1

- Костю, тут стажери, треба...
Павло Лунгін увійшов до кабінету свого друга та начальника Костянтина Латишева і завмер на порозі. З-за плеча визирнули три спантеличені фізіономії студентів-стажерів, майбутніх слідчих. А подивитися було на що. У маленькому й задушливому кабінеті ще вітали винні пари разом із стійким сигаретним смогом. За невеликим столом, поклавши голову на рамку з фотографією, спав сивий, як лунь, чоловік. Напівпорожня пляшка з-під коньяку примостилася поруч із головою.
Павло пройшов до кабінету і відчинив навстіж вікно. Прохолодний вересневий вітерець тут же увірвався до кімнати, розганяючи рештки нічної гулянки. Лунгін підійшов до сплячого чоловіка і обережно зачепив за плече.
- Костю, Костику, - в голосі бравого капітана почулася ніжність і якась прихована жалість, - час вставати, майоре. На роботу запізнишся.
Сплячий чоловік поворухнувся і підняв голову. Обвів каламутним поглядом кабінет і його мешканців, мимохіть пройшовся по стажерах, що стояли в дверях, і зачепився за Лунгіна.
- Встаю, Пашо, встаю, - голос від нічної пиятики став зовсім сиплим. - Зустрінемось за півгодини в залі для нарад. А зараз, викидайтеся звідси.
Лунгін буквально виштовхнув із кабінету студентів і пішов за ними, обережно прикривши за собою двері до кабінету Латишева. Коридором йшли мовчки, тільки Павло іноді тяжко й сумно зітхав. І не схвально хитав головою. Хвилин за п'ять мовчазна процесія увійшла до просторої зали.
- Проходьте, розташовуйтесь. Це наша зала для нарад. Тут проходять розробки наших операцій та розбір польотів. Тож і нагороди, і потиличники ми отримуємо тут.
Молодь озирнулася, а потім їх наче прорвало. Адже молодість така швидкоплинна на висновки.
- Пане капітане, невже це був знаменитий майор Латишев? Про цю людину ходять легенди на кафедрі. Говорять, що майже всі операції, проведені Латишевим, були чіткими, відпрацьованими і без жодної жертви. Але та людина в кабінеті. Він більше був схожий на запійного алкоголіка, ніж на начальника групи захоплення та роботи із заручниками.
- Хлопці, хлопці, - втомлено промовив Лунгін, - не варто судити з першого враження, дуже часто воно оманливе. І потім... у житті кожної людини є такі моменти... а в нашому тим більше.
- Павло Івановичу, - несподівано запитала єдина дівчина серед стажерів, що мовчала до цього часу, - а чому майор сивий? Адже йому ще немає й сорока. Вибачте, - раптом знітилася вона, - це, мабуть, не наша справа.
- Чому ж не ваша, - раптом усміхнувся Лунгін, - ви зуміли помітити важливу деталь, а в нашій роботі немає дрібниць. І найдурніші питання часом є тією ниточкою, з якої і розмотується клубок. А чому сивий...
Лунгін відійшов до вікна і, відчинивши кватирку, дістав із пачки, що сиротливо лежала на підвіконні, цигарку. Його охопили давні спогади, - Розумієте...
*****
Костя Латишев вважав себе щасливою та удачливою людиною. Він виріс у люблячій родині, закінчив школу з відзнакою і, коли став вибір куди піти вчитися далі, Костя не роздумуючи подав документи до Університету внутрішніх справ. Професія слідчого завжди приваблювала розумного та цікавого хлопця. Навчання давалося легко, і все ж після першого курсу, з осіннім призовом, Костя пішов до армії, щоб через рік знову сісти за університетський стіл із ще більшим завзяттям. Диплом з відзнакою та стажування в управлінні місцевого відділу боротьби з організованою злочинністю остаточно переконали хлопця у правильності свого вибору. За три роки роботи в управлінні молодик пізнав багато чого. Зрада та брехня, загибель друзів, радість врятованих людей та вдячність їхніх близьких. Про створення своєї власної родини, тепер вже капітан Латишев, особливо не замислювався. І не тому, що робота у хлопця була особливо складною та небезпечною. А тому що мав один маленький секрет. Кості подобалися хлопці. Свою орієнтацію він усвідомив ще на першому курсі університету. Хлопець розривався між усвідомленням своїх сексуальних уподобань та професією, яку він обрав. І невідомо, чим би це закінчилося, якби одного разу Володимир Костянтинович, батько Кості, не напоїв свого сина до зелених чортів і не викликав на відверту розмову. Навчений життям Латишев-старший, притискав до себе п'яного вщент сина і тихо примовляв, що не те важливо, з ким ти спиш, а те, хто ти є. Що всередині тебе, в душі. Твої думки та дії. Проспавшись, Костя зізнався перед батьком у всіх своїх гріхах і подякував за науку. Стосунків своїх не афішував, та й від батьків більше не ховався. А прийшовши на роботу в місцеве управління ВБОЗ Костя, за допомогою тих самих батьків, купив невелику квартирку не далеко від роботи і поринув у справи. І так він плив за течією, доки життя не зіштовхнуло його з Максимом Строговим. У відділення «Мега-Банку» Костик прийшов за новою заробітною карткою. Молодий менеджер, що оформляв його документи, одразу сподобався Латишеву. Сіроокий блондин, худорлявий і десь ніби тендітний, Макс викликав у Костика бажання захистити цю квіточку. Але, як пізніше з'ясувалося, ця ніжна рослина непогано володіла хуком лівою і у вуличній бійці могла не тільки постояти за себе, а й дати хорошу відсіч кривдникам. Отже, знаменитий гей-радар, про наявність якого у себе Костя навіть не підозрював, спрацював без промаху. Витираючи рукавом розбиті губи, Макс лаявся як шевець.
- Хто вас просив втручатися?! Я що, панночка в біді з дешевого бульварного романчику, - шипів Строгов не гірше за розлючену гадюку. - Чорт! З такою пикою не можна вдома з'являтися, - Макс обережно торкнувся губи, що спухла.
Костя відразу зорієнтувався в ситуації. Іноді слід і допомогти долі пришвидшити події:
- Ходімо до мене. Я живу неподалік. У мене й переночуєте, а завтра підете на роботу. Зросту ми начебто однакового, так що чиста сорочка замість вашої порваної цілком знайдеться.
- Ну і з якого переляку, - одразу ж огризнувся хлопець, кидаючи вбік Кості розлючений погляд. Короткозоро примружившись, Макс все ж таки розгледів свого мимовільного рятівника. - А я ж вас знаю. Кілька днів тому ви приходили до мого відділення банку за новою карткою. Костянтин, здається.
- Ага, - щиро посміхнувся Костя і простяг хлопцеві руку. - Капітан Латишев, приємно познайомитися. Ну то що, приймаєте пропозицію? - спитав хлопець.
- Дідько з вами, - потиснув простягнуту руку Макс. - Не заміж же ви мене кличете?
- Як знати, як знати, - пробурчав собі під ніс капітан і зробив запрошувальний жест у бік свого дому: - прошу за мною.
... Вранці, нагодувавши Макса сніданком, видавши обіцяну сорочку, обмінявшись телефонами та розпрощавшись біля відділення банку, капітан Латишев з усмішкою Чеширського кота ввалився в загальний кабінет і, помітивши зацікавлений погляд Пашки Лунгіна, лише загадково вигнув брову. Життя прекрасне.
Макс зателефонував наступного дня, нібито віддати сорочку. Іноді хлопці зідзвонювалися, зустрічалися в затишному кафе, де за чашкою гарячої кави обговорювали свою роботу, новинки кіноіндустрії чи чергового новомодного автора, роман якого спричинив фурор у світі літератури або галас в інтернеті. Або просто мовчали, потягуючи найсмачніший напій з маленьких порцелянових чашок. Адже життя набагато приємніше, коли можна з кимось просто помовчати, без слів розуміючи одне одного. Та Доля інколи вносить свої корективи. Повернувшись якось пізно ввечері додому, Костя знайшов біля своїх дверей Макса. Хлопець сидів на старому килимку, притуливши голову до стіни, і міцно спав. Постоявши пару хвилин і зворушившись побаченою картиною, Костя сів навпочіпки і торкнув сплячого хлопця за плече.
