Глава 19. Географія шрамів.

Оля не знала, скільки вона просиділа в туалеті, побоюючись почути кроки Лєри, яка прийшла б, щоб знову сказати, що це все помилка, що їй варто забути про це, про свої почуття. Але Лєра не йшла, а час плинув, і Оля повільно опустила руку з губ, погляд загубився на її колінах. Думки були хаотичними: Лєра була правдою, але ця правда була помилкою для самої Лєри. Різко піднявшись на ноги, так, що аж в очах потемніло, вона відправилась до кабінету фізики, де залишила рюкзак, а вчителька люб’язно надала його, щойно Оля збрехала про погане самопочуття. Їй охоче повірили через спітніле обличчя, червоні очі та розпатлане волосся.

Дівчина залишила будівлю школи запасним виходом, не зустрівши дорогою жодного зі своїх знайомих. Вона побоялась подивитися на вікно на третьому поверсі, щоб не побачити там увімкнене світло. Сонячне світло на вулиці здалося їй занадто яскравим, занадто буденним для дня, який тільки но зазнав такої колосальної події. Оля йти додому почала на автоматі. Кожен крок був настільки механічним, що здавалося, ніби тіло відірвалося від душі. Вона відчувала холод вітру на обличчі, але внутрішній жар не зникав.

Єдиним, що дійсно мало значення, було фантомне тепло на губах і постійне відтворення сцени в голові. Вона перебирала в пам'яті кожну мілісекунду поцілунку, намагаючись знайти в ньому не жаль, а почуття, і не помилку, а відповідь. Вона перетнула два квартали, не звернувши уваги на жодне обличчя. Вона була у власному світі, де заборона була солодкою.

Оля зайшла у свій під'їзд і піднялася сходами. Замок у дверях був гучним. Квартира була порожня і мовчазна. Ніхто не чекав її, і нікому не потрібно було нічого пояснювати. Оля підійшла до дзеркала у передпокої і пильно подивилася на своє обличчя. Заплакані очі тепер несли холодний вогник рішучості.

Оля кинула рюкзак на стілець вітальні, ледь стягнула з себе одяг і взуття, і пройшла на кухню. Серце продовжувало калатати, і за кожної згадки про Валерію Віталіївну доводилося зупинятися, заплющувати очі, видихати та сподіватися, що зараз вона не впаде від слабкості, яку викликали спогади.

Оля розігріла собі обід, сіла на кухні та почала залипати в телефон. Написати про поцілунок вона нікому не могла, але хотілось про це розповісти всьому світові, щоб усі знали про її почуття.

В Інстаграм вона побачила допис своєї знайомої з паралельного класу про те, що вона шукає моделей на пірсинг. Жирним шрифтом було написано: «Шукаю моделей для відпрацювання пірсингу брови/губи (на мінімальних умовах оплати за матеріали)! Пишіть в ДМ». Оля відкрила діалог і зараз же почала набирати повідомлення, не даючи собі часу на сумніви:

— Привіт, Аміно. Я бачила твій пост. Брова ще актуально? — І відповідь прийшла майже в той самий час.

—Привіт! Так, актуально, поки що. — Оля закусила губу, роздумуючи, як краще про це написати.

— Я хочу. Коли я можу підійти? Мені краще сьогодні, якщо можливо. — Аміна продивилась одразу і надрукувала відповідь.

— Я зараз вдома, десь біля 17:00 зможеш? — Оля відклала телефон. Була вже четверта година дня. У неї було менше години на збори і дорогу.

Вона швидко зайшла у свою кімнату, схопила гаманець з грошима і маленький рюкзак. Вона не попередила батька, що піде гуляти, бо хотіла повернутися ще до початку уроку французької. Через п’ять хвилин Оля вже стояла біля дверей квартири. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заблокувати всі зайві думки. Важливим було те, що вона робить прямо зараз.

Оля обережно зачинила за собою двері і вибігла з під'їзду на вулицю, прямуючи на зупинку автобуса. Аміна жила в декількох кварталах, але їхати було б швидше і тепліше, тож, щойно під’їхав автобус, Оля заскочила, розплатилася та впала на перше-ліпше місце.

— Привітик! Заходь, роздягайся. — Привітала її Аміна, обійнявши. Оля відповіла на обійми, посміхнувшись знайомій. Аміна була гарною темноволосою дівчинкою, з виразними бровами та темними очима — повна протилежність Олі. Здається, Аміна приїхала в їхнє місто з Вірменії, чи Казахстану, Оля точно не пам’ятала.

— Дякую, що погодилась так швидко. — Додала Оля, поклавши на комод свою курточку. Аміна потиснула плечима.

