ЧАСТИНА 2. Глава 8. Рани залічують поодинці.

Завтра нічого не було. І післязавтра. Не було нічого.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

Тридцяте грудня просочується у вітальню крізь щілини зачинених вікон липким та сірим маревом. Валерія Віталіївна не встає з дивана вже тиждень, бо будь-який рух здається їй непосильним тягарем, що здатен остаточно зламати крихкий хребет. Стіни колись затишної квартири поступово перетворюються на стіни холодного склепу, де повітря стає густим від пилу, затхлості та застарілого відчаю. Вона не виходить на роботу, ігнорує десятки пропущених дзвінків з гімназії та повністю відгороджується від світу, який продовжує галасливо обертатися за межами її власної порожнечі.

Фізичне згасання проявляється у кожній лінії її виснаженого тіла. Колись витончені та привабливі вилиці тепер гостро ріжуть обличчя, обтягнуте сухою та мертво-блідою шкірою, що нагадує старий, напівпрозорий пергамент. Очі глибоко западають у темні ями постійної втоми, а погляд годинами нерухомо завмирає на одній точці на стелі, де повільно збирається сіре павутиння. Лєра уникає дзеркал, але вона і без них відчуває власну лякаючу крихкість. Її тонкі пальці нагадують сухі гілки, які безсило лежать поверх важкого занедбаного пледа. Вона зовсім перестає їсти, відчуваючи лише тяжку нудоту від самої думки про будь-які запахи чи смаки. Брудне волосся збивається у важкі та сплутані пасма, які вона не має волі навіть просто пригладити рукою. Час для неї остаточно розмивається, втрачає звичні межі та перетворюється на нескінченну в’язку ніч посеред похмурого зимового дня.

Лєра відчуває, як усередині кожної клітини її тіла пульсує тупий і невідступний біль, який неможливо втамувати жодними ліками чи виправданнями. Вона знову і знову тягнеться до телефона, бо цей невеликий шматок скла і пластику залишається її єдиною ниткою, що ще хоч якось пов’язує її з реальністю. Пальці звичним, майже автоматичним рухом відкривають приватний чат, де збережені сотні повідомлень від Олі. Жінка вдивляється у слова, які колись приносили їй тепло, а тепер перетворюються на розпечені голки, що прошивають її свідомість наскрізь. Кожне «люблю», кожне «дякую за вечір» або коротке «сумую за тобою» викликає у неї напад гострої фізичної задухи. Вона бачить у цих рядках ту неймовірну довіру, яку вона власноруч розтрощила на найдрібніші уламки заради ефемерного відчуття контролю над чужим життям.

Її погляд застигає на статусі Олі, де вказано час останнього перебування в мережі. Лєра вираховує кожну хвилину, уявляє, що робить її маленька кохана світловолоса дівчинка в цей момент, про що вона думає і кого бачить поруч із собою. Вона відчуває себе примарною душею, яка приречена вічно спостерігати за чужим життям і щастям, до якого її більше не пускають навіть на поріг. Ревнощі змішуються з каяттям у такий пекельний коктейль, що Валерія починає тихо вити у порожнечу кімнати, затискаючи рот краєм брудного пледа. Вона згадує дотик Олиних рук і губ, запах її шкіри та яскраві білі пасма волосся на своїх подушках, і ці спогади здаються їй тепер солодкими тортурами, від яких неможливо відмовитися за власною волею. Вона приречена страждати.

У її голові нескінченно прокручується сцена їхньої останньої розмови, кожен жест і кожне слово Віктора Олександровича, яке відлунює в її думках наче смертний вирок. Вона ненавидить себе за слабкість, за свій канал, за цю хворобливу жагу бути богом у чужих долях, бо врешті-решт вона залишається абсолютно самотньою у самому центрі створеного нею хаосу. Порожнеча навколо стає настільки фізично відчутною, що Валерії здається, ніби повітря в квартирі закінчується, залишаючи лише сморід її власного морального розпаду.