- Максе, рідний, прокидайся. Ходімо додому, хороший мій. Спати треба в зручному ліжечку, теплій і чистій постільці, а не на підлозі біля дверей, як кинутий хазяїном пес, - умовляв Латишев. Нарешті, через п'ять хвилин умовлянь Строгов відкрив каламутні з перепою очі і, потягнувшись, обійняв Костю за шию:
- Мене з дому вигнали, - заплетаючимся язиком розповів банкір, - притулиш? Я добрий. Готувати вмію і до чистоти привчений, - ніс ахінею Максим.
- Ходімо, горе моє. Підіймайся, - Костя допоміг хлопцеві підвестися і ледве утримуючи це непорозуміння в м'ятому діловому костюмі, що дивом дивним стоїть на ногах, відчинив двері. А потім просто перекинув нетверезу тушку, що засинає, через плече і вніс у квартиру. - Наречена, хай йому грець.
А вранці Максим не знав, як дивитися Кості у вічі. Щоки палахкотіли сором'язливим рум'янцем.
- Костю, ти пробач мені. Я справді не знав куди йти. Ти першим прийшов на думку, - виправдовувався Строгов, гріючи руки об чашку з кавою і ховаючи очі за вологим чубчиком.
- Нічого. Ти все правильно зробив, - Костя поклав перед Максом запасну зв'язку ключів, - мені час на роботу, увечері поговоримо. А оскільки маю сьогодні черговий розбір польотів, можу бути дуже пізно. Так що вечерю готуєш ти, - Костя цмокнув Макса в мокру маківку і вийшов у коридор.
- Костю! - Строгов підхопився з табуретки і вискочив за ним, - я...
- Все ввечері, хороший мій, вдалого дня, - усміхнувся капітан і вийшов за двері. Максу тільки й залишилося, що повернути клямку і вирушити в надра шафи Латишева за вже знайомою сорочкою та збиратися на роботу.
Поговорити вони змогли лише за кілька днів. Латишев приходив додому за північ і йшов, коли Строгов ще спав. На кухні за чашкою кави, після смачної та ситної вечері, приготовленої вмілими руками Максима. Костя не квапив хлопця з розмовами, якимось шостим чи сьомим почуттям усвідомлював, що для Макса це дуже неприємна тема і не найлегша розмова.
- Костю, адже ти не просто так запропонував мені тут жити? - втомлено промовив Макс, - адже ти хлопчик з небесним забарвленням, як і я...
- Допустимо, - обережно відповів капітан, - а хіба це щось змінює?
- Змінює. Вже змінило. І багато. Мої батьки, професорська інтелігенція, все життя намагалися підлаштувати мене під якесь власне поняття про життя. Вони мріяли про витонченого юнака зі стародавніх романів, правильний і манірний, до зубовного скрегота. Мріяли поріднитися з такими ж незрозумілими нащадками колишньої аристократії. Але у вісімнадцять років, попри погрози батька я пішов до армії, а коли повернувся вступив на економічний факультет місцевого вишу. Навчався добре, і на якийсь час це примирило мене з батьком. Отримавши диплом, я подав резюме у всі відомі і більш-менш престижні банки. З роботою мені пощастило. Посада менеджера, що я займаю, дозволяє не хватати зірок із неба, але перспективу дає. Батьки, підібгавши губи, змирилися з вибором моєї професії. Кілька разів я намагався піти з дому і жити самостійно, але мати закочувала істерики зі скандалами та серцевими нападами, після яких батько дивився на мене так, наче я винен, що потонув «Титанік». І я припинив спроби. Але через кілька років батько почав тонко натякати, що мовляв нікому йому передати свої знання, якщо син не спромігся продовжити сімейну традицію. А матінка відкрито захотіла виховувати онуків, і почалося пекло. Мені хіба що в ліжко баб не підкладали. Я відбивався як міг. А потім у моє життя увірвався ти. І я зрозумів, що ніколи не проміняю затишну тишу кафе поряд з тобою на ненависний будинок і купу родичів, що обридли. Я як птах бився у клітці. Загалом, Костя, бачили нас у тому кафе. Бачили та донесли моїм батькам. Вибухнув жахливий скандал. У пориві якогось розпачу я й висловив батькам, що моя кохана людина - чоловік і вони назавжди можуть забути про свої плани на мене та свої амбіції. За що був битий по морді матір'ю, відданий анафемі батьком і вигнаний на всі чотири сторони з батьківського гнізда в чому стояв. Іти мені було нікуди, і я...
Макс розтяг губи в саркастичній усмішці і потягся до пачки цигарок, що лежить на столі. Костя накрив руку хлопця своєю, стиснув тендітні, музичні пальці і лагідно посміхнувся.
- Ну і грець із ними. Нехай живуть, як хочуть. А ми будемо жити так, як хочемо ми. Довго та щасливо. І мої батьки стануть нашими. Вони в мене знаєш якісь класні, - з ніжністю промовив Костик, - досить нудьгувати, хороший мій. Ходімо відпочивати. Все владнається.
... Свою першу ніч, як партнери, вони провели зовсім дивно. Вони не накидалися один на одного, не намагалися з'ясувати рівень зацікавленості один одним. Розмістившись на широкому ліжку, Костя обіймав Макса, притискаючи до себе, і іноді лагідним жестом погладжував оголену спину хлопця, цілував у біляву маківку і тихо шепотів: - Спи, рідний мій, спи. Все владнається. Ми тепер разом, значить, упораємося з усіма бідами та прикростями. Спи, коханий.
Максим зрідка цілував партнера в плече, на якому лежав, а потім завмирав у Кості на грудях, прислухаючись до стукоту серця коханої людини.
... Дні змінювалися тижнями. Тижні місяцями. Вечірні посиденьки бурхливими ночами і плавно наступаючим ранком. Поснідавши і побажавши один одному удачі, хлопці розходилися у своїх справах, щоб увечері, після вечері, дбайливо приготовленої Максом, обійнявшись сидіти на дивані і витріщатися у величезну плазму на стіні, погано вникаючи у зміст чергового фільму. Ідилія, яка не може тривати вічно. І одного разу реальність увірвалася в їхній маленький світ скреготом ключа в замковій свердловині.
- Костик! Чи ти знову забув документи? Ох, ти ж і розтяпа, - весело промовив Максим, виходячи зі спальні та застигаючи в коридорі соляним стовпом.
На порозі стояли двоє. Мініатюрна жінка з ключами в руці і статний чоловік, який чимось віддалено нагадує Костю. Чи то чорним як смола волоссям, чи яскравими карими очима і причаївшимися в них смішками.
- Доброго ранку, юначе, - промовив чоловік, - Лізонько, може ти даси мені пройти, а то знаєш важкувата ноша дбайливого батька.
Макс тільки зараз побачив велику сумку в руках чоловіка. Дивлячись, що хлопець так і стоятиме посеред коридору в німому ступорі, не гірше, ніж у знаменитому «Ревізорі», жінка взяла кермо правління у свої тендітні, маленькі ручки.
- Що ж, давайте знайомитись. Я Єлизавета Андріївна - мама Кості, а цей грубий мужлан за моєю спиною отже Володимир Костянтинович - батько. А вас як величати, юначе?
Нарешті Макс перестав зображати німого. Адже юнаком, у його двадцять сім, Макса ніяк не можна було назвати.
- Максим Строгов, - сказав нарешті хлопець, - можна просто Макс. Ви проходите, будь ласка, я зараз. - Він кинувся в спальню, поспіхом міняючи потворно подерті шорти на пристойні джинси та футболку. У коридорі почувся приглушений сміх і розмови:
- Говорив я тобі, Лізо, що треба перед приїздом зателефонувати. Налякали хлопця до непритомності, - тихо засміявся батько Кості.
- Ох, Володю, - вторила йому дружина, - адже тут, напевно, все дуже серйозно, якщо він вже кілька місяців ніс додому не каже. А хлопчик хороший, дивись чистота яка. Може, і наш дурень чогось у житті навчиться. Максе, виходьте, - голосно покликала Єлизавета Андріївна, - повірте, ми не кусаємося, слово честі.
Збентежений Строгов з'явився на кухні, витираючи раптом чогось вмить спітнілі долоні об краї футболки, не знаючи, куди подіти очі від сорому.
- Може чай, або кава, - все ж таки вимовив хлопець, клацаючи кнопкою електрочайника, - у мене печиво є. Вчора пекли.
Батьки Кості здивовано переглянулись. Так, такого від свого сина вони точно не очікували.
- А міцніше нічого не знайдеться? - промовив батько Кості, зручно влаштовуючись поруч із дружиною на кухонному диванчику і спостерігаючи, як Макс із знанням справи, як гостинний господар клопочеться у квартирі сина.
- Знайдеться, - щиро посміхнувся Максим, дістаючи з кухонної шафки коньячні келихи і приховану про всяк випадок пляшку гарного коньяку.
Коли ввечері втомлений Костя повернувся додому, на нього як завжди чекала смачна вечеря. І смакуя тушковане м'ясо з грибною підливою, він нахвалював кулінарні здібності свого улюбленого банкіра.
- Ох, Максе, слово честі, одружуся з тобою. Ти готуєш так само смачно, як моя мама. І звідки тільки довідався.
- Дякую, Єлизавета Андріївна і справді дуже смачно готує. А скількома секретами може поділитися. А Володимир Костянтинович робить дуже пристойну сливову наливку. Гріх таку не скуштувати, - з якимось садистським задоволенням, промовив Макс, спостерігаючи в очах коханого невисловлене запитання.
- Не зрозумів, - Костя відклав вилку.
- А що ж тут не розуміти? - почав закипати Макс. - Ти скільки вдома не був, морда безсоромна? От і злякалися. Приходили провідати любого синочка, відчинили дверцята своїм ключиком, а тут я у всій красі в драних шортах. Добре хоч не з голою дупою і зі стоячим хером, - трохи охолов Строгов, - тож високим наказом ми запрошені на недільну вечерю. А якщо не прийдемо, то твій батько особисто видере обох з особливим задоволенням. А взагалі, у тебе класні предки, Костику, - посміхнувся Макс.
Латишев весело зареготав на гнівну відповідь Макса, а потім зірвався зі стільця, обійнявши Максима за талію і трохи піднявши, закружляв по кухні.
- Я кохаю тебе, Максе! Я тебе так кохаю!
- Постав, ненормальний, я теж тебе кохаю, але це не привід кришити меблі в кухні. Я тебе кохаю, - прошепотів хлопець, втикаючись губами кудись Костику в шию, - я не зможу жити якщо з тобою, не дай Боже, щось трапиться. Не зможу. Не вмію більше.
- Ну що ти, мій рідний, нічого зі мною не станеться. І потім, мені є до кого тепер повертатися, а це означає, що я повернуся, - шепотів Костя, цілуючи партнера, - я чортів щасливчик.
Ніч була гарячою, сповненою солодкої млості. Макс ніби намагався злитися з Костею. Стати одним тілом, одним серцем, душею. Розчинитись у кожній клітині, у кожному нерві коханої людини. І на піку, втрачаючи зв'язок із реальністю, Макс вистонав улюблене ім'я. І в солодкому мареві чув, як Костя вигукував його.
А в неділю, перед поїздкою до батьків Кості, хлопці заскочили до торгового центру, щоб купити в невеликій квітковій крамничці улюблені квіти Єлизавети Андріївни - білі троянди. Та купити, для батька пляшечку коньяку, що вони пили в будинку Кості, того незабутнього візиту. Латишев вибирав спиртне, коли краєм ока помітив, як перед Максимом зупинилася якась жінка і з презирливим і холодним виразом обличчя щось стала висловлювати Строгову. Білий, як крейда Максим, з кам'яним обличчям вислуховував чергову гнівну тираду і, як і раніше, мовчав. Костя швидко розплатився і поспішив на допомогу коханому. Вже підходячи, він почув, як жінка прошипіла не гірше змії, що хотіла б, щоб у неї ніколи не народжувалося такого виродку.
- Досить! - обірвав Костя потік вишуканої лайки, що лився з вуст незнайомки, - ще слово моєму чоловікові і я забуду не тільки, що ви його мати, а й взагалі жінка. Забирайтеся і не смійте лізти до моєї родини.
Костя обійняв Макса за талію і демонстративно поцілував у скроню, жінка завмерла на півслові, а Максим, немов прийшов до тями і посміхнувся Кості.
- Ходімо, хороший мій, - промовив капітан, - батьки дзвонили. Мама приготувала твої улюблені картопляні зрази, фаршировані маленькими грибочками, а тато обіцяв почастувати якоюсь новою наливкою, приготовленою з дуже дорогого і дуже смачного сорту вишні. Ходімо. Прошу нас пробачити.
Латишев холодно кивнув жінці, що стояла з неприємним виразом обличчя, і направив Макса до виходу з торгового центру. Вже біля самої машини Строгов несподівано вчепився Кості в руку і голосно схлипнув. Капітан притиснув Макса за тремтячі плечі до себе і погладжуючи по спині шепотів на вухо:
- Все, рідний мій, все. Вони більше ніколи не завдадуть тобі шкоди, не принизять своєю зневагою, не поллють брудом. Не посміють, інакше розчавлю...
- Мамо, - крізь схлипи промовив Максим.
- Та зрозумів я, що то твоя мати, - посміхнувся кудись у волосся партнера Латишев, - зрозумів.
- Я й не думав, що це може бути так боляче. Стільки місяців не бачив, думав, що відболіло. А виявляється ні. Костику, ти пробач мені за істерику.
- Максе, подивися на мене, - капітан торкнувся пальцями підборіддя свого партнера і змусив Макса підвести голову і подивитися Латишеву в очі: - рідний мій, адже ти жива людина. І той, хто сказав, що чоловіки не плачуть, той просто не втрачав, когось нескінченно близького і дуже дорогоцінного. Немає сорому у сльозах. Сльози - це сіль Землі. З ними з людських душ йде все найгірше і не потрібне. Не соромся своїх сліз, коханий, якщо вони щирі і йдуть із самих глибин серця.
- Я люблю тебе, Костику. Дякую, Господи, що дав мені такого супутника життя. Що дозволив у цьому житті любити самому і бути коханим, - усміхнувся Строгов.
- Подивимося, як ти будеш вдячний років так через тридцять, коли я стану старим і сивим буркотуном, а ти, як і раніше, привертатимеш увагу своєю зрілою красою всіх чоловіків і жінок в окрузі.
Максим засміявся, почувши перспективи ще такої далекої старості. Забрав у Кості ключі від машини і сів за кермо: - Погнали, батьки чекають...
…Чотири роки пролетіли як єдина мить. Макс рухався кар'єрними сходами і став керуючим в одній з відкритих філій «Мега-Банку». Латишев так само ловив злочинців і рятував заручників. Зі своїми батьками Строгов більше не бачився з тієї пам'ятної зустрічі у торговому центрі. З чуток, вони так і не змирилися з вибором сина і остаточно викреслили його зі свого життя. Та й нехай. Вечірні недільні посиденьки з батьками Костика стали вже традицією. Тато із задоволенням обговорював з Максом політику держави та тенденції на світовому ринку, а мама крадькома скаржилася, що хоч робота у сина корисна і благородна, але все ж таки дуже і дуже небезпечна. Макс був повністю згоден з Єлизаветою Андріївною, яку вже давно називав мамою і іноді у них із Костею виникали неабиякі скандали, які закінчувалися гучним лясканням дверима.
Ось і сьогодні Костя вискочив з квартири від душі грюкнувши вхідними дверима і наговоривши коханій людині багато не найприємніших слів. І хоча, десь у глибині душі, капітан розумів тривоги Макса, але відмовитися від улюбленої справи, від дитячої мрії допомагати людям та захищати їх, Костя просто не міг. А тому до головного корпусу управління капітан Латишев влетів злий як чорт. І вставивши по перше число недбалим підлеглим, закрився в кабінеті розбирати папери. Працювати. Хоча яка може бути робота, коли всі думки крутяться біля коханої людини і тих гірких і образливих слів, які Латишев наговорив Максу. Адже доведеться вибачатися. Усе! Вирішено! Ближче до вечора капітан зателефонує Строгову та запросить коханого до нового ресторану, що нещодавно відкрився недалеко від їхнього будинку. А ще Костя нарешті збереться з духом і одягне Максу на безіменний палець правої руки золотий обідок, що купив кілька тижнів тому в ювелірному магазині. Нехай хоч і не стандартна, але все ж таки вони сім'я. Пара.
- Костю! В нас виклик! - До кабінету влетів заступник Латишева, Павло Лунгін. Тільки Павло знав, що ось уже кілька років його начальник та друг перебуває у партнерських стосунках із чоловіком. Але цю таємницю він свято зберігає, як і належить найкращому другові.
- Що трапилося? - вискочив з-за столу Латишев, на ходу перевіряючи камуфляж та табельну зброю.
- Пограбування банку. Взято заручників. На переговори сподівання покладати марно. Поки що не було висунуто жодної вимоги. І Костя...
- І що це за банк? Де знаходиться? Підходи до будівлі? - продовжував сипати запитаннями Латишев.
- Нове відділення "Мега-Банку" на проспекті Дружби, - відповів Павло.
Костя різко озернувся і застиг, боячись почути найстрашніше.
- А Макс? - капітан рвонув раптом ставший тісним воріт камуфляжу. - Макс там? Як дізналися про пограбування?
- Макс серед заручників. Спрацювала сигналізація. Хтось із співробітників відділення таки встиг натиснути «тривожну кнопку». Опергрупа прибула за сигналом за три хвилини. Центральний вхід заблоковано. Вікна не проглядаються. Жалюзі опущені. Ми не знаємо жодної точної кількості ні грабіжників, ні заручників. Запасного виходу у відділенні немає. Тож потрапити всередину непомітно практично неможливо. Жертви будуть у будь-якому випадку. Так що гарантій не даю жодних. Що робитимемо, Костю? - спитав Лунгін.
- Думку думати. Має бути лазівка. Збирай нашу групу та викликай підкріплення. Збір у залі за п'ять хвилин. Дій, Пашу, кожна хвилина дорога, - віддав команду капітан.
Павло зник, а Костя почав поспіхом шукати хоч якісь зачіпки. Подзвонити Максимові він не міг, раптом на сигнал бандити відреагують стріляниною. Зненацька мобільник ожив знайомою мелодією.
- Макс! - гаркнув у слухавку Костя, - ти де?!
- Слухай сюди, капітане, - пролунав у трубці грубий чужий голос, явно приглушений маскою, - часу тобі дві години. Нам потрібна машина та вільний коридор для відходу. І всі залишаться живими.
- Людей відпустіть, і ми розглянемо ваші вимоги, - Костя згадав, як Макс казав, що у будній день працівників на відділенні близько п’яти чоловік. Дні зараз не платіжні, отже, можна врахувати ймовірність рідкісних клієнтів. Значить, є надія, що заручників не більше восьми осіб. Значить, грабіжників як мінімум четверо-п’ятеро і стоять вони, швидше за все по периметру, щоб усі були на очах. - Скільки у вас заручників?
- Бач який прудкий. Дві години, капітане. А потім ми вбиватимемо по одному заручнику кожні півгодини, от і дізнаєшся скільки. А почнемо, мабуть, із власника цього телефону. Дуже жвавий виявився. Час пішов.
Абонент відклонився, а Костя так само продовжував стискати телефон у руці біля вуха. Захотілося розхерачити залізяку до такої матері, та тільки це не допоможе. Костя від душі вилаявся і вискочив із кабінету.
- Павле, грабіжники вийшли на зв'язок із вимогами. Якщо мої розрахунки є вірними, то заручників чоловік вісім, від сили десять. І чоловік п'ять нападників. У нас дві години на виконання їхніх умов, потім почнуть вбивати заручників. Може це й блеф, але ризикувати не варто. У тебе є чим порадувати мене? - дорога була кожна хвилина і навіть маячня, що розглядалась як спонтанна ідея, могла врятувати не одне життя.
- Загалом ідейка є. Я дістав план відділення. Дивись, тут із заднього боку є невелике віконце. Якщо його обережно висадити, можна потрапити до підсобного приміщення. І через ці двері піднятися сходами і вийти до зали. Одна заковика, якщо це віконце не тільки нами виявлено, - відповів Лунгін.
- Значить, Павлику, сподіватимемося на Господа Бога та власну щасливість, щоб не виявили. На збір та обговорення деталей даю півгодини. Потім бойова готовність номер один. А мене поки не чіпай, а то ненароком пришибу когось.
Везучість не підкачала. Успіх і цього разу був на боці Латишева та його команди. Непримітне віконце не тільки не було виявлено, а й виявилося нещільно прикрите. Через нього група захоплення і проникла до будівлі банку та у відділення, зокрема. Захоплення грабіжників відбулося без жодного пострілу, що саме собою можна було назвати неймовірним успіхом. Латишев очима пошукав свого коханого. Макс виявився майже біля самого входу у відділення зі зав'язаними руками і доки хлопці тримали під прицілом роззброєних бандитів, а Лунгін зв'язувався зі штабом і чекав на підкріплення і медиків, Костя звільнив та розтирав затеклі руки партнера.
- Ти як, рідний мій? - тихо прошепотів Костик.
- Нічого, втомився лише. Додому дуже хочеться, - змучено посміхнувся Максим.
- Потерпи трохи, зараз здамо цих гавриків і поїдемо додому, потерпи. Я кохаю тебе, Максе.
- Я тебе теж, - несподівано хтось із товаришів по службі покликав Латишева. Костя крадькома мазнув пальцями по улюбленому обличчю, вибачаючись за не можливість зостатися поруч.
Все сталося так несподівано, що ніхто так і не зрозумів, як у руках одного з нападників виявилася зброя. Два постріли злилися в один. Костя різко озирнувся і як у сповільненій зйомці побачив піднесені, немов крила, в захисному жесті руки Строгова і ледве встиг зловити Макса, що падав. Під пальцями стало мокро і Костя глянув на свою руку. Вона була залита кров'ю Максима.
- Максе, - тихо прошепотів капітан, - Максе!
- Живи, Костику, - прохрипів Строгов і заплющив очі. З куточка рота скотився червоний струмок.
- Макс! - заволав Латишев, притискаючи тіло коханого до грудей і цілуючи холодні губи, - Максе! Нііі!
Капітан опустився зі своєю скорботною ношею на підлогу і, заплющивши очі, закричав, зриваючи голос і зв'язки. Поступово крик перейшов у звіряче виття. І Костя вже не бачив, як у відділення вривається підкріплення, не відчуває, як Лунгін розчіплює, зведені судомою, пальці від тіла Макса та як у вену встромляють голку. Темрява.

*****
… - Чому сивий… - отямився від своїх спогадів Лунгін, - розумієте, тут така справа. Декілька років тому на руках в майора Латишева померла його кохана людина. Затулила собою. Всю ніч майор просидів з тілом, щоб попрощатися, а коли вранці увійшов до кабінету, виявилося, що його волосся стало білим, як сніг. Вчора було рівно п'ять років. Але майор, як і раніше, кохає цю людину і зберігає їй вірність. Тож і таке буває в нашому житті, молодь.
Несподівано двері відчинилися і в зал увійшов одягнений у камуфляж майор Латишев. Сиве волосся було ще вологим після душу, а очі тьмяним і неживим. Погляд майора затримався на Павлі, що стояв біля вікна. В руці у Лунгіна була недопалена цигарка. Костянтин ледь помітно кивнув другу.
- Доброго дня, панове стажери.
- Бажаємо здоров’я, пане майоре, - дружній відгук на вітання порадував Латишева.
- Що ж, можу поручитися, що капітан Лунгін вже ознайомив вас з нашими реаліями. Ми рятуємо та захищаємо людей. Ми зберігаємо їхній спокій та їхнє життя. Ходімо, я познайомлю вас з іншими членами нашої команди. Спостерігайте, питайте, уточнюйте, аналізуйте та робіть висновки. Все це є основою нашої праці. Від наших висновків залежить, чи зможемо ми оперативно надати допомогу людям, що так її потребують. Прошу, - Костя відчинив двері і дочекавшись, коли хлопці та дівчина вийдуть із зали, ще раз вдячно кивнув Лунгіну.
- Костю, ти як? - стурбовано промовив капітан.
- Живий, Паша, - озвався майор Латишев, - все ще живий.