Астеріон

Пітьма. Я розплющив очі та прокинувся у повній пустоті. Я задихався, і відчуття було ніби поспіхом винирнув з води, але замість рідини була суцільна пітьма яка, проникаючи в кожну незахищену ділянку мого крихкого тіла, не зникала. Від болю у верхній частині грудної клітини та потилиці черепа, моя голова відмовлялась сприймати ситуацію як схожу на реальну, тому взявши з кишені до рук мій телефон мої пальці почали хаотично шукати бодай якийсь натяк на першопричину мого перебування у цій кімнаті. Годинник показував 04:43, акумулятор мав 27 відсотків заряду, фотографій не було. Мобільний зв’язок передбачувано не ловив, тому крім світла з камери цей  шматок пластику більше нічим не може допомогти. Коли в кімнаті стало хоч щось видно завдяки новому ліхтарику, форма та композиція приміщення почала нагадувати занедбаний льох - біля стін стояли полиці з блідо-зеленими банками, на землі хаотично було розкидане якесь знаряддя для праці: всякі пластикові поливалки, одноручна пила, пару лопат і купа іншого мотлоху поменше. Посеред кімнати стояв стіл вкритий цвіллю, а на ньому акуратно лежала купка з трьох ключів різного розміру.

Ставши на ноги, я відчув як кров у верхній лівій лопатці ритмічною пульсацією перекочує спочатку до шиї, потім до мого тім’ячка - я впав на коліна щоб хоч якось втриматись у свідомості, але мої очі вже бачили величезну тінь котра, ніби звисаючи наді мною, огортає мене всього з ніг до голови. Розібрати які риси обличчя мало це створіння було тяжко враховуючи освітлення, але я чітко бачив два зелених ока, котрі не зводили з мене свого погляду ні на секунду. Потім мене відпустило так само легко, як і з’явилось - швидко, без попередження. Я підвівся, та вже вдруге приходив до тями.

Обдумуючи свій наступний план дій, я взяв з вогкої землі залізну лопату та ключі зі стола. Хто б мене тут не замкнув, їхня помилка була лишити мене тут не з пустими руками. 

Кімната виявилась не настільки погано обставленою як здавалось на перший погляд - драбина, котра вела на поверхню, стояла біля стелажів з закрутками, тому її було не складно знайти. Не було ніякої перешкоди та супротиву від неї, тому дерев’яний люк котрий розташовувався над нею легко піддався мені і я вибрався. 

Приміщення, котре вело у підвал було напрочуд компактним, наче підсобка. Зазвичай в такі приміщення прибиральники чи працівники згружали весь непотрібний інвентар, але тут було пусто. Були тільки одні двері, ще й зачинені. Нарешті ці кляті ключі знадобились. 

Відчинивши двері, мої ніздрі зустрів запах скошеної трави, тої самої, котру зрізають кожен день біля вікна у вихідний день. Сморід вів до вікна, а сама кімната виглядала великою, шпалерами з простим візерунком та дерев’яними меблями нагадувала вітальню. Намацавши перемикач, у кімнаті засяяло наче на Новий рік, моїм очам було боляче, але через пару секунд вони вже адаптувались. Цікаво, а в підвалі також є освітлення? Якщо хтось запитає мене “о, чому ти відразу не увімкнув собі там лампу чи щось інше? М???”, то я просто скажу що мені прилетіло по голові. Або був у стані афекту. Чи просто вважав це за непотрібне. Треба буде придумати відмазку щоб здатись ніби я все продумую та взагалі розумний. Звичайно, думати буду після того, як я виберусь звідси.

Вітальня була обставлена не бідно: вона мала паперові штори, світло давала люстра зі скляними ромбами на ниточці котрі висіли по всьому радіусу самої лампи розжарювання в ній, решта кімнати була оповита цими жовтими тонами навіть без іншого устаткування; також були два крісла, один диван, товстий телевізор. На здивування він працював, але показував лише статичний шум. В пошуках можливих зачіпок,  я одним рухом правої руки відсторонив штору. Вона швидко відсунулась, і я побачив… Нічого. Суцільна пітьма. Може, ще рано судити, але здається я вже тоді щось покалічив у голові, бо почало здаватись ніби щось рухається там. Здоровий глузд мені каже що я і не повинний нічого бачити - світло увімкнене, на вулиці ще ніч. Але щось зсередини, щось примітивне та тваринне казало мені тікати. А я стояв, дивився у вікно.

Їбать. На мене дивляться два зелених ока. Блять. Серце пришвидшило свій бій, дихання почастішало, я охуїв. В нього ще й роги є? Я вже остаточно йобнувся. Казали ж мені, з поганими дядьками не водись, а то ще й заберуть та з’їдять. Блять, походу вони праві були, реально з’їдять. Але вони не попереджали що в дядьків будуть рога нахуй. Зажди, чи може це був просто олень?..

