Клара і кривдники

Парк, сповнений веселого гомону і, що важливо, з великим феєричним фонтаном, став однією з найбільших радостей переїзду. Він буквально через дорогу, і як же приємно гуляти в ньому літнім вечором!

Віра знайшла тут несподівано багато елементів для свого калейдоскопу. Точніше, поки що вона знайшла просто елементи – на її скромний смак, гарні гілочки, листочки й квіти – а як вони виглядатимуть у калейдоскопі, ще належало з’ясувати.

– Що це в тебе? – пролунало раптово, так що Віра здригнулася.

До неї підійшла дівчина – напевно, трохи старша за неї, років чотирнадцяти, з пофарбованим чорним волоссям в асиметричному каре, чорній футболці й чорних джинсах з ланцюгами. Одним словом, у неї було те, що Віра поки що для себе не створила, але дуже хотіла – стиль.

Заговорила дівчина так, наче вони вже давно знайомі і можуть спілкуватися про що завгодно. Віра не повірила (як би дивно це не звучало) своїм очам і вухам. Їй завжди важко було знайомитися з людьми, і вона точно не сподівалася в перший же день з кимось заговорити.

– Набір для створення калейдоскопу, – відповіла Віра.

– А-ну дай, я подивлюся.

Але дати Віра нічого не встигла, бо своєвільна незнайомка сама забрала. І коли сказала «подивлюся», то, власне, вже дивилася одним оком в трубку.

– Прикольно. Іди сюди, глянь, – крикнула вона комусь.

Підбігла ще одна дівчинка – енергійна, кольорова і яскрава, в короткій спідниці. Відразу хотіла взяти в руки калейдоскоп, але перша дівчина відштовхнула її.

– Сама ж кликала! – обурилася друга.

Вона все-таки вихопила у першої іграшку й побігла кудись алеєю. Перша крикнула слово, за яке мама б заборонила Вірі всі іграшки на цілий тиждень, і погналася за другою. Вже через кілька секунд дівчата – і калейдоскоп, відповідно, теж – зникли з поля зору.

А через кілька хвилин до Віри закралася підозра, що вони не повернуться. Зрозумівши, що її чекання марні, вона пішла в тому самому напрямку. Але знайти втрачене вдалося лише частково – тільки калейдоскоп. Точніше, те, що від нього лишилося: трубка і дзеркальця, два розбитих і одне ціле. Віра обережно підняла їх і склала в рюкзак. Почула сміх… а може, їй просто здалося, бо, озирнувшись, нікого не побачила.

Тепер уже не хотілося гуляти парком. Віра швидко закрокувала додому, де її ніхто не чіпатиме, але по дорозі в неї прилетіли бризки піску. Навряд чи це був просто вітер, бо знову почулися крики й сміх. Зловмисники десь ховалися, але Віра в цей момент проходила повз дитячий майданчик – класичний, з гойдалками й гірками, і навіть с пісочницею – тож не лишалося сумнівів, що вони неповнолітні й безкарні. Єдине, що Віра не розуміла: як вони так швидко побачили саму суть її особистості? Це їхній інстинкт чи її містична аура? Чи і те, й те разом?

Подумати над цим як слід не вийшло, бо Вірі в голову прилетів футбольний м’яч. Хлопці, які носилися з ним по галявині, ховатися й не думали, і навіть на весь голос зареготали.

Місце нове, а проблеми ті самі…

Але плюси в цього парку все-таки були – у вигляді безлюдних місця у гущавинах. Тоненька стежка привела Віру в місцину, де нікого не було – якщо там, звісно, ніхто не ховався. Віра пішла просто по траві до дороги, щоб обійти цей парк – як-то кажуть, від гріха подалі.

Але там її чекала ще одна зустріч. Біля дороги стояла одинока лавочка, а на ній, закривши обличчя руками, сиділа жінка. Не тільки її поза, а й вбрання теж привертало увагу. Віра мала достатньо часу його роздивитися, адже, як завжди, вона довго думала й наважувалась, перш ніж заговорити з людиною.

На жінці була блуза вицвілого жовтавого кольору – напевно, не цікавого покрою, а просто розірвана і зв’язана чи зшита в несподіваних місцях – і лляна зелена спідниця, така довга, що закривала взуття, а край був чорний від бруду. Поряд з нею лежав вузлик із засмальцьованої тканини з іще якимось речами.

Вирішальним фактором, який змусив Віру все-таки заговорити, був дорослий вік жінки і те, що в неї не було в руках м’яча і взагалі нічого такого, що вона могла б у неї кинути.

– Вам допомогти?

Жінка відняла руки від обличчя й подивилась на Віру відкритими зеленими очима. Вона не плакала і не схоже було, щоб у неї щось боліло. Можливо, просто сиділа в роздумах. Але було видно, що Віра своїм запитанням застала її зненацька. Жінка сором’язливо усміхнулася й похитала головою.

Віра кивнула у відповідь, і, пройшовши далі пару кроків, уже майже зітхнула з полегшеннями. Вона не любила вступати в контакт з незнайомцями, і мама теж до таких контактів ставилася з підозрою. Аж раптом почула:

– У вас не буде теплої водички?

Це було, м’яко кажучи, дивне запитання. Віра навіть подумала спочатку, що їй почулося. Звичайно, з собою у неї ні теплої, ні будь-якої іншої води не було. Тож вона ще раз подивилася на жінку, розвела руками, хитнула головою й пішла далі.

Але щось не відпускало. Людина розраховувала на допомогу, а вона по суті пройшла повз. Тобто, звісно, вона підійшла і запитала, але який сенс, якщо потім усе одно проявила байдужість? Це навіть гірше, ніж просто проігнорувати, бо ти даєш людині марну надію.

Може, ця жінка хоче теплого чаю? Але ж на вулиці й так спекотно… А може, вона захворіла? Або ж хоче помитися? Цілком ймовірно, що помитися – одне з головних бажань безпритульних людей. Тоді все складається.

Чого гадати? Жінка ось тут, можна в неї отак прямо й запитати.

Щоправда, слова не складалися у змістовне запитання. Варіант «навіщо вам тепла вода» звучав грубо і зовсім не по-доброму, а ще дивно й по-дурному. Тому замість цього Віра сказала:

– Можу запросити вас до себе дому. Там є тепла вода.

Жінка була, мабуть, настільки ж шокована, як і Віра, яка й сама такого від себе не чекала.

– Додому? – перепитала незнайомка, мабуть, так само намагаючись вникнути в цю пропозицію, як Віра в її запитання про теплу воду.

– Так.

Жінка ще кілька секунд помовчала. З розгубленого й усміхненого обличчя перетворилось на задумливе.

– А в тебе вдома є хтось із дорослих? – нарешті озвалася вона.

– Немає. Мама тільки через пару годин прийде.

– І ти не боїшся?

Вірі й справді на секунду здалося, що вона бовкнула щось не те. Але якщо вона всіх боятиметься: і маму, і інших дітей, і бездомних людей – то як їй взагалі жити на світі? Може, це її шанс врятувати день. Може, вона допоможе людині і сама відчує себе особистістю, а не килимком, об який витирають ноги.

До того ж, проблема з тим, що ця жінка їй незнайома, відпала – адже вона, знову ласкаво й трохи ніяково усміхнувшись, представилася Кларою.

– А де ти живеш? – запитала Клара.

Віра показала в напрямку свого нового будинку.

– О ні! Це ж через парк іти?

– Необов’язково. Можемо обійти довгою дорогою.

– Давай. А то там такі жорстокі діти. Постійно чимось кидають в мене і кричать.

Віра заклякла на місці. Тільки не це. Невже повернулися уявні друзі? Хіба може бути, що реальна доросла жінка думає так само, як вона?

Відігнавши від себе ці думки, Віра все-таки повела Клару довгою дорогою. На шляху їм ніхто не траплявся, а отже, зрозуміти, чи бачить цю жінку хтось іще, можливості не було. Тому Вірині сумніви так до кінця й не розвіялися.

– Не думала, що дорослі бояться дітей, – сказала Віра, щоб не йти мовчки.

– А як їх не боятися, якщо вони злі.

«Чудово, – подумала Віра. – То це, виходить, я ніколи не перестану їх боятися?»

В якийсь момент Клара почала відставати. Віра кілька разів оберталася до неї і бачила, що вона ніби навмисне йде повільно, вдивляючись в гущавину парку, повз яку вони йшли. Але коли вони дійшли до перехрестя, Клара її наздогнала.

Невимушену розмову Віра більше не намагалася починати – просто йшла попереду, поки не відчинила двері квартири – настільки гарної, що й сама відчула захват. Приємне для ока поєднання відтінків сірого й синього, з жовтими вкрапленнями; чисті поверхні, вільний простір, що додає сил… Це вона тут живе? Навіть незважаючи на переїзд, що закінчився буквально позавчора, квартира була прибрана й затишна, кожна річ на своєму місці – адже мама це все старанно наводила й контролювала. Вона й у попередній квартирі підтримувала сувору чистоту, але то була квартира у старому, ще радянському будинку, без продуманих дизайнерських рішень, тож, звісно, такого враження не справляла. А це була просто квартира мрії. Маминої так точно.

А може, і Клариної, зважаючи на те, як заворожено вона роздивлялася все навколо. Віра розправила плечі, відчувши себе багатою власницею.

– Ось душ – вона клацнула вимикачем біля ванної кімнати. – Там є рушник для гостей, синій. Я вам іще один дам, замість халата. Поки будете митися, я закину ваші речі в машинку. Вона швидко випере й посушить. До приходу мами встигнемо. Ось цей ваш вузлик теж прати?

– Ні-ні, не треба, – Клара стиснула його обома руками й несміливо пройшла у ванну кімнату, де у світлі лампочок все сяяло, а візерунок керамічної плитки гіпнотизував.

Те, що вона проводила маніпуляції з предметами – взяла мило, ретельно вимила руки і потім іще саме мило, щоб на ньому не лишилося брудних слідів – переконало Віру, що це все-таки реальна людина. Вона зітхнула з полегшенням і залишила Клару саму, а коли почула, як зачинилися дверцята душу, підібрала з підлоги її речі, швидко закинула їх в машинку й пішла розігрівати вечерю.

Запах бруду й поту має швидко вивітритися з ванної кімнати. Але все одно перед приходом мами треба буде перевірити. Свої добрі справи Віра воліла б тримати в секреті. Достатньо вже буде того, що їй за калейдоскоп перепаде. Мама привезла його зі своєї поїздки в Швейцарію як подарунок, і зовсім не хотілося б його так швидко розбити. Віра прив’язувалася до речей, які їй дарували від щирого серця, ретельно обираючи.

Що ж, нехай це буде найбільшою проблемою. Якби тільки Крала нічого не вкрала (як би дивно це не звучало). Але ж на ній не буде нічого, крім рушника, і Віра контролюватиме всі її пересування. Хоча якщо Клара злегка не в собі – а підозри на це були – може й силу застосувати, і взагалі вчинити що завгодно.

– Будете вечеряти? – запитала вона, вийшовши назустріч Кларі, обмотаній рушником і з зачесаним назад вологим волоссям.

На шиї в неї був круглий медальйон із застарілої латуні, який Віра раніше не помітила. Напевно, він щось значив для Клари, якщо вона навіть у душі його не зняла.

А вони багато в чому схожі, виявляється. Ця думка викликала моментне відчуття – невловиме, але точно щемке й безрадісне. Звісно, не дуже приємно відчувати себе схожою на безпритульну людину.

– Є відбивні, картопля, салат…

– Які відбивні?

– Курячі.

– Ні, я м’яса не їм.

Оце так забаганки нині у осіб без постійного місця проживання. А може, Віра помилилася й насправді Клара не безпритульна, а просто трохи дивакувата творча людина. Але чому тоді вона прийшла до неї додому митися?

– Тоді беріть просто картоплю й салат.

Віра провела Клару на кухню, поклала їй у тарілку ту частину вечері, яку можна було їсти вегетаріанцям, і вони сіли за стіл. Віра почувала себе трохи некомфортно, бо і їсти поки не хотіла – збиралася повечеряти з мамою – і поговорити про що, не знала. Може, чайник поставити? Точно. Клара просила про теплу воду – ось і вона у всіх її проявах.

– Будете чай?

Клара, поглинаючи картоплю, закивала головою, і Вірі було що робити наступні хвилини три. А далі вже й Клара проявила ініціативу, звільнивши рот для активностей на два щаблі вище у піраміді Маслоу.

– А як твоя мама до цього поставиться?

– Я взагалі не планую, щоб вона дізналася.

– А, ну звісно, звісно. Я вже зараз піду, без проблем, – вона зробила великий ковток чаю.

– Та не хвилюйтеся. Година у вас іще точно є. Ще ж і машинка не допрала…

– У тебе будуть проблеми, якщо мама дізнається?

– «Якщо». Я ж кажу, я на це не розраховую.

– Просто дивно, що батьки сварять дітей за добрі справи. І абсолютно не дивно, що діти потім такі злі.

Віра трохи зависла, адже не чекала, що Клара почне філософські розмови. І правду ж каже!

– От моя мама теж така була, – продовжила Клара. – Коли я принесла з вулиці кошеня, вона мене вигнала з дому.

– Правда? Тільки за це?

– Не тільки. До цього я ще приносила пташенят. І одного разу ящірку. А ще одного разу всі гроші, які мама мені дала, витратила на ветеринара для бездомного собаки. Але терпіння у мами закінчилось саме на кошеняті. Вигнала нас обох.

– Надовго?

– Назавжди.

Віра мало чаєм не захлинулася.

– А це законно?

– Мені вже тоді було вісімнадцять, тому, мабуть, так. Але ти не думай, вона мені не рідна мама.

– Не рідна?

– Прийомна. Рідна померла, коли я була ще маленька. Ми з нею з іншої планети. Напевно, тому нам так і важко тут.

Ну звісно. Щось таке вона мала рано чи пізно видати.

– З іншої планети? Як же ви сюди дібралися?

– На космічному кораблі. Евакуаційному. Принаймні мама мені так розповідала. Сама я нічого не пам’ятаю, бо була маленька. Все, що в мене залишилось – ось у цьому медальйоні.

Клара торкнулася тієї самої вінтажної прикраси. Медальйон відкривався, як книжечка – що Клара продемонструвала – і всередині були незрозумілі символи.

– Ось. Тут по-іншопланетному написано. Бачиш?

По Вірі пройшлося те саме щемке відчуття, яке вона не могла зафіксувати. Звісно, нормально і навіть мило, що мама залишила для доньки частинку магії. Але вірити в таке в дитинстві – це одне, а коли тобі років за сорок…

– І що було після того, як мама вигнала вас із дому?

– Я пішла працювати. В магазин молочних продуктів.

– А де ви жили?

– Там давали житло. Але мене швидко звідти звільнили, бо я годувала бідних людей. Хтось приходив, просив склянку молока або шматочок сиру – а як не дати? Розумієш же, що людина голодна. А вони потім іще поверталися, і їх ставало більше… А інколи пенсіонери хотіли щось купити, а в них не вистачало грошей, то я давала так. Врешті-решт ми вийшли в мінус.

Віра задумалася про цікаву властивість цього світу. Люди завжди знаходять свою жертву, якось інтуїтивно. Її знаходять кривдники – за кілометри відчувають, що вона не може за себе постояти. Цю жінку знаходили бідні люди, розуміючи, що вона їх нагодує і нічого за це не попросить.

– Це ясно, що так ви б там довго не протрималися.

– Чому? Хіба не потрібно допомагати людям у скрутному становищі? Хіба це не те, що має зробити кожен?

– Але ж ви це робили, виходить, за чужий рахунок.

– Так, я знаю. Тому я за це ще один день на тиждень безкоштовно працювала. Сама запропонувала такий варіант. А ще я часто виручала колег, коли в них були якісь форс-мажори: працювала за них безоплатно. Через пару місяців власник сказав, що мені треба відпочити. Я відпочила. Але назад він мене вже не взяв.

Клара розповідала це цілком серйозно і так щиро, що хотілося її втішити.

– Ти ж теж любиш допомагати людям, правда?

– Не знаю. Вперше таким займаюся.

– Та не може бути. Я одразу відчула в тобі добру людину. І чому таких, як ми з тобою, критикують…

– Мама не бажає мені зла. Просто якщо комусь допомагаєш, важливо спочатку переконатися, що ця людина надійна.

– Думаєш, твоя мама спочатку розібралася б, надійна я чи ні?

Віра промовчала, розуміючи, що, напевно, вона б цього не робила. Хоча по-хорошому варто було б.

– А ти як зрозуміла, що я надійна?

– Не знаю. Я пропустила цей етап.

– І правильно. Це непотрібний етап. Я знаю, що люди можуть красти від бідності й безвиході, і через це їх вважають ненадійними, як ти кажеш. Але хіба причиною такого ставлення не є те, що людям в принципі не довіряють і вони не відчувають себе в безпеці? Люди самі очікують, що їх ошукають чи пограбують. От в результаті те й мають.

– Буває й так. А буває, що людина стає на шлях злочину з інших причин. Є люди по-справжньому злі й жорстокі.

– Ці люди психічно нездорові. А причиною цього є що? Правильно – виховання і ставлення інших людей. Якщо людина зла й ображена на весь світ, то це ж не просто так. Її такою зробили. Вихід дуже простий – проявляти до всіх доброту.

– Це ви на своїй планеті так робите?

– Робили. Тепер її вже не існує.

– Дивно. Цікаво, як так сталося... То що ви робили після того, як вас звільнили?

– Пішла працювати в інший магазин. Я не один раз роботу змінювала. Ще й у ресторанах працювала. Всюди те саме.

– А щось… непродуктове… не пробували?

– Пробувала. В магазині одягу. Мені там подобалось. Я обожнюю підбирати речі й створювати образ. Як мені здається, була чудовою консультанткою. Люди завжди щиро мені дякували й виходили з усмішкою. Але там я протрималася всього пару тижнів. До того моменту, як одна жінка взяла сукню і пообіцяла заплатити пізніше, але не повернулася й не заплатила.

– А ви їй повірили? Просто на слово?

– Звісно. Людям потрібно довіряти. Що б там хто не казав і не робив, я досі в цьому переконана… Словом, потім про мене, мабуть, вже поповзли чутки, бо більше ні на яку роботу в подібних закладах мене не брали. Але це нічого. Моя робота мрії все одно інша.

– Яка?

Клара усміхнулася – знову скромно, але цього разу якось все-таки по-інакшому, ніби це був важливий момент у її житті.

– Вчителька початкових класів. Мрію навчати дітей.

– Доброти?

– Перш за все. Якось же потрібно змінювати це суспільство. Ось прийду завтра в чистому одязі на співбесіду – то мене, може, й візьмуть. Якраз навчальний рік скоро починається.

– Вас запросили на співбесіду?

– А що, обов’язково треба, щоб запросили? Це ж не дім чийсь, як у нашій ситуації. Я просто піду в школу – ось цю, що тут поряд – і скажу, що хочу в них працювати. Я вже навіть дітей там добре знаю, бо кожного дня сиджу біля подвір’я і дивлюсь на них. Я їм про кожну дитину можу розказати: які уроки вона прогулює, що любить, за що хвилюються…

– Може, не варто? Не на детектива все-таки йдете.

– Коли директорка зрозуміє, як я люблю дітей і які в мене наміри, обов’язково візьме мене. Найголовніше ж – це щире бажання працювати і подати хороший приклад. До цього мені не було де помитися і випрати одяг. Точніше, я знаходила, звісно, воду – але щоб аж так, з пральною машинкою…

Віра вже готова була повірити, що Клара дійсно з іншої планети. Одне, в чому тепер була майже на сто відсотків переконана: вона не шахрайка. Її схема просто була не робоча, бо Віра, мабуть, єдина в усьому місті, яка запросила її додому.

– Чистий одяг – це не все, що для співбесіди потрібно. Ви готувалися? У вас є освіта?

– Яка освіта? Це ж початкові класи. Абетку й цифри я знаю.

Їхню розмову перебив сигнал про закінчення прання. Клара здригнулася.

– Що це?

– Машинка. Треба вже забирати речі.

– А вони встигнуть висохнути?

– Я ще сушку ставила. Але вона не повністю висушує. Треба винести на балкон хоча б на пів годинки... зараз ще сонце – думаю, вони швидко висохнуть. А потім же ще й попрасувати треба…

– Якщо не висохнуть – не страшно. Досохнуть потім на мені. А от попрасувати, звісно, варто було б. Інакше як я на співбесіду… Та й це ж не тільки для співбесіди. Що я далі на роботу носитиму?

– Я думаю, вам слід вирішувати проблеми послідовно. Етап за етапом.

– Я так завжди й роблю. Я ж тобі казала: я навіть ніколи не знаю, де буду наступного разу митися.

– Є хороші новини. Моя мама має постійну роботу зі стабільним графіком.

– О! Я теж таку хочу.

– Отож. Я теж їй кажу, що це класно. Ще й квартиру ось яку купили. А вона скаржиться, що важко. Але не в тому справа. Я мала на увазі, що ви можете щовечора приходити сюди митися. В будні.

– Справді?

– Так. Я вам довіряю. Піду, повішу ваш одяг сохнути.

Не можна сказати, що Віра розслабилась і вже відчувала себе спокійно, але все-таки наважилась залишити Клару саму. Це ж буквально на дві хвилини. Та і одягатиметься Клара в будь-якому разі при ній, тож точно не зможе нічого вкрасти.

Хоча... в неї ж є вузлик, який залишився у ванній. За дві хвилини цілком можливо щось поцупити й сховати в нього. Клара ще й так категорично відмовлялася його відпускати…

Повернувшись і побачивши, що на кухні дивакуватої гості вже немає, Віра й сама з розпачу закрила обличчя руками. Але панікувала всього секунду – потім перевела подих і тихенько пішла її шукати.

Далеко Клара не відійшла – всього лише в мамину кімнату. Стояла там, як і була, в рушнику, і на перший погляд без злочинних ознак. От тільки тепер у неї в руці був той самий вузлик з речами, який до цього лежав у ванній. Віра відчула холодок всередині. Ще й Клара усміхнулася – так само ніяково, але тепер це просто пояснювалося тим, що її застали на гарячому.

– А я тут… роздивляюся, – вона кивнула на шафу, біля якої стояла.

У мами була відкрита шафа для одягу. Закриті здавалися їй занадто громіздкими, та й порядок вона завжди підтримувала такий, що соромитись не мала чого.

– Так, у мами гарний стиль, – обережно сказала Віра, коли нормалізувалось дихання і трохи прояснилися думки. – Але в неї небагато речей. Тож, якщо щось зникне, вона обов’язково помітить. Ви казали, вам у магазині одягу подобалося працювати… може, вам дизайнером спробувати влаштуватися?

Віра усміхнулася невимушено, як тільки могла. Хотіла, щоб і Клара видихнула і так почувалася.

– Я вже пробувала.

– І що?

– Та їм потрібне знання вяких там цифрових інструментів, програм для створення ескізів… А комп’ютера в мене немає.

– Знаєте, у нас іще є речі, які ми вже не носимо. Я можу вам принести щось із маминого. Ми все одно віддавати збиралися. Все-таки вам треба в чомусь на роботу ходити перший час. Та й інші події у вас будуть.

– Та не треба, дякую. Ти й так уже стільки для мене зробила…

– Я принесу. Це швидко. Вони теж на балконі, в сумці. Я вас тут буквально на три хвилинки залишу.

Віра пішла – спочатку дійсно на балкон, але не по речі. Почекавши там кілька секунд, вона навшпиньках, ледве дихаючи, пішла назад. Серце знову пришвидшилося, коли вона побачила, як незнайома жінка, що корчила з себе майже святу, зайшла до її кімнати.

От навіщо вона її залишила саму? Сміялася подумки з наївності Клари, а сама пошилася в дурні. Зараз було б чудово викликати в поліцію, але ж телефон Віра залишила якраз-таки в своїй кімнаті. І як так можна було? Ну якщо ти вже впустила в квартиру крадійку, то тримай хоча б свій єдиний засіб зв’язку при собі!

Але не робити нічого і дати себе пограбувати отак серед білого дня – це, безумовно, ще дурніше. Тут уже, коли мама вбиватиме її, і заперечити не буде чого.

Тож Віра все-таки пішла за нею – так само безшумно, не гірше професійної крадійки.

Клара стояла біля її столу, де лежав ноутбук, навушники і той самий телефон, який якраз мав заряджатися. Якщо ще лежав…

Може, стукнути її ззаду вазою, як у фільмах?

Віра подивилася на полицю, де мала стояти її ваза, але її там не було.

Так, думай, думай… варто, мабуть, затримати її ще трохи, прикинутися, що вона досі нічого не розуміє, відволікти приміркою, а самій написати мамі (само собою, якщо її телефон іще лежить на своєму місці), щоб викликала поліцію. Так. Прекрасний план…

Клара обернулась, побачила Віру і спочатку розгубилася, а потім усміхнулася своєю фірмовою усмішкою. Віра постаралася теж їй по-дружньому усміхнутися, але з того, як змінилося обличчя Клари, зрозуміла, що в неї не вийшло.

– Ти, мабуть, думаєш, я щось вкрасти хотіла?

З цими словами «професійна крадійка» відійшла, і Віра побачила на столі у тій самій вазі, якої вона не дорахувалася на полиці, маленький букетик із вересу й волошок.

– Я ж казала, що люблю спостерігати за дітьми. За тобою теж спостерігала. Бачила, як ти збирала квіти. Хотіла віддячити й зробити тобі щось приємне. Це мав бути сюрприз.

Віра мовчала, знову намагаючись заспокоїтись. Тепер уже стільки емоцій змішалось, що вона мало не плакала. То це вона квіти збирала, коли Віра вела її до свого будинку? І тому відставала. Точно, вона ще й на парк так поглядала…

– Дякую, – нарешті пробурмотіла вона. – Я насправді нічого такого не думала.

– Та неправда, – Клара теж мало не плакала, судячи з тремтячого голову. – Всі так думають. Але я думала, після того, що я тобі розказала, ти мені справді довіряєш. Ну все, я піду.

– Давайте ж я вам якийсь одяг підберу.

– Не треба. Просто віддай мені мої речі, і все.

– Я їх випрасую…

– Просто дай, і все.

Клара, мабуть, дійсно готова була розревітися, та і у Віри всередині все трусилося. Вона мовчки принесла одяг на двох тремпелях, ще вологий.

– От бачиш, ти так акуратно розвісила, що й прасувати не треба, – сказала Клара вже спокійніше.

Вона одяглася, ніде не ховаючись, лише трохи прикриваючись рушником.

– Приходьте ще обов’язково, – сказала Віра, похнюпившись і відвівши очі. – Я тут сама з восьмої ранку до сьомої вечора.

– Ага. Дякую.

– А якщо ні, то ключі я залишаю…

Але гостя вже вийшла і навіть грюкнула дверима – чи то навмисне, чи випадково – так що не почула, де Віра залишає ключі.

Вірі теж зараз хотілося б чимось грюкнути. Вона грюкнула кулаком по столу, але не допомогло. Зрозуміла, що якщо грюкати – то треба по комусь, а не по чомусь. От тоді буде ефект.

Недовго думаючи, вона вскочила в босоніжки і побігла вниз з дев’ятого поверху – навіть ліфта чекати терпіння не було. До парку дібралася за пару хвилин і пішла швидким і рішучим кроком прочісувати кожен його метр, видивляючись дівчачу фігурку в чорному або яскраво-кольоровому. Дихала рівно і навіть не хвилювалася: знала, що знайде їх, як не сьогодні, то завтра.

Її шлях пролягав повз ту саму галявину, з якої тупоголові недофутболісти годину тому жбурнули в неї м’ячем. Тоді вона ще думала, що це могло статися випадково, а зараз була переконана: навмисне жбурнули. І тепер вони знущалися над черговою жертвою. Один із них штовхнув на землю якусь жінку…

В довгій зеленій спідниці. Щойно випраній.

– Що ви робите?!

Віра підбігла до імпровізованого футбольного поля, де топтали траву худі, брудні й спітнілі недоумки – так близько, що могла роздивитися їхні прищаві пики.

– Чистимо цей район від бомжів, – сказав один із них і плюнув на землю.

Інші загиготіли. На Клару Віра не дивилася, але боковим зором зафіксувала, що та піднімається й обтрушується.

– Вам мозок треба прочистити, пітекантропи ви недорозвинені. Стукнись головою об асфальт – може, допоможе.

– Е, ти чого! Ти хто така взагалі?

Його брати по розуму – чи, радше, його відсутності – вже збиралися в стадо навколо нього, але Віру це мало цікавило.

– Людина я, уявляєш? Молодша за тебе, але мені вистачає розуму не шкодити всім, кого я бачу. Але, знаєш, я можу це робити вибірково. Отаким виродкам, як ти, наприклад, плювати в морду…

– Мала, ти дограєшся зараз.

– Вибачення попроси, а то плюну.

Хлопець зареготав.

– Я не жартую. Рахую до трьох. Ра-аз…

– Віро, ти чого?

Цей голос був зовсім інший. Людини розумної. Дорослої. Впевненої. І нехай він віщував тиждень без телефону і два без інтернету – Віра була щаслива його почути. І щаслива обернутися й побачити маму.

Мама в неї працює прокурором в суді. Її бояться, навіть якщо вона не погрожує плювати. А ще вона стильно вдягнена.

Цікаво, що вона зробить Вірі за таку погрозу? Прецедентів не було, тож залишалося тільки гадати. Але відступати Віра не збиралася.

– Він штовхнув жінку. Нехай вибачиться.

Клара обтрусила одяг і махала руками, усмішкою благаючи Віру зупинитися. Мама теж усміхалася, але зовсім по-іншому.

– Два-а-а, – протягнула Віра.

Мама подивилася на «пітекантропа». Той під її поглядом враз перестав шкіритися і прокашлявся.

– Ви… вибачте, – буркнув він, швидко кинувши погляд в сторону Клари. Та закивала, ще раз усміхнулася і зникла десь за деревами. Хлопці теж надовго не затримались.

– Що це з тобою? – мама поклала руку Вірі на плече.

Віра вже зрозуміла, що приховувати щось немає сенсу, тож одним махом випалила майже все:

– Та вони мене за один день встигли так вивести… Ще й калейдоскоп мені розбили. Не ці. Дівчата якісь. Вони втекли. Але не переживай: я їх знайду і змушу купити мені новий. Пішли додому. Їсти будеш? Я салат і картоплю до відбивних зробила.

Як не дивно, мама взагалі не злилася. Більше того – їй, схоже, було весело!

– Звісно, буду. А я тобі дещо купила.

У Віри аж щелепа відвисла від здивування.

– Що, і за калейдоскоп не будеш кричати?

– Кричати? На тебе? Я б не наважилась. Ходімо, я голодна якраз.

– Слухай, а навчи мене так дивитися.

– Як?

– Отак, як ти щойно на них подивилася?

– З часом навчишся. І, як я бачу, дуже скоро…

Постскриптум

Директорка школи говорила сухо, і не схоже було, щоб щиро хотіла взяти Клару на роботу. Але Клара чула, що це нормальна практика – спілкуватися так з кандидатами. Свого роду тест.

– Тобто досвіду роботи з дітьми у вас немає, я правильно розумію? – перепитала директорка, перекладаючи якісь папери.

Дивлячись на неї, у сліпучо-білому діловому костюмі, Клара відчувала себе некомфортно в своєму вбранні – хоч і відносно чистому, але йому було вже років зо п’ять. Клара не раз ловила себе на тому, що поправляє спідницю чи рукав блузи, і змушувала себе спокійно скласти руки перед собою і не видавати хвилювання.

– Немає. Але я дуже люблю дітей і готова зробити для них все. Я вірю, що якщо змалечку вчити дітей доброти, наше суспільство зміниться на краще.

– А які, на вашу думку, можуть виникати труднощі в роботі з дітьми?

– Вони не завжди усвідомлюють, що роблять, тому іноді бувають жорстокими.

– Наприклад? – директорка підняла брову і вперше за останні хвилин п’ять глянула Кларі в очі.

– Наприклад, вчора ввечері ось тут в парку один хлопець назвав мене нелітературним словом і штовхнув. Просто так.

Директорка кивнула – якось навіть ніби розчаровано – і повернулася до паперів.

– І що ви робите в таких випадках? Коли діти проявляють агресію?

– Якщо це станеться, я поясню їм, що так робити не варто.

– Як саме поясните?

Клара думала – можливо, хвилину. А потім видала:

– Вам мозок треба прочистити, пітекантропи ви недорозвинені.

Директорка завмерла, знову подивилась їй прямо в очі і підняла вже обидві брови. Клара винувато усміхнулася. Так довго думала – і все одно сказала щось не те?

– Грубо звучить, знаю. Але ж, по суті, цими словами я не зроблю їм нічого поганого. Зате вони спрацюють там, де не спрацюють пояснення. Я на власні очі бачила…

Директорка її перебила:

– Грубість не може бути інструментом у вихованні дітей. Принаймні у нашій школі. У нас працюють добрі, щирі та ввічливі педагоги, які завжди проявляють терплячість і розуміння. Якщо ви звикли так спілкуватися з дітьми, то, на жаль, не зможете у нас працювати. Дякую вам за інтерес до вакансії. Можете бути вільні.