— Нема за що, навпаки, мені приємно, що хтось вірить у мої сили. Не боїшся? — Запитала Аміна, запрошуючи Олю до своєї кімнати. Оля озирнулась, і одразу ж побачила дійсно гарно облаштоване робоче місце. У звичайний простій кімнаті у кутка біля вікна було перетворене на міні-студію місце: металевий столик із блискучими інструментами, лампа на гнучкій ніжці та професійне крісло. На столику акуратно лежали голки в індивідуальних стерильних упаковках та контейнери з антисептиками. Аміна пройшла до стола й витягла пару рукавичок, вона виглядала спокійною і впевненою.

— Якщо чесно, трохи. — Чемно відповіла Оля, скидаючи рюкзак. Хоча насправді вона відчувала, як адреналін знову накочує хвилями, але це була приємніша тривога, ніж та, що залишилася від поцілунку.

— Я рада, що ти зважилася. З тобою, здається, це буде вже третя брова, і це добре, бо я вже набила руку, але все одно нервую. Зброю бачиш? — Аміна кивнула на столик. Оля обережно підійшла ближче.

— Це все стерильне?

— Сто відсотків. Я все відкриваю при тобі. — Аміна підняла тонку, блискучу голку-катетер в прозорій упаковці. — Ти ж знаєш, що робити пістолетом, як у переходах, — це злочин?

— Ясно. — Оля відчула дивний спокій, дивлячись на гостру голку. Руки самі собою знайшли під кофтою бинт та нервово відтягнули рукав худі. — Мені подобається, як це виглядає.

— Дивись, одразу будь-яку прикрасу ти не поставиш, тож зробимо тобі штангу, як для першого проколу. Де хочеш? Вище, нижче? — Оля сіла в крісло, відкидаючи волосся.

— Головне, щоб на брові. А там вже де анатомія дозволить. — Аміна засміялася, беручи в руки маркер. Вона почала ретельно розмічати точки. Маркер холодив шкіру.

— Ти знаєш, — Сказала Аміна, уважно дивлячись на її чоло, — Я думала, ти більш така... тиха. А тут одразу такий різкий пірсинг. Що трапилося, якщо не секрет? — Оля трохи забарилася з відповіддю. Вона не могла сказати: “Моя вчителька мене поцілувала, і тепер я намагаюся це якось зафіксувати у фізичному світі”.

— Просто... захотілося щось змінити. — твердо відповіла Оля. — Аміна закінчила розмітку, задоволено кивнула і взяла антисептик.

— Ось це я поважаю. — Холодний спирт потік по шкірі. Оля відчула запах дезінфектора, металу та якоїсь солодкої есенції з кімнати. — Пам’ятай: головне — вдихнути, коли я скажу. — Вона взяла зажим, націлила голку. — Останній шанс передумати. — Але Оля заплющила очі.

— Роби. — Аміна взяла зажим і обережно, але твердо стиснула ділянку шкіри над бровою Олі. Оля заплющила очі, чуючи власне прискорене серцебиття, а також відчуваючи заніміння на брові та напружене дихання Аміни.

— Окей... Вдих. — Спокійно скомандувала Аміна. Оля глибоко вдихнула, наповнюючи легені повітрям, і затамувала подих.

У наступну секунду вона відчула різкий, гострий укол, швидкий, проникаючий спалах, коли холодний метал пройшов крізь м’язи і шкіру. Біль був абсолютним, але досить коротким. Оля стиснула кулаки, відчуваючи, як її тіло напружилося.

Потім різкий біль змінився на палаюче печіння і дискомфорт. Вона відчула, як голка виходить з іншого боку, а потім Аміна швидко просунула через отвір срібну штангу.

— Видих. — М’яко сказала Аміна, прибираючи зажим. Оля видихнула, відчуваючи, як тремтять її плечі. Над бровою відчувався пульсуючий вогонь, але це був чистий, фізичний біль, який очищував її душу та знімав з плечей важкість.

Аміна швидко закрутила кульки на кінцях штанги, акуратно протерла місце проколу останній раз і подала Олі дзеркало.

— Готово. — Голос Аміни звучав гордо. Оля розплющила очі і подивилася у дзеркало. Над лівим оком була яскраво-червона рана, навколо якої вже починав з’являтися легкий синець, а посередині блищала невелика срібна штанга. Це виглядало різко, виглядало сміливо, і виглядало як доказ того, що Оля зробила те, що здавалося незворотним. Як і той клятий поцілунок з Лєрою.

Вона посміхнулася. Слабко, але справжньою посмішкою, яка не мала нічого спільного зі сльозами в туалеті.

— Отже, у тебе буде синець перший тиждень, будеш гарна-гарна в школі. — Повідомляючи про це, Аміна стягувала рукавички та прибирала на столі. — Користуватися макіяжем, кремами, лосьйонами поки не треба, і не треба тижні зо три. Промивати кожен день двічі мінімум, як чистити зараз розкажу. — Вона поставила перед Олею банку якого фізрозчину. — Намагайся перші два дні не мити голову, а також не спати на лівому боці та обережно з одягом. Якщо що, знаєш, де мене знайти у школі. І не чіпай брудними руками! — Грізно і, уперши руки в боки, промовила Аміна. Оля гмикнула.

— Добре, бос. — Вона відсалютувала Аміні, а потім витерла сльози болю, що виступили на очах. Одразу ж згадалися сльози, коли лезо танцювало шкірою. Оля махнула головою, відганяючи ці думки.

Раптово, поставивши антисептик, Аміна дістала з полиці ще якусь склянку. Оля впізнала у ній спрей для носу. Аміна двічі в одну ніздрю закапала спрей і глибоко вдихнула.

— Ти хворієш? — Запитала Оля. Аміна покачала головою, ще раз шморгнувши носом.

— У мене просто залежність від них, я не можу без них спати, їсти, розмовляти і дихати. Як виповниться 18, зроблю операцію, щоб позбутися залежності. — Оля здригнулась.

— Жах який. І скільки це вже в тебе?

— Років п'ять, напевно. А взагалі, це не новина. Ти подивись на всіх, хто ходить із закладеним носом. Он, наприклад, Валерія Віталіївна... — Щойно почувши її ім’я, Оля відчула себе, наче після крижаного душу.

— Справді? Не помічала… — Пробурмотіла вона, аж раптом в думках промайнула згадка, що Дарина ніколи ні слова не сказала за залежність, хоча мала б, враховуючи те, що сховати таку деталь вельми важко. Оля згадала, і нарешті розгадала загадку одного з ароматів, що завжди був з Лєрою та у її квартирі — м’ята, солодкий і свіжий, трохи солонуватий запах м’яти, а точніше, ліків.

— Да, Лєрочка намагається приховувати це, але я її розумію, без них важко дихати. Але якщо у мене ніс так реагує на відсутність спрею, то вона важко дихає, коли на вулиці сухо. — Аміна з такою легкістю казала про це, наче це вона сталкерила свою вчительку вже майже півроку, а не Оля.

— Зрозуміла… — Аби не мовчати, пробурмотіла Оля. Біль на брові вже майже перестав турбувати, залишився лише фоновим відголоском проколу. Оля знову глянула на себе в дзеркало. — Скільки з мене? — Запитала вона, насолоджуючись блиском прикраси у світлі ламп.

— Символічні 2 сотки за прикрасу. — Махнула рукою Аміна. — Дякую, що погодилась стати моделлю. Не проти, якщо пофотографуємо? — Вона дістала телефон.

— Тобі дякую, що зробила. — Оля кивнула і сіла назад у крісло, щоб Аміна могла легко сфотографувати її прокол.

У неї є прокол. Є пірсинг.

Розуміння цього накотило великою хвилею, і в той же час захотілося цю прикрасу покрутити, доторкнутися до неї, роздивитися, зрозуміти, як вона відчувається в руці… Але Оля пам’ятала настанови Аміни, тож, стоячи в ванній кімнаті своєї квартири, вона могла лише дивитися на те, як навколо сережки розквітає фіолетовий синець.

Ранок вівторка був холодним і сірим, але в душі Олі горів неспокійний жар. Вона прокинулася від пульсуючого болю над лівим оком. Вона підвелася з ліжка і підійшла до дзеркала. Світле і неслухняне волосся було розпатлане після сну. Оля почала механічно розчісувати його, намагаючись не тягнути за пасма, які могли б зачепити пірсинг.

На брові блищала срібна штанга. Вона була яскрава, чужа, але абсолютно її. Навколо проколу зацвів невеликий, але чіткий фіолетово-жовтий синець — свідчення боротьби тіла з металом.

— Оце так подаруночок на ранок. — Прошепотіла Оля, обережно торкаючись холодної кульки кінчиками пальців. Вона пошкодувала, що не зробила пірсинг на канікулах, коли вона могла б не виходити з дому і нікому не показувати синець до того, як він загоїться.

