Глава 1. Під знаком школи.

Першого вересня сонце завжди світить так, наче хоче вибачитися за наступні дев’ять місяців депресивного шкільного сірого неба. Воно нахабно пробивалося крізь шпарини між шторами, витанцьовуючи на стінах кімнати дрібними пилинками, але Олі було не до естетики. Для неї цей ранок мав конкретний звук, який ненависним, бадьорим щебетанням пташок лунав із динаміка телефону. Він три місяці канікул припадав пилом у пам’яті смартфона, а тепер знову випірнав на поверхню, щоб руйнувати життя.

Оля, не розплющуючи очей, почала звично сканувати рукою простір біля ліжка. Пальці намацали прохолодну підлогу, порожню склянку, навіть кабель зарядки, який самотньо лежав під подушкою, але самого гаджета не було. Пташки продовжували співати прямо над вухом надто голосно і надто знущально.

Коли вона все ж розплющила очі, що нещадно сльозилися від солодкого ранкового недосипу, картинка світу сфокусувалася не на стелі, а на масивному силуеті батька. Він стояв, схилившись над нею, наче скеля над морем, і тримав телефон у витягнутій руці.

— Доброго ранку, Олю. — Басом проспівав він. Голос у нього був такий бадьорий, що це майже фізично боліло.

Оля, примружившись від занадто яскравого світла, спробувала зробити різке перехоплення гаджета, аби нарешті заткнути цих цифрових соловейків. Але батько, з реакцією досвідченого воротаря, підняв руку ще вище. Ціпкі пальці доньки лише розсікли повітря.

— Та-а-а-то… ну ще… — Замучено пробурмотіла вона, зариваючись обличчям у згин ліктя. — Ще хоч п’ять хвилиночок…

— Жодних «п’яти хвилин». — Відрізав він. Ця фраза за десять років навчання була відшліфована до блиску. Батько знав її маневри краще, ніж Оля знала табличку множення. — Вставай, у тебе першим уроком географія, пам’ятаєш?

Слова долітали до мозку із затримкою, як сигнал у поганому месенджері. Коли ж нарешті сенс дійшов, Оля різко сіла в ліжку, наче її вдарило струмом.

— В сенсі перший урок?! — Вона втупилася в нього, ігноруючи гніздо на голові, що наповзало на очі. — А лінійка? А як же пафосні промови, нудні віршики першачків і… і все інше? Я ж готувалася!

Вчора Оля пів вечора перебирала косметику, вибираючи між макіяжами, прасувала одяг і навіть купила квіти для Кирила Матвійовича. Класний керівник і за сумісництвом вчитель математики квіти терпіти не міг, що робило цей подарунок ще ціннішим. Познущатися з математика було святим обов’язком їхнього класу. Тим паче, що математик був тим ще екземпляром: худорлявий, підтягнутий, завжди у хрусткій білій сорочці з ідеально зав’язаною краваткою та в окулярах, які додавали йому вигляду загадкового героя з популярних корейських манхв. Оля могла поіменно перелічити половину дівчат класу, які пускали на нього слину під час розв'язання квадратних рівнянь.

— В прямому. — Спокійно відповів батько. — Наказ директора, бо ви тепