8. Плине кача

22 січня 2014

З самого ранку директор ліцею зібрала нас на ранкову розмову про події Майдану. Її слова були заплутані і важкі для моїх 16 річних мізків. Я їх зрозуміла аж через 8 років. Добре, що запам'ятались.

Спочатку директорка пояснювала про революції зверху і знизу. Наводила історичні приклади. Потім перейшла до питань до нас.

-Як думаєте? Чи великими групами воювали партизани?

-Чому?

-Якщо в натовпу абсолютно нема страху, а по телевізору мертвих прирівнюють до святих - як це називається?

-Кому належать телеканали?

-Як думаєте, чи власники каналів підтримують Майдан?

-Якщо нашою державою керує олігархія, вона ж керує і телеканалами - то чи можна Майдан назвати революцією знизу?

А потім продовжила, що ми не повинні тікати від батьків чи рватись в Київ неповнолітніми. В першу чергу тому, що ми можемо показати нашу думку і наш голос і в своєму місті. В другу чергу тому, що не гоже, щоб за інтереси олігархії скинути не вигідного президента гинули діти. Позиція була чітка: знайди справді свою позицію в рівнянні з чужих інтересів, маніпуляцій і хаосу думок.

Того ж дня в двір ліцею ввірвався шалений натовп студентів інших шкіл і училищ. Натовп підлітків, збурений подіями і закликами повстати з усіх телевізорів. І звісно на 25 відсотків бажанням прогуляти уроки.

Ліцей закидували пітардамм і скандували, здається, "сєпаратісти", бо ми були останнім навчальним закладом в місті, який того дня вчився. Після пари розбитих шибок вчителі перестали опиратись нашим спробам піти за натовпом і ліцей також вийшов в супроводі вчителів.

На місцевому Майдані 40 відсотків людей сортували одяг і їжу чи робили коктейлі Молотова, які потім поїдуть на Київ. Решта шарились по центру міста як примари, курили за гаражами, фоткались з місцевою виставкою карикатур Януковича і Путіна.

Так тривало кілька тижнів. В дні найжорстокішої бійні на Майдані ми справді сумували, хто вірив - молився. Співали повстанські пісні. Старались кожен зробити щось корисне.

21 лютого Янукович втік. В той день світило яскраве сонце, проте день був морозний. Я пам'ятаю, що моїй радості чомусь не було меж. Я відчувала радість весни і закінчення кошмару. Надію на майбутнє, адже за останні місяці майже не готувалась до випускних екзаменів і мене за це гризла совість.

27 лютого в Криму з'явились зелені чоловічки. Схожі на російських військових, але Росія нічого не знала про цих таємних російських чоловічків. Так в моє життя прийшла перша війна. Багато моїх на кілька років старших знайомих, які були на майдані далі мобілізуються до армії чи підуть добровольцями.

Але про це розкажу пізніше. А на західній Україні життя триватиме і далі. Місто спокійно існуватиме і простоюватиме землю, тихо шумітиме каштанами і незвично шепотітиме гірськими туманами ще 8 наступних років. Всю Україну трохи накриє економічна криза через події на Сході і в Криму. Мене мама не пустить вчитись в Центральну Україну після цих подій. А я в розпалі патріотичних почуттів піду в молодіжку Правого Сектору і вступлю на факультет української філології.