Лєра сповзає, ні, падає з дивана на холодну підлогу, бо м’яка поверхня більше не здатна тримати її розбите тіло, що прагне лише одного — остаточно зникнути. Вмерти. Вона заходиться риданням, яке більше нагадує тваринне скавучання, бо звичайні сльози закінчилися ще кілька днів тому, залишивши після себе лише пекучу сіль на щоках. Її вузькі груди здригаються від неконтрольованих спазмів, вона обіймає себе за коліна і розгойдується з боку в бік, наче намагається заколисати власний біль. Валерія марить тишею, вона хоче, щоб цей нескінченний гул у голові нарешті припинився, щоб світ просто вимкнув світло і перестав вимагати від неї бути живою. Будь-який фінал зараз здається їй найбільшим милосердям, бо кожен новий вдих приносить лише чергову порцію свіжого відчаю. Вона прагне розчинитися в сірих сутінках вітальні, стати частиною пилу на полицях, аби більше ніколи не бачити власного відображення та не відчувати ваги скоєного.

Клацання вхідного замка розриває цю важку тишу, і в кімнату входить Дарина. Дівчина приносить із собою різкий запах морозу та передсвяткової метушні, що виглядає в цьому занедбаному приміщенні максимально недоречно. Вона обережно ставить на стіл невеликий термос із домашнім бульйоном, намагаючись не дивитися на жахливий стан своєї тітки. Дарина повільно опускається поруч із нею прямо на підлогу, ігноруючи бруд, і бере Валерію за холодну, кістляву руку, яка зовсім не чинить опору.

— Лєр, подивися на мене. — Тихо каже дівчина, намагаючись зазирнути в порожні очі вчительки. — Ти знаєш, який сьогодні день? — Але Валерія лише продовжує дивитися в підлогу перед собою. — Скоро Новий рік, місто вже все у вогнях, люди сміються, купують подарунки. Тобі треба жити далі, чуєш? Не можна так себе ховати, ти просто вбиваєш себе в цій порожнечі.

Дарина починає говорити про те, що час лікує, що можна спробувати все виправити, якщо просто піти до Олі та чесно поговорити з нею ще раз. Ці слова діють на Лєру як удар струмом, вона різко відсмикує руку і знову починає битися в судомах відчаю, захлинаючись новими сльозами.

— Я просила, Дарин, просила, благала! — Вигукує вона, крик болем відлунює від голих стін. — Я стояла перед нею ледь не на колінах, я готова була вирвати своє серце, аби вона тільки повірила! — Лєра закриває обличчя долонями, і її плечі продовжують ходити ходором від безсилої люті на саму себе. Вона знову і знову повторює ці слова, наче заклинання, що не спрацювало, відчуваючи, як остання надія на прощення розсипається в попіл під тиском холодного грудневого вечора.

Дарина відгвинчує кришку термоса, і аромат курячого бульйону, надто живий і справжній для цієї задушливої кімнати, вдаряє в застояне повітря. Вона підносить чашку до самих губ Валерії Віталіївни, намагаючись змусити її зробити бодай ковток, але жінка лише слабко відвертає голову, заплющуючи очі від нудоти. Її тіло відмовляється приймати будь-що, що нагадує про продовження цього безглуздого існування.

— Тобі треба сили, Лєр, ти ж ледь дихаєш, — Дарина зітхає, відставляючи їжу на край захаращеного столу. Вона підводиться і йде до спальні, де панує ще густіша темрява.

Через хвилину з сусідньої кімнати доноситься її обурений голос, який звучить різко і боляче. Дарина вмикає світло в акваріумі, і його холодне блакитне сяйво висвітлює каламутну воду.

— Ти навіть про них забула, так? — Вигукує дівчина, вказуючи на рибок, які мляво рухаються біля самої поверхні, ковтаючи повітря. — Вода вже зелена, вони ж просто задихаються тут. Ти сама себе нищиш і їх за собою тягнеш.

В очах Валерії раптом спалахує первісний, майже тваринний переляк. Вона згадує, як Оля любила сидіти біля цього скла, як вона притулялася лобом до акваріума і спостерігала за кожним рухом золотавих плавців, називаючи їх своїми маленькими охоронцями спокою. Усвідомлення того, що вона дозволяє померти останньому живому спогаду, який так дбайливо плекала дівчинка, змушує Лєру підхопитися з місця. Вона, хитаючись від слабкості та чіпляючись за стіни, забігає до спальні.

Поки вчителька, тремтячими руками розсипаючи корм та намагаючись відрегулювати фільтр, метушиться біля акваріума, Дарина помічає на зім’ятій ковдрі телефон. Екран усе ще світиться тьмяним світлом, відображаючи інтерфейс того самого таємного каналу. Дівчина відчуває, як у грудях закипає холодна рішучість. Вона швидко бере пристрій у руки, її пальці впевнено ковзають по налаштуваннях. Дарина знаходить пункт видалення профілю та самого каналу. Вона не вагається ні секунди, натискаючи на кнопку, яка за одну мить стирає весь той бруд, що Валерія Віталіївна так довго та ретельно збирала.

Канал, який був джерелом її влади та водночас її прокляттям, припиняє своє існування.

Дарина кладе телефон назад на те саме місце, поки її тітка, захлинаючись від сліз, шепоче рибкам вибачення, які насправді призначаються зовсім іншій людині.

— Пробач, пробач… і ти пробач… — Кожну вона виловлює, по лікоть опускаючи в воду руку, і кладе до меншого, тимчасового акваріуму, поки не помиють основний. Знає, що робити так не можна, та зараз головне, щоб вони вижили.

— Збожеволіти… — Шепоче Дарина, осудливо хитаючи головою, та йде до ванної кімнати, збираючись допомогти Лєрі вимити акваріум.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ОЛІ

*******************

Через декілька вулиць, за такими ж затуманеними вікнами, Оля перебуває у стані, який дзеркально відображає занепад її колишньої коханої. Вона лежить на ліжку, загорнувшись у ковдру так щільно, ніби намагається створити навколо себе непроникний кокон, де не існує ні часу, ні спогадів, ні зовнішнього світу. Біляве волосся розсипається по подушці тьмяними, заплутаними пасмами, втрачаючи свій колишній сонячний блиск, а очі стають схожими на дві порожні скляні кульки, що зовсім не відбивають світла лампи.

Батько майже не відходить від дверей її кімнати, постійно заходить усередину, приносить теплий чай або тарілку з їжею, до якої дівчина навіть не торкається. Він намагається поправити ковдру, обережно торкається її плеча, намагаючись намацати хоч якийсь зв'язок із донькою, але кожна його спроба допомогти наштовхується на глуху та важку стіну мовчання. Батько відчуває власну безпорадність, яка роз’їдає його душу сильніше за будь-яку хворобу, бо бачить, як Оля повільно згасає, занурюючись у бездонні глибини власних рефлексій. Чоловік говорить до неї тихим, лагідним голосом, просить бодай подивитися на нього або подати якийсь знак, проте вона лише сильніше заплющує очі, відгороджуючись від реальності.

Оля закривається у собі так глибоко, що навіть власне дихання здається їй занадто гучним і дратівливим. Вона нескінченно прокручує в думках кожну деталь зради, розбирає на атоми слова Валерії Віталіївни, згадує кожен жест і кожен погляд, шукаючи в них моменти, коли вона могла все змінити. Дівчина відчуває, як огида до себе та до всього, що було між ними, стає її єдиною відчутною емоцією. Вона не хоче розрад, не хоче бачити жалю в очах батька, бо цей жаль лише підкреслює її нікчемність у власних очах. Кожен рух Віктора Олександровича, кожна його спроба налагодити контакт викликають у неї бажання сховатися ще глибше, розчинитися в темряві кімнати, де її ніхто не зможе дістати. Вона рефлексує над кожним прожитим днем, перетворюючи своє минуле на суцільне поле битви, де вона остаточно і безповоротно програла.

Але під цією товстою кригою відчуження продовжує жевріти почуття, яке Оля ненавидить і плекає водночас. Вона все ще безнадійно любить Валерію Віталіївну, попри весь біль, нанесений цією жінкою. Кожна клітина її тіла прагне знову опинитися в тих обіймах, які виявляються пасткою, проте залишаються єдиним місцем, де вона почувається по-справжньому живою. Дівчина заплющує очі, і в напівтемряві перед нею постає обличчя вчительки, її особливий погляд, що раніше здавався дівчині цілим всесвітом. Вона нестерпно хоче повернутися в ту квартиру, міцно притиснутися до Лєри, відчути знайомий аромат її шкіри та просто викреслити з пам'яті все, що сталося.

У спогадах знову виринають палкі цілунки, від яких паморочиться в голові, а також ті ніжні погляди, якими Лєра обдаровувала її, коли ніхто інший не бачив. Оля відчуває майже фізичний дотик чужих губ до своєї щоки, зовсім-зовсім біля губ, але розплющивши очі, не бачить її над собою. Її біляве волосся безладно розсипається по подушці, пальці мимоволі стискають край важкої ковдри, а в горлі накопичується гіркий і гарячий клубок. Вона вже готова остаточно здатися, дозволити риданню вибухнути і затопити цю тиху кімнату, коли двері раптом різко відчиняються.

На порозі кімнати разом із грохотом дверей з’являється Женя, яка вривається у цей простір скорботи разом із запахом холодного вуличного повітря та незламною енергією. Вона зупиняється посеред кімнати, впирає руки в боки та дивиться на подругу з сумішшю гніву та глибокого співчуття.

— Олька, тридцяте число на календарі. — Каже Женя, і її голос звучить гучно, вибиваючи Олю з її хворобливих марень. — Скоро Новий рік, а ти продовжуєш себе вбивати у цій темряві. Досить. Вставай, ми йдемо дихати повітрям, поки ти остаточно не перетворилася на привид. Я хочу святкувати його з тобою, а не сухим дохликом.

Оля лише глибше заривається обличчям у подушку, намагаючись ігнорувати цей життєрадісний голос, що так безцеремонно вривається в її особисте пекло.

— Відчепись, Женьок. — Глухо кидає дівчина та сильніше стискає край ковдри своїми тонкими пальцями. — Ти даремно прийшла, бо я нікуди не збираюся і хочу просто спати.

Вона відвертається до стіни та показує всім своїм виглядом, що розмова закінчена, проте у Жені на цей день є зовсім інші плани. Подруга робить рішучий крок уперед і одним різким рухом стягує важку ковдру на підлогу, тому білявка залишається абсолютно беззахисною перед холодним повітрям кімнати. Оля здригається від раптового холоду і намагається повернути свій теплий захист, але Женя не дає їй жодного шансу на відступ. Вона починає жартома мутузити подругу, лоскоче її під ребрами та легенько штовхає в боки, чим змушує Олю крутитися на ліжку і мимоволі виходити зі свого в’язкого заціпеніння.

— Якщо не встанеш сама, то я витягну тебе за ноги, я не жартую! — Сміється Женя та продовжує свій активний наступ на меланхолію подруги.

Оля спочатку намагається відбиватися, хоча її рухи залишаються млявими та слабкими, проте наполегливість Жені поступово робить свою справу. Роздратування в душі дівчини перемішується з якоюсь дивною вдячністю за те, що хтось настільки вперто бореться за її повернення до життя. Зрештою Оля з важким зітханням сідає на ліжку, її розтріпане світле волосся закриває частину обличчя, а в очах нарешті з’являється хоч якась ознака усвідомленості. Вона дивиться на подругу, відчуваючи, як залізна хватка депресії на мить слабшає під тиском цієї безцеремонної, але такої потрібної турботи.

— Чого ти од мене хочеш, Жень? — Оля запитує це зовсім тихо, майже безвільно, дивлячись на подругу крізь пасма свого розтріпаного світлого волосся.

Вона все ще відчуває себе занадто слабкою для будь-яких суперечок, тому просто спостерігає за кожним різким рухом Жені. Подруга ж поводиться максимально хазяйновито та впевнено, вона абсолютно ігнорує запитання і починає швидко порпатися в речах, що розкидані на стільці біля шафи. Через мить у бік Олі летить важкий вовняний светр, який приземляється прямо їй на коліна, а слідом за ним прилітають теплі колготи та пара товстих в’язаних шкарпеток.

— Менше запитань і більше дій. — Женя наказує це тоном, який не передбачає жодних заперечень, та весело підморгує. — Вдягайся мерщій, ми і так втрачаємо дорогоцінний час, поки ти тут вирощуєш у собі нові приводи для смутку.

Оля важко зітхає, але все ж таки починає повільно підводитися з ліжка, бо розуміє, що Женя просто так від неї не піде. Вона скидає з себе тонку нічну сорочку, залишаючись повністю оголеною перед подругою, проте це анітрохи не бентежить дівчат. Женя продовжує крутитися поруч, вона сміється з якоїсь своєї думки та час від часу легко торкається плеча чи спини подруги, наче намагається передати їй хоч краплю власної життєвої енергії.

Оля рухається дуже повільно, знехотя натягує на себе теплий одяг, відчуваючи кожним міліметром шкіри його грубу та колючу текстуру. Женя в цей час не замовкає ні на хвилину, вона постійно перебуває в русі, щось перекладає на столі, поправляє штори та створює навколо Олі справжній вихор із шуму та тепла. Оля відчуває на собі цей уважний та люблячий погляд подруги, яка бачить її худорлявість і кожну подряпину, нанесену собі у істериках, проте Женя свідомо уникає будь-яких важких зітхань чи жалю. Вона просто є поруч, вона заповнює собою весь вільний простір кімнати, поки Оля нарешті не завершує свій тривалий процес перевдягання.

Женя міцно стискає тонку руку Олі та буквально витягує її з кімнати, не даючи жодного шансу на протест чи повернення у тепле ліжко. Вони стрімко проходять повз Віктора Олександровича, який завмирає посеред коридору з порожньою чашкою в руках. Батько лише здивовано піднімає брови та проводжає дівчат розгубленим поглядом, проте Женя навіть не озирається, цілеспрямовано штовхаючи подругу до ванної кімнати. Оля слухняно сідає на низький табурет, поки Женя починає хазяйновито перебирати баночки на полицях, шукаючи потрібний гребінець та гумку для волосся.

Яскраве світло софітів над дзеркалом безжально висвітлює кожну дрібницю на обличчі дівчини, змушуючи її мружитися та спочатку відвертати голову. Женя стоїть позаду, вона збирає заплутані біляві пасма у свої долоні та намагається акуратно розчесати їх, щоб зав’язати тугий хвіст. Поки подруга зосереджено воює з неслухняним волоссям, Оля нарешті знаходить у собі сили підняти очі та подивитися на власне відображення. Її погляд миттєво приковується до брови, де ще зовсім нещодавно був акуратний пірсинг, а тепер залишається лише червона рвана лінія свіжого шраму.

Оля розглядає цей слід з якоюсь хворобливою цікавістю, відчуваючи, як усередині все стискається від усвідомлення його незворотності. Цей шрам здається їй справжнім тавром, особистим автографом Валерії, який вона залишила на згадку про себе назавжди. Дівчина відчуває дику суміш огиди та дивного полегшення, адже цей потворний слід на обличчі завжди буде з нею, не те що хтось. Вона торкається кінчиками пальців до затягнутої шкіри і здригається, бо відчуває там не лише фізичну нерівність, а й біль від досі незагоєної рани.

Цей шрам нагадує їй про ту фатальну ніч, про холод підлоги та власний пронизливий крик, який досі відлунює у її вухах кожного разу, коли в кімнаті стає занадто тихо. Оля розуміє, що ця мітка залишиться з нею до кінця життя, вона буде першим, що бачитимуть люди під час зустрічі, і це робить її вразливою та водночас неймовірно сильною. Женя в цей момент затягує гумку на потилиці Олі, і дівчина бачить у дзеркалі, як її обличчя тепер стає повністю відкритим, а цей слід на брові лише підкреслює її нову, гостру і справжню сутність.

Женя не дає Олі надто довго вдивлятися у власну трагедію. Вона вмикає холодну воду, набирає повні пригорщі крижаної води та доволі грубо, навіть трохи безжально, плескає нею в обличчя Олі. Дівчина здригається, різко вдихає повітря і намагається відсахнутися, кліпаючи мокрими очима, але Женя міцно тримає її за плечі, змиваючи з її шкіри залишки сну, солі та тижневої апатії.

— Жива? — Женя бере подругу за обличчя, змушуючи дивитися прямо на себе, і злегка струшує її, наче намагається остаточно витрусити з голови весь той похмурий морок.

Оля дивиться прямо у очі подруги, що так близько. Її обличчя, щойно бліде й нерухоме, починає пашіти від холоду та різких дотиків. Вона бачить у відображенні не привид, а живу людину з почервонілими щоками та розкуйовдженим мокрим пасмом волосся біля вуха.

— Жива. — Нарешті видихає Оля, і її голос звучить значно твердіше, ніж кілька хвилин тому.

Вони виходять у коридор, де Женя вже витягає з вішалки важку зимову куртку Олі. Дівчата вдягаються разом, Женя допомагає застібнути блискавку, постійно щось жартує про зимову сплячку та не забуває намотати на шию подруги об’ємний шарф, який майже повністю приховує нижню частину обличчя, залишаючи відкритими лише очі та ту саму мітку на брові. Віктор Олександрович мовчки спостерігає за ними з кухні, і в його погляді вперше за довгий час з’являється слабкий промінь надії. Коли двері квартири нарешті зачиняються, Оля відчуває перший подих справжнього морозу, який здається їй неймовірно чистим після задушливого повітря кімнати.

Під’їзд зустрічає дівчат колючим протягом, а коли важкі двері нарешті розчиняються, Оля мружиться від сліпучого білого світу. Вулиця засипана свіжим снігом, який іскриться під блідим грудневим сонцем, майже нереальним після тижня добровільного ув’язнення.

Біля паркану, притулившись до засніженого парапету, на них чекає Макс. Його темна куртка виділяється на фоні білих кучугур, а з рота вириваються невеликі хмаринки пари. Женя, не стримуючи емоцій, буквально зривається з місця, пробігає кілька метрів і з розгону кидається йому в обійми, весело сміючись на всю вулицю. Оля зупиняється осторонь, спостерігаючи за цією сценою. Її серце раптом пропускає удар, бо в пам’яті миттєво виринає інший образ: як вона сама колись так само кидалася до Лєри, як тонула в її парфумах і відчувала себе найщасливішою у світі.

Але Ольга різко заплющує очі, намагаючись відігнати ці спогади, що пахнуть зрадою та розчаруванням. Вона робить над собою зусилля, підходить ближче і несміливо, майже офіційно, теж обіймає Макса. Хлопець обережно притискає її до себе, даючи тепле чоловіче відчуття підтримки, яке зараз так необхідне її надламаній душі.

Коли Оля відсторонюється, Макс не поспішає відводити погляд. Він мовчки та дуже уважно роздивляється її обличчя, затримуючись на червоному шрамі, що різко виділяється на фоні блідої шкіри. Оля хоче прикрити його волоссям чи шарфом, але хлопець лише ледь помітно киває і нахиляється до самого вуха Жені та щось тихо їй шепоче, продовжуючи тримати руку на плечі Олі, наче намагається захистити її від усього світу.

Женя реагує на шепіт Макса з характерною для неї експресією, різко скидає брови, її очі розширюються, а губи складаються у коротке, емоційне «Та ти що!». Вона на мить завмирає, переварюючи почуте, але потім рішуче струшує головою, наче відкидає все зайве, і знову перемикає увагу на подругу. Вона міцно хапає Олю за руку, переплітаючи свої пальці з її холодними пальцями, і тягне дівчину вперед, геть від сірого під’їзду та гнітючих спогадів. Вони йдуть розчищеними тротуарами до самого центру міста, де передсвяткова метушня сягає свого апогею. Навколо миготять гірлянди, з кожної вітрини лунають різдвяні мелодії, а повітря пахне хвоєю та солодкою ватою. Макс слухняно тримається на кілька кроків позаду, засунувши руки в кишені куртки. Він виступає в ролі мовчазного охоронця, даючи дівчатам необхідний простір і не втручаючись у їхній світ.

Женя не замовкає ні на секунду. Вона з неймовірною швидкістю перескакує з однієї теми на іншу, обговорюючи безглузді вбрання перехожих, плани на завтрашню ніч та якісь дрібні плітки, про які Оля за час своєї ізоляції зовсім забула. Вона спочатку лише мовчки слухає, відчуваючи, як цей потік слів поступово витісняє з її голови важкі роздуми про кохану. Вона починає потроху відповідати, її голос стає гучнішим, а рухи — впевненішими. Оля відчуває вдячність за цю безперервну балаканину, яка стає для неї своєрідним знеболювальним. Поки вони йдуть крізь святковий натовп, дівчина іноді ловить на собі погляди перехожих, які затримуються на її шрамі, але з кожним кроком їй стає все більше байдуже на те, що думають сторонні.

Дівчата майже біжать крізь щільний натовп, що пахне глінтвейном та мокрою вовною, поки Женя продовжує щось емоційно доводити, розмахуючи вільною рукою, і Оля, захоплена цим вихором чужої енергії, зовсім перестає дивитися під ноги. На повороті біля яскраво підсвіченої вітрини вони на повній швидкості врізаються в невеличку чергу.

Оля від несподіванки ледь не втрачає рівновагу, але міцні руки миттєво хапають її за передпліччя, не даючи впасти на слизьку бруківку. Вона піднімає голову, важко дихаючи, і впирається поглядом у знайому темну куртку. Льоша стоїть прямо перед ними, непохитний і спокійний, ніби він чекає тут саме на цей момент зіткнення. Його обличчя залишається серйозним, а погляд одразу ж фіксується на Олі, ігноруючи святкову метушню навколо.

— Обережніше. — Тихо каже він, не поспішаючи відпускати її руки. Його очі повільно сканують її обличчя, на мить затримуючись на червоному сліді над бровою. Оля завмирає, очікуючи на звичне запитання чи бодай тінь жалю, але в погляді Льоші немає нічого подібного.

Льоша випускає передпліччя Олі й по-чоловічому міцно тисне руку Максу:

— Здоров. — Вони кивають один одному, а потім він коротко обіймає Женю, повертається до Олі й мовчки притягує її до себе. Оля втискається обличчям у його жорстку куртку, відчуваючи, як тремтіння всередині нарешті вщухає. Коли вона відсторонюється, Льоша не відводить погляду від її шраму, але й не робить із цього драми. — Ви як тут, всі разом? Можна доєднатися? — Спокійно питає він, підлаштовуючись під їхній крок.

— Давай. — Ледь чутно відповідає Оля. Вони йдуть повз яскраві вітрини, і розмова сама собою чіпляється за звичні, майже побутові речі.

— Чули, що Палич після свят обіцяє влаштувати контрольну з фізики по всьому розділу? — Женя озирається через плече, іронічно закочуючи очі. — Він точно хоче зіпсувати нам канікули ще до їхнього завершення.

— Він щороку це каже. — Відгукується Макс, притримуючи Женю за лікоть на слизькій ділянці. — Потім забуває половину тем і дає тести для п'ятикласників. Оль, ти як, готова? — Оля слабко посміхається, і ця міміка ще трохи тягне свіжий шрам, нагадуючи про себе.

— Мабуть. Мені зараз навіть фізика здається чимось нормальним. Порівняно з усім іншим.

— А я взагалі думаю забити на перший тиждень. — Подає голос Льоша, штовхаючи носком черевика снігову грудку. — Кажуть, у школі знову збираються міняти розклад. Чутки ходять, що дехто з викладачів може взагалі не вийти на роботу.

Оля здригається, розуміючи, про кого він натякає, але Льоша одразу переводить тему, не даючи їй знову провалитися в роздуми. Хоча, він не встигає. Сніг під ногами продовжує рипіти, але для Олі цей звук стає дедалі тихішим, ніби вона знову занурюється під воду. Святкові вогні розмиваються у кольорові плями, а голоси друзів перетворюються на далеке гудіння. Вона знову бачить перед очима ту саму квартиру, відчуває запах коньяку та чує хрипкий голос Валерії Віталіївни, який досі має над нею владу. Її шепіт кохання, обіцянки, цілунки, любовні усмішки… Оля мимоволі сповільнює хід, її погляд скляніє, застигаючи на власних носках черевиків.

— Оль? — Льоша зупиняється поруч і кладе руку їй на передпліччя, злегка стискаючи. — Ти де зараз? Що трапилось? — Оля лише здригається і мовчить, притискаючи підборіддя до шарфа. Вона не має сил навіть відкрити рот, бо кожне слово про Лєру здається їй шматком гострого скла.

— Та що трапилось... — Женя різко розвертається, її обличчя вмить стає серйозним, а в очах спалахує гарячий захисний вогонь. — Трапилось те, що наша вельмишановна географічка — ти ж знаєш про їхні стосунки? — остаточно з'їхала з глузду. — Женя починає переповідати все, розповідає про той клятий канал, про маніпуляції, про те, як Лєра роками лізла в життя школи під маскою турботи, і про те, чим закінчилась їхня остання зустріч. Макс мовчки стоїть поруч, опустивши голову, а Льоша слухає, не перериваючи жодним словом. Його обличчя стає кам'яним, а щелепи щільно стискаються. — Даринку більш за все шкода, якщо це випливе, їй доведеться знову школу змінювати. Вона он, кружляє навколо тітки, хвилюється.

Коли Женя закінчує, на алеї на мить стає так тихо, що чути лише віддалені вибухи петард десь біля ялинки. Оля стоїть, заплющивши очі, чекаючи на осуд чи шок, але відчуває лише теплу долоню Льоші, яка тепер стискає її руку ще міцніше.

Льоша мовчки скорочує відстань між ними та розводить руки, перекриваючи собою весь галас святкового натовпу. Він притягує Олю до себе і ховає її у своїх обіймах. Холодна синтетична тканина притискається до її щоки, але від його грудей йде такий рівний і спокійний жар, що Оля миттєво відчуває, як крига всередині неї починає танути. Він тримає її міцно і впевнено, його долоні на її спині створюють відчуття непробивної стіни.

Вони стоять посеред засніженої алеї і ледь помітно похитуються в такт якомусь лише їм зрозумілому ритму. Оля відчуває, як з її плечей зникає невидима вага, що чавила її до землі останній тиждень. У цьому кільці рук їй дозволено бути слабкою, маленькою і розбитою, бо Льоша бере весь тягар на себе і навіть не згинається під його вагою. Вона чує розмірений стукіт його серця крізь одяг, і цей звук заспокоює краще за будь-які ліки. Оля видихає все повітря з легень, втискається носом у комір його куртки, що пахне морозом і пральним порошком, і вперше за довгий час відчуває себе у цілковитій безпеці.

Льоша кладе підборіддя їй на маківку, ще міцніше змикаючи руки замком на її спині.

— Ми всі поруч. — Його голос вібрує в грудях, передаючись їй прямо в душу. — Все вже позаду, лишилось тільки перебороти свої почуття. — Оля заплющує очі і дозволяє собі просто розчинитися в цьому моменті абсолютного спокою, відчуваючи величезну вдячність до хлопця, який без зайвих слів став її опорою.

Через час Оля нарешті відсторонюється, відчуваючи, як обличчя обпікає холодним повітрям після теплого кокона Льошиних обіймів. Вона шморгає носом, витираючи залишки вологи зі щоки краєм довгого рукава куртки, і робить глибокий вдих. Повітря більше не здається їй колючим, воно наповнює легені свіжістю, вимиваючи залишки того липкого жаху, що оселився всередині. Оля поправляє шарф, намагаючись приховати почервонілий ніс, і кидає погляд на друзів.

Женя і Макс стоять зовсім поруч, майже впритул один до одного. Макс тримає Женю за руку, великим пальцем повільно погладжуючи її шкіру, а дівчина піднімає на нього очі, наповнені тихою і зрозумілою ніжністю, і Олі стає тепло лише від самого споглядання цієї картини. Вони переглядаються без слів, обмінюючись якимось особливим знанням про спільне щастя, і це виглядає так правильно і просто, що Оля вперше за довгий час не відчуває заздрощів або суму — лише тиху радість за подругу.

Льоша знову кладе руку їй на плече, повертаючи в реальність, і злегка підштовхує вперед.

— Ну що, замерзли? — Льоша каже це вже гучніше, звертаючись до всієї компанії. Його голос звучить бадьоро, наче він намагається остаточно розігнати залишки меланхолії.

Женя нарешті відриває погляд від Макса і весело підморгує Олі.

— Я вже не відчуваю пальців на ногах. — Сміється вона. — Пропоную терміново знайти якесь місце, де подають найтепліший какао в цьому місті. Бо якщо ми зараз не погріємося, Новий рік я зустріну з температурою під сорок. — Макс киває, і вони всі разом рушають далі площею, залишаючи позаду важкі розмови та примарні тіні минулого.