Думки нестримно поверталися до вчорашнього дня, до Лєри, до її губ, до того короткого подиху. Вона намагалася намалювати в голові її вираз обличчя, коли Лєра побачить її сьогодні з цією голкою у брови. Оля зайшла на кухню. На столі була лише залишена ввечері порція її батька, а на стікері коротка записка: "Сніданок на плиті. Пішов рано." Оля відчула знайому гіркоту. Не розчарування, але тугу.

— Хотілося б, щоб ти побачив це першим і спитав щось. Хотілося б, щоб ти хоч би звернув увагу на те, що я стала іншою за ніч. — Але він знову не прийшов додому до її приходу і пішов до її пробудження. Їхні життя тепер були двома паралельними лініями в одній квартирі. Він був у своєму світі, пов'язаному з роботою і невідомими вечорами, вона — у світі, де тебе зненавидить єдина рідна людина, якщо ти розкажеш те, що у тебе на душі.

Оля швидко одяглася у звичну темну худі та джинси та схопила рюкзак, на секунду затримавши погляд на своєму відображенні у дверцятах шафи.

Зазвичай, дорогою до школи вона сміялась про щось з Євгенією, яка розповідала свої дурні сни та мріяла про Макса. Зараз, шляхом до школи, їй ніхто зі знайомих не трапився. А може, це було й на добре. Будучи на порозі школи, вона накинула на голову капюшон, намагаючись сховати синець. Не вистачало ще, щоб хтось зараз звернув на це увагу, та виставив в «Підслухано».

Скільки б проблем вирішило б просте переведення в іншу школу… І Женя з Дариною б більше не мали б сенсу, і Валерія Віталіївна стала б просто подругою батька, і переживати за «Підслухано» не треба було б… З такими думками Оля, натягнувши капюшона нижче і не піднімаючи голови, пройшла до свого місця, прямо перед столом Лєри.

Дзвінок пролунав уже хвилини дві тому, але Лєри все ще не було. Оля почала хвилюватися, що вчителька не прийшла до школи знову, вже через неї, але б тоді їм знайшли заміну. Оля встигла засмутитися й лягла на руку, аж раптом у коридорі почулися кроки, до болю рідні і квапливі. Оля трохи повернула голову, щоб дивитися на вхід.

Лєра зупинилась у дверях, її очі одразу ж знайшли Олю. Вони дивилися прямо на неї, прямо в душу, а в очах Лєри, в її світлих, гарних очах зараз була велика кількість емоцій, які Оля була не в змозі прочитати.

Нарешті взявши себе в руки, Валерія Віталіївна зачинила за собою двері, відвела погляд від Олі та пройшла до свого столу. Оля, не відриваючи голови від парти, спостерігала за нею, проводжаючи очима.

— Вітаю, діти. Самостійно опрацьовуємо 17 параграф, мені треба дещо зробити. — Одразу почала вона, розклавши зошити і журнал у себе на столі. Оля глибоко і показово зітхнула, підняла голову і відкрила підручник на абсолютно випадковій сторінці. Вона не збиралась зараз читати параграф, який з нудьги прочитала ще місяць тому на біології. Замість того, Оля продовжувала спостерігати за метушливими і необережними рухами завжди зібраної Валерії.

Валерія Віталіївна, здавалося, зовсім не звертала уваги на те, що шепіт в класі починає зростати, і діти давно не читають параграф. Вона постійно щось писала, потім перекреслювала, нервово кусаючи губи, виривала листок з зошиту та починала знову. Оля не встигала зрозуміти, що вона робить, а Лєра навіть не піднімала на неї очей, тож дівчинка з нудьги дістала свій блокнот та почала малювати, намагаючись зробити так, щоб малюнок не відображав картину вчорашнього поцілунку.

Раптом на її стіл, трохи пролетівши, впав листок. Оля підняла очі, і побачила, що Валерія Віталіївна вже не пише, а дивиться у вікно, відвернувшись. Серце Олі закалатало, коли на листі вона побачила обережний почерк учительки.

«Олю, щиро вибачаюсь за те, що сталося вчора. Це було до жаху неправильним, але я прошу тебе не доповідати про це нікому. Я не мала цього робити.»

Оля перечитувала повідомлення вже вдесяте, не маючи змоги підняти очі і подивитися на неї. Погляд постійно чіпляла остання фраза, яка була багато разів закреслена, та Оля все одно її прочитала. «Я не хотіла цього.» Замість цієї жахливої фрази вчителька написала, що вона не мала. «Вона хотіла цього поцілунку» — пронеслося у думках Олі. Серце на мить опустилося в шлунок, а руки почали дрижати.

Схопивши власний олівець, вона почала писати, теж тепер стираючи усі фрази, що їй не подобалися. Оля не знала, що саме має написати, але хотілося, щоб останнє слово було за нею.