Намагаючись відійти від паніки та заново сфокусуватись на парі очей без тіла, я помітив що знову на нічого вулиці нема. Прекрасно. Ну і добре що мені привиділось, так? Так, візьми себе в руки, в мене є лопата, і я не боюсь нею користуватись. Вдих, видих. 

Прийшовши вже в третій раз у тяму, я почав досліджувати будинок. Цей будинок був з таких, котрий можна зустріти у селі в лише якогось діда з багатими внуками. З цікавого на кухні були дві газові плити, один напівпустий холодильний з незрозумілим м’ясом агрегатного стану рівня холодця, всілякі приправи, перець, паприка, трави, чайні пакети. Ніколи не розумів навіщо спеції кладуть у холодильник, але здається таке вже не змінити.

Поки ходив по периметру доступної мені локації, помітив що усі вікна забарикадовані, крім того одного у вітальні. Хотів би побачити обличчя пересічної людини, котра може проходити повз такий занедбаний ззовні будинок, а всередині виявляється придатним для життя... Зажди, обличчя побачити? А яке ж в мене обличчя? Тут я зрозумів що окрім того, що я гадки не маю хто я та де, не знаю як виглядаю. Переривши всі кутки у цій будівлі, я не знайшов жодного дзеркала. Хоча ні, брешу. У тій самій головній кімнаті, де я бачив ті очі, було одне накрите білим рушником з червоною вишивкою у вигляді переплетень ромбів та трикутників з квітами. З кожним піднятим сантиметром тканини, в моїй лівій руці наростав настільки нестерпний біль, що я вирішив перепочити та відкласти це питання на потім, воно є не є настільки важливим у виживанні.

Знайшовши на кухні чайник та поставивши його на вогонь, залив воду з випадкової пляшки котра стояли біля плити. Почав задаватись дурними питаннями поки чекаю кип’ятіння. Якщо мене зачинили у підвалі, тоді чому лишили ключі? Як вони лишили ключі? Пішов, перевірив. Двері зачиняються з однієї сторони на ключ, з іншої на залізну фігню. Тепер легше. Хоча ні, ніфіга. Навіщо тобі в домі такі двері? Якщо ти не серійний маніяк, тоді сенсу в них немає. Але навіть ти тільки початківець у викраданні, ти б не лишав ключі на столі біля жертви. Чим більше думаю, тим гірше мені стає. Якщо шукати всі помилки, всі не так сказані мною слова, все перетворюється в одну величезну кашу інформації. Сенс в логічному мисленні, якщо воно тільки робить шкоду? Може, взагалі повернутись до стану неандертальця та жити інстинктами заради пошуку їжі та продовження роду? Той самий голос котрий кричав мені бігти, Звір,  просто у захваті від такого логічного рядку, але Логік в мені каже що якби я не думав, я взагалі міг би померти в тому підвалі, так і не вибравшись з нього.

Чайник засвистів, сповіщаючи про закипання води. Це мене вивело у реальність тому вже не тремтячими руками я взяв чайну траву з холодильника та залив окріп у невеличку білу чашку.

Мій телефон завібрував - якимось чином він на пару секунд зміг зловити зв’язок та загрузив пару чатів у вайбері. Окрім спам-повідомлень від різних магазинів, була переписка в групі під назвою “Дедалів план”. Пафосно, прикольна відсилка на міфологію, зацінив. Але це взагалі мені нічого не казало. У списку учасників були користувачі з дивними іменами та аватарками, проте завантажилось тільки останнє повідомлення, о 23:12. Воно було від мене.

“-Бувайте всі. Нехай ця подорож пройде для всіх чудово”. 

Так я це все зробив? Це може пояснити чому були ключі у підвалі - я сам себе замкнув. Але це зовсім не дає відповідь чому я мав себе замикати. Чи це пов'язано з тим створінням? З кожною прожитою секундою світ розуму стає для мене таким ж віддаленим місцем як і сонячні промені уночі. Ах, як я хочу відчути їх теплий дотик на собі. Щоб світло обліпило моє обличчя своїм ультрафіолетовим світлом і нарешті я зміг вийти з цього божевілля… 

У вітальні щось упало, при цьому був чутний звук ламання скла. До цього моменту я не звертав увагу, але окрім люмінесцентних ламп в кімнатах не було жодного джерела звуку. Звук вітру, що мав проходить через дах, виття собак, співи птахів, просто якесь шарудіння - жодного з цього не було. Тепер цю тишу порушував стукіт та гуркіт з вітальні. 

Це воно. Ті самі очі. Вони тут. Палять своїм поглядом мене. Скло розкидане по кімнаті. З нього стікає кров. Погляди зустрічаються. Світла в цих очах нема. Воно хоче забрати моє. Я не можу поворухнутись. У вухах дзвенить. Наче вся кров прилила тільки до моїх барабанних перетинок. Мені хочеться вирвати. Я тремтю, наче тут холодно. Ритм дихання збитий. Не ритмічний. Хаотичний. Не можу заспокоїтись. Воно тягне до мене свою руку. Її нема. Вона зроблена з пітьми як і решта тіла, крім очей. Вони дивляться. Не кліпають. Рука цих очей наді мною. Я тут помру. Ні. Ні. Ні.

Я втік. Через головні двері у коридорі. Скільки я біг? Все було наче сон. Я відчував себе конем, котрий віз Мазепу у повній пітьмі. На моїх плечах лежали спогади про це створіння. Чому воно вселяє в мене такий страх? Чому я його так боюсь? Я ж можу захиститись, але здається в цьому немає сенсу. Я маю бігти. Бігти подалі від цього. Подалі від себе, котрий намагається це все пояснити. Ні, це не можуть бути якісь підлітки чи безхатьки котрі шукають притулок. У них немає рогів. А у цьому створінні вони були. Від перших можна відбитись, від цього ні. Шансів мінімум. Нуль. Скільки я біжу? Нічого не бачу. Нічого не чую. Я взагалі рухаюсь? Я помер? Повітря холодне. Коли тільки почав згадувати події з моменту як я прокинувся, поки біг повітря тут було холодним. Таким, котре ти відчуваєш коли сидиш біля відчиненого вікна у серпні чи вересні уночі. Тепло твого дому поєднується з легким бризом вечірнього міста. Я біжу. Я взагалі був вдома? Може я завжди біг? Мій сенс життя тільки бігти. Я народився щоб бігати, я й помру біжучи. 

Я зупинився. Вперше, можливо, за все своє життя я зупинився. Я відчуваю під ногами траву. Вона пахне мокро. Вона не пахне. Нічого не бачу. Нічого не чую. Я помер? Треба продовжити рух. Навіщо я біжу? Може краще було в домі й померти. Або ні? Все в цьому світі призвело до цього моменту. Більше такого схожого не буде. Я стою. Все ніби сон. Все ніби реальність. Нічого не бачу. Може, я ще народився? Я маю жити. Чому? Який сенс якщо я тільки біжу? Чому так холодно. Як я маю жити, якщо єдине про що я думаю - це йти вперед? Я так хочу зупинитись. Але ноги мене несуть далі.  Скільки секунд людина живе перед тим, як зовсім померти? Чи вона відчуває смерть? Чому трава така холодна? Я так хочу йти далі. Чому я нічого не відчуваю. Чому я не можу спинитись

Чому я продовжую йти далі

Чому немає зупинки

Чому я хочу йти

Чому таке моє бажання

Чому так все

Чому так

Чому я йду

Чому я біжу

Чому я рухаюсь

Чому я не зупиняюсь

Чому я живу

Чому я жи

Чому я 

Чому 

Чому 

Чому

Чому

Чому

Чому

Чому

Чому

Чому

ЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧомуЧо

Я бачу світло. Біле світло! Два великих білих вогники! Звисають з дерев! В один момент вони всюди, в інший їх тільки два! Вони тікають, але я їх наздожену! Гей, вогники! Чому ви від мене втікаєте? Ви що, не хочете щоб ваш друг погрався з вами? Не залишайте мене тут самого. Не лишайте! Я ж з вами був завжди, а ви зі мною! О, я вас бачу! Але ви холодні. Чому ви холодні? Ви були теплими колись, я пам’ятаю. Так, і ти також був теплим! Але ти був не настільки світлим як сьогодні. Що? В сенсі хто я? Як ти міг мене забути? Я ж Астеріон! Я завжди біжу, завжди тут! Ай, чому мені боляче? Скло. Воно мене ріже. Я живий! Чому скло мене б’є? Воно мене не любить? Я біжу. Я бачу великий вогник! Він такий прекрасний! Ох, омий ж мене своїм теплим вогнем, велике сонце! Освіти цю темряву своєю присутністю та закінчи нарешті це знущання!

Я впав. Тіло німіє. Не відчуваю ніг. Вогники, ви де поділись? Ось-ось ваш старший брат прийде, і ми всі будемо разом гратись у одному великому сонячному зайчику! Холод. Трава холодна. Не відчуваю рук. У трави нема вогників, а у мене є! Тому вона холодна, а я теплий! Але якщо вогники зі мною. Мені холодно. Чому ви мене уникаєте? Не відчуваю шию. Чому ви зникаєте тільки-но я вас торкаюсь?..

Мій телефон знову завібрував. Очі сфокусувались на світлі від зламаного екрана смарфона. Останнє, що я побачив, було повідомлення.

“Від: Vodafone

Привіт, наш магазин поряд! Завітайте до нас - ми подаруємо вам 100 грн на додатковий рахунок за заміну SIM-картки. Замінимо швиденько - до 10 хв :) Адреса магазину Vodafo..”

Я ліг. Заплющив очі.

І знову була пітьма.