілунком тонкі губи. Він цілував її жадібно, знаючи, що востаннє насолоджується можливістю пестити це тіло. Ноги Брієнни не слухалися, підкошувалися, змушували припасти спиною до холодного каміння в пошуку опори. Кожним дотиком губ він накладав ланістерські печаті, уявивши себе господарем її тіла, першим та єдиним.

Вона відпустила його і відштовхнула від себе, майже гола, рожевощока і злякана, мов дика тварина. Брієнна хотіла прослизнути повз, але натомість накинулася на нього, дивуючись самій собі, звідки в ній стільки пристрасті. Звідки стільки бажання віддатися йому знову, відчуваючи, як його рука зминає її груди, мне молочне стегно і спускається нижче, дозволяючи собі підривати в ній новий букет емоцій та судомних зітхань. Її тіло із запахом моря тремтіло, зміїлося в його обіймах і піддавалося назустріч ласкам, вимагаючи ще.

Ні він, ні вона точно не пам'ятали, як опинилися в його покоях, але на ліжку продовжити розпочате було набагато приємніше. Хутро лоскотало її оголені сідниці, сорочка його полетіла кудись на підлогу. Вона була в його владі та сама панувала над ним. Він був розбитий наче той корабель, що розпався на тріски в грізному морі.

Ближче до ранку Джейме притис голову до грудей жінки й тихо засопів. Його сопіння заколисували, як немовля в колисці, і незабаром Брієнна теж закрила повіки.

Прокинувшись, вона прибрала зі свого живота руку Джейме і вислизнула з-під шкур хутра. Брієнна озирнулася на всі боки, намагаючись знайти одяг, і завмерла, коли зустрілася з його сонним поглядом.

— Куди ти зібралася?

— Я хочу піти.

— Повернися в ліжко, Брієно, — прохрипів він сонним голосом. — Повернися в ліжко, ще зарано, — повторив Джейме і відкинув голову на подушку, знову засинаючи. Брієнна слабо усміхнулася. Вона знайшла свою сорочку і, надягнувши її, тихо прошмигнула у прочинені двері.

* * * 

У внутрішньому дворі Брієнна та Подрік ретельно тренувалися. Джейме зупинився у вікні, розглядаючи, як рухається жінка, як командує учнем, і навіть чув, як вона засміялася через безглуздий випад Подріка. Брієнну, що сміється, побачити вдавалося рідко, і це були цінні моменти. Ланністер і сам усміхнувся.

Джейме поспішив спуститися до них. Помітивши його, Подрік першим припинив бій, мало не опинившись без голови.

— Поде! — гаркнула Брієнна і повела важкий меч убік. Лезо зіштовхнулося з камінням під ногами, відлетіла іскра.

— Доброго ранку, сір Джейме.

— Доброго ранку, Подріку. Міледі. — Він усміхнувся Брієнні, коли вона обернулася. Жінка зніяковіла, але задерла голову вище, проводжаючи його поглядом.

— Сір Джейме.

— Ви не поїхали.

— Поки що ні.

— Але ж ми плануємо, — додав Подрік. Брієнна кинула на нього холодний погляд.

— Все ж їдете, — Джейме опустив голову. Він розглядав свою руку, не знаючи, що сказати. — Я думав, що минулої ночі я був переконливим у своїх намірах.

— Навряд чи я зможу повірити Вам знову після всього, що сталося, — заявила Брієнна, куди болючіше уколюючи словом, ніж могла б зробити це мечем.

— Ви маєте рацію у своїх висновках, міледі. Не смію більше затримувати Вас.

— Я надішлю Вам ворона про те, що ми добралися, — кивнула Брієнна і пройшла повз. Подрік пішов за нею, але провів сумним поглядом чоловіка.

Він не перешкоджав, коли вони сідлали коней і підіймалися, і лише попросив відчинити їм ворота. Джейме знав, що якщо Брієнна не захоче залишатися, ніякі сили не здатні втримати її на місці.

Брієнна погнала коня по дорозі, яка вела якнайдалі від замку. Коли вони з Подом покинули внутрішній двір, вона загальмувала тварину і озирнулася. Сонце світило променями на вежу, де стільки всього вчора сталося. У якій між ласками та поцілунками Джейме тисячу разів зізнавався їй у своєму коханні. Брієнна хотіла б забути його слова, але знала, що це неможливо. Ці слова ніколи не зникнуть з її голови, скільки б не намагалася їх вигнати. І знала, чого насправді хотіла.

Вона не змогла поїхати. Крикнувши Подріку, що вони повертаються, розвернула коня. Брієнна втомилася бігти. Від себе, від почуттів до Ланністера, хай чорт би його побрав, від сили притягання. Весь той час, що вони знали один одного, доля розводила і зводила їх, і цього виявилося достатньо.

— Час вже нам обом стати розсудливими, — жбурнула вона відразу ж Ланністерові в обличчя, як тільки зістрибнула з коня.

Джейме здавалося, що від щастя він готовий взяти її прямо тут, на площі, посеред сотні очей своїх слуг і підданих. Але він лише дозволив собі уткнутися чолом у її яремну западину і перевести подих. Нічого більше не мало значення.

Він пообіцяв собі, що залишиться із нею.

Тепер назавжди.