«Вчорашнє вже не стерти. Я просто хочу знати, чи вам було так само, як мені? Чи відчували ви те саме, що і я, і чи справді вважаєте це помилкою? Чому закреслили ті слова?» — Вона перечитала своє повідомлення. А потім різко стерла усі звернення до Лєри на «ви» і переписала на «ти». Простягнувши руку, вона залишила лист на столі вчительки і відвернулася далі до свого блокноту, де, всупереч її намаганням, з’являвся образ двох дівчат, що цілуються.

Краєм ока вона все ж бачила, як Валерія Віталіївна взяла в руки лист, почала його читати та одразу щось писати. Цього разу відповідь прийшла майже одразу, і через хвилину лист був вже в руках Олі. У цьому було щось надто інтимне — переписуватися на уроці, поки всі інші навіть не дивляться в їхню сторону. Оля озирнулась, щоб подивитися, чи справді нікому немає справи до них.

Оля не одразу прочитала лист. Вона спостерігала за вчителькою, і змогла побачити, як нервово поправляє волосся Лєра, як тремтять її пальці та навіть почула, як її нога під столом відбиває ритми від нервів. Погляд очей був прикутий до папірця в руках Олі, і декілька разів вона наче поривалась забрати його, можливо, навіть щось зробити — переписати, порвати, викинути…

«Будемо чесними, мені дуже лячно від того, наскільки правдою був той поцілунок. Так, я відчувала, але це нічого не змінює, бо я твоя вчителька, і я старша за тебе. В ідеалі ми маємо все забути, знову перейти на «ви», але я благаю тебе, більше не треба цього робити, не треба до мене так звертатися. Це лякає мене більше, ніж той поцілунок, я не витримаю цього.» Написано було настільки нерозбірливо, що спочатку Оля бачила зовсім інші слова там, де їх не може бути.

Оля відчула, як крапля поту біжить спиною під худі, під пояс джинсів, холодить її хребет. Відчула, як на лобі теж виступає піт. Оля тримала папірець так міцно, що пальці побіліли на кінчиках. Слова Валерії Віталіївни плуталися перед очима, нерозбірливі літери здавалися живими істотами, що корчилися на папері.

«...наскільки правдою був той поцілунок». Ці слова впивалися в свідомість Олі болючіше за голку Аміни. Вона перечитувала їх знову і знову, і з кожним разом серце в грудях робило божевільний кульбіт, а потім важко опускалося вниз, залишаючи по собі ниючу порожнечу. В грудях не просто тиснуло — там фізично бракувало місця для легень. Кожен вдих давався з зусиллям, наче повітря в кабінеті географії раптом стало занадто густим, просякнутим запахом крейди та тим самим ментоловим ароматом крапель.

«Я не витримаю цього». Оля відчула, як гаряча хвиля накочує на обличчя, а спиною під худі біжить холодна крапля поту, змушуючи здригнутися. Її нудило від цієї суміші страху і неможливого, забороненого тріумфу.

«Вона боїться мене і того, що відчуває до мене», — пульсувало в скронях. На очі почали накочуватися сльози — не ті гіркі сльози образи, що були вчора, а солоні, гарячі сльози відчаю від того, наскільки все заплутано. Одна крапля впала прямо на листок, розмиваючи чорнило на слові «благаю». Оля ледь підняла очі до Лєри. Вона думала про те, як несправедливо це звучить: «я твоя вчителька». Хіба вчительки можуть так писати, хіба вони можуть так тремтіти? Олі хотілося закричати, підбігти до неї, зірвати цю маску офіційності, яка зараз тріщала по швах. Її руки дрижали так сильно, що олівець випав із пальців і з глухим звуком покотився по підлозі. Оля не ворухнулася, щоб його підняти. Вона лише відчувала, як під шкірою брови пульсує синець.

«Забути? Як я можу забути те, що випалює мені нутрощі прямо зараз?» — думала вона, впиваючись нігтями в долоні. Біль у грудях ставав майже нестерпним, він розтікався під ребрами, заважаючи думати про щось, крім цієї нерозбірливої, відчайдушної записки.

На вільному клаптику паперу, прямо під нерозбірливими рядками вчительки, Оля вивела лише одну коротку фразу. Вона не закреслювала її, не підбирала слова. Вона написала те, що відчувала найгостріше:

«Я не зможу на "ви". І забути теж не зможу. Вибач.» — Вона склала папірець удвічі, і дочекалась моменту, коли Валерія Віталіївна знову подивилась на неї. І тоді вона підняла голову, демонструючи до цього схований від очей Лєри синець.

Оля відчула, як у кабінеті раптом стало занадто тихо, хоча десь на задніх партах продовжували скрипіти стільці. Вона навмисно повільно відкинула голову назад, дозволяючи світлу ламп повністю висвітити ліву частину обличчя. Капюшон сповз на плечі, відкриваючи Валерії Віталіївні картину, до якої та не була готова. На блідій шкірі Олі синець навколо свіжого проколу виглядав особливо болісно — набрякла шкіра набула багрово-синього відтінку, а посередині холодно відблискував метал.

Валерія Віталіївна оніміла. Вона дивилася на цей синець, і її зіниці розширилися від справжнього, майже фізичного страху. Вона не помітила прикраси — вона бачила лише слід, який у її свідомості миттєво перетворився на картину побиття. Вчителька судомно схопила клаптик паперу, і її рука почала літати по ньому з такою швидкістю, що було чутно скрегіт грифеля. Вона навіть не намагалася приховати свій стан від Олі, і не думала прочитати те, що написала Оля.

За мить записка знову опинилася на краю парти.

«Оля, що це?! Тебе б’ють? Хто це зробив?» Лєра подалася вперед, майже спираючись грудьми на стіл, і в її очах зчитувалося таке відчайдушне благання, що Олі на мить стало майже шкода її. Вчителька виглядала так, ніби готова була прямо зараз зірватися з місця, підбігти до неї і закрити собою від усього світу. Вона тремтіла від думки, що її «помилка» призвела до фізичного болю цієї дівчинки.

Оля опустила очі на записку. Вона взяла олівець і, відчуваючи кожним нервом погляд Валерії Віталіївни, написала лише два слова.

«Це пірсинг». Вона знову підняла очі, чекаючи, поки Лєра прочитає це. Оля побачила, як Валерія Віталіївна, прочитавши ці два слова, буквально зсунулася на стільці. Її плечі, що до цього були напружені як струни, різко опустилися. Вона прикрила рот рукою, зробила глибокий вдих і заплющила очі на кілька секунд, приходячи до тями.

За мить на стіл Олі прилетіла нова записка. Почерк став трохи рівнішим, але все ще залишався розмашистим.

«Олю, ти мене до смерті налякала. У мене серце ледь не зупинилося, я вже бог знає що собі надумала... Коли ти встигла це зробити? І де, головне — де? Сподіваюсь, не сама вдома?» Оля ледь помітно посміхнулася, відчуваючи, як її власна напруга змінюється дивним азартом. Вона швидко відповіла:

«Вчора ввечері. У знайомої дівчини, вона знає, що робить, у неї все стерильно. Просто захотілося чогось нового. Тепер синець буде зі мною тиждень». Лєра прочитала це, кусаючи губи. Вона знову подивилася на Олю, але тепер у погляді не було жаху — лише якась сумна ніжність, змішана з нерозумінням. Вона знову почала писати:

«Тиждень... Краще б ти просто купила нову книгу. Ти ж розумієш, що в школі будуть питання? Адміністрація не дуже любить такі "зміни". Болить? Виглядає так, ніби тобі дуже боляче». Оля глянула на записку і відчула, як у грудях знову щемить. Вона хотіла написати, що пірсинг — це дрібниця порівняно з тим, як боліло вчора в туалеті, але стрималася.

«Болить, коли сміюся або піднімаю брову. Але мені подобається цей чесний біль. А на школу мені плювати, нехай питають що завгодно. Мені важливо, що скажеш ТИ».

Лєра затримала погляд на цьому великому «ТИ», яке Оля додатково виділила декілька разів. Оля бачила, як кінчики її пальців побіліли, стискаючи папірець. Вчителька довго нічого не писала, просто дивилася в журнал, наче намагалася знайти там відповіді на всі питання всесвіту. Нарешті, вона востаннє черкнула кілька слів:

«Я не знаю, що сказати. Будь ласка, будь обережна з цією раною. І не дивися на мене так до кінця уроку... я не можу зосередитися».

Але головним було не це. Оля знову і знову дивилась на закреслену декілька разів фразу, яка йшла перед першим словом: «Ти мені подобаєшся». Ці три закреслені слова змінили все. Тепер це було не простою помилкою або слабкістю, тепер там було визнання, яке Валерія Віталіївна намагалася вбити в собі, але рука здригнулася, і вона лише необережно замазала його чорнилами, залишивши Олі ключ до своєї душі. Оля сиділа, втупившись у цей чорний прямокутник закресленого тексту. Серце стукало в самих вухах, віддаючи пульсацією в свіжий прокол.

Коли пролунав дзвінок, клас вибухнув шумом. Учні схоплювалися з місць, закидаючи підручники в рюкзаки, обговорюючи наступну алгебру чи плани на вечір. Але для Олі цей шум був наче за товстим шаром води. Вона бачила лише Лєру, яка почала дуже швидко збирати свої речі, намагаючись не піднімати очей. Її рухи були смиканими, нервовими, бо вона хотіла втекти з цього кабінету швидше за всіх.

Натомість, Оля не поспішала. Вона повільно склала папірець і сховала його в пенал, а потім дістала останній чистий клаптик паперу. Прямо перед тим, як вчителька взяла свою сумку, Оля зробила те, на що в Лєри не вистачило сміливості. Вона написала відповідь прямо на очах у Валерії Віталіївни, дивлячись їй у профіль.

«Ти погано закреслила». Оля підвелася, підійшла до вчительського столу і, поки останні однокласники виходили з дверей, поклала папірець прямо на журнал, накривши його долонею на секунду. Лєра завмерла. Її погляд упав на руку Олі, потім на папірець. Вона не взяла його одразу, але підняла очі на Олю, і цього разу в них не було вчительки. Там була злякана дівчина, чию найбільшу таємницю щойно викрали.

— Олю, йди на наступний урок... — прошепотіла вона, але голос зрадницьки тремтів. — Будь ласка. — Оля натягнула капюшон назад, але зробила це так, щоб на мить знову виставити напоказ свій синець.

— Побачимося. — Тихим, майже невагомим голосом сказала Оля. Вона розвернулася і вийшла, залишивши Валерію Віталіївну одну в тиші кабінету з папірцем, на якому була написана правда. Оля вийшла в коридор, і її нарешті "накрило" — ноги стали ватяними, а руки затремтіли так, що вона ледь не впустила рюкзак. Їй потрібно було виговоритися, та єдиною людиною зараз, хто міг її підтримати, був Льоша.

Коридор зустрів Олю оглушливим гомоном. Велика перерва зазвичай нагадувала стихійне лихо, бо сотні ніг тупотіли по лінолеуму, хтось кричав, хтось сміявся, а десь у кутку одинадцятикласники бурхливо обговорювали майбутні тести. Оля йшла крізь цей натовп, наче крізь густий туман. Її власні кроки здавалися їй чужими, а рюкзак на плечі став важким, ніби набитий камінням.

Вона вискочила на задній двір школи, де біля занедбаної теплиці та залишків старого паркану традиційно збиралися ті, хто любить покурити. Повітря тут було різким, наповненим запахом дешевого тютюну та вогкої землі. Льоша стояв трохи осторонь від основної групи, спершись плечем на цегляну стіну. Він щось гортав у телефоні, але, почувши поспішні кроки, підняв голову.

— Олю? Ти чого така... — Він осікся. Щойно Оля підійшла, він відкинув убік капюшон її худі, навіть не питаючи дозволу. — Жесть, Оль. — Видихнув він, розглядаючи синець і штангу. Ну ти даєш. Аміна постаралася? Синець, звісно, знатний. Виглядає так, ніби ти з кимось не поділила підручник з географії. — Він схопив Олю за підборіддя і вертів її обличчя під тусклим сонячним світлом. — Я з парти бачив, що ти щось там приховуєш, але щоб таке... Лєра ледь не знепритомніла прямо за столом. Весь клас помітив, що її переклинило. — Оля махнула головою, вириваючи підборіддя з рук Льоші, та вихопила з його рук сигарету, яку він тільки-но прикурив, і зробила глибоку затяжку. Легені обпекло, але це допомогло вгамувати тремтіння в руках. — Що тобі Лєрочка писала? Я — та і весь клас — бачив, як ви папірцями кидалися. — Кивнув Льоша, спостерігаючи за нею. — Синець не болить? — Раптово змінив тему він, придивляючись у брів.

— Льош, та плювати мені на синець. — Прошепотіла Оля, хапаючи його за рукав куртки. — Слухай... Вчора я після фізики до Лєри зайшла… — Льоша одразу став серйозним. Він сховав пачку в кишеню і відійшов з Олею ще далі від натовпу, до похиленого дерева, де їх ніхто не міг підслухати.

— Ну? Що сталося? Вона побачила пірсинг?

— Не тільки. Його вчора в той момент ще не було. — Оля відчула, як її знову починає колотити. — Вона у записках вибачалась за вчорашнє, писала, що це було неправильно, що вона не мала цього робити... Ніколи не здогадаєшся, що вчора сталося. — Вона зробила ще одну затяжку, обпікаючи гіркотою легені.

— Олько, не тягни. — Пристрибнув на місці Льоша, тупнувши ногою, щоб зігрітися. Оля видихнула дим і разом з ним з її роту вилетів пар та слова:

— Ми поцілувалися. — Слова Олі зависнули в морозному повітрі разом із сірим димом. Льоша, який до цього активно тупав ногами, намагаючись зігрітися, раптом завмер, наче його вдарило струмом. Його очі стали круглими, а рот мимоволі відкрився.

— Що?! — Вигукнув він на весь двір, ледь не підстрибнувши. Його голос луною відбився від стін спортзалу. — Ти зараз серйозно?! Сама Валерія...

— Тихіше ти! — Оля різко смикнула його за рукав куртки, змушуючи пригнутися. Вона перелякано озирнулася на групу одинадцятикласників, що стояли за кілька метрів від них. — Не ори на всю школу, придурок! Хочеш, щоб нас зараз обох у кабінет директора потягли? Або щоб Дарина почула? — Льоша судомно ковтнув повітря, притискаючи руку до грудей. Він кілька разів швидко моргнув, намагаючись усвідомити почуте. Його погляд метнувся від обличчя Олі до дверей школи і назад.

— Оля... це ж... це ж кримінал майже. — Нарешті видавив він пошепки, наблизивши обличчя до її вуха. — Вона ж вчителька! Твоя вчителька! Як це взагалі сталося? Вона сама? Чи ти? Блін, я знав, що між вами іскрить, але щоб до такого...

— Ми вдвох. — Відрізала Оля, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. — Вчора в тому самому кабінеті. А сьогодні вона робить вигляд, що це була найбільша помилка в її житті. Строчить мені записки про те, як їй страшно.

— Ще б пак їй не було страшно. — Льоша нарешті згадав про сигарету, яка майже дотліла в його пальцях, і нервово затягнувся. — Вона ж розуміє, що ти її зараз на гачку тримаєш. Тільки один твій подих у бік завуча — і вона летить із професії з вовчим квитком. Оль, а ви досі на «ви», чи все ж на «ти»?

— На «ти». — Кивнула вона, відчуваючи, як холод пробирається під худі навіть крізь куртку. — Але тільки зараз це стало проблемою. Раніше це була наша маленька таємниця, а після вчорашнього... це наче бомба з годинниковим механізмом. Вона благала мене в записці, щоб я не переходила на «ви», мовляв, вона не витримає. — Льоша замислено подивився на її синець над бровою. — Якщо чесно, я просто не хочу, щоб вона думала, ніби може просто вибачитися і все стане як раніше. Я не буду знову тою слухняною дівчинкою з першої парти.

— Ти вже нею не є. — Льоша кинув недопалок у сніг і розтер його підошвою. — Знаєш, мені реально стрьомно і за неї, і за тебе теж. — Але Оля його не слухала, знову переживаючи ті події.

— Але там була закреслена фраза. Вона замалювала її так сильно, що папір мало не порвався, але я розібрала. Знаєш, що там було? — Льоша замовчав, уважно дивлячись на неї. — Вона написала: «Ти мені подобаєшся». Вона закреслила це тричі, але воно там було! — Голос Олі зірвався на хрип. — А потім я написала їй, що я побачила те, що вона закреслила і сказала «Побачимось».

— Ти з глузду з’їхала. — Видихнув Льоша, але в його очах промайнуло захоплення. — І що вона? Вигнала тебе?

— Ні. Вона злякалася. Льош, вона боїться себе і боїться, що я тепер знаю про її почуття. — Оля притулилася спиною до дерева, відчуваючи, як холодна кора трохи заспокоює її гарячу шкіру. Вона розповіла йому все: про те, як тремтіли руки вчительки, про запах ментолових крапель, про те, як вона залишила останню записку. — Я відчуваю себе якоюсь маніячкою. — Зізналася Оля, закриваючи обличчя руками. — З одного боку, мені хочеться її захистити, бо вона виглядає такою беззахисною, коли не грає роль вчительки. А з іншого... мені подобається ця влада. Подобається, що вона не може на мене не дивитися.

Льоша дістав запальничку, клацнув нею, але так і не підкурив другу цигарку.

— Це небезпечна гра, Оль, жорстока. Я не знаю, що буде далі, не знаю, що робити тобі далі. Але ми зараз маємо піти, бо пані Лідія не буде рада, якщо ми прогуляємо хімію. — Він заховав цигарку в кишеню, та взяв Олю за руку. — І вдягни капюшона, бо якщо тебе хтось побачить, питань не уникнеш. — Він обережно накинув Олі капюшон, і вони пішли в сторону школи, поки над ними кружляв перший великий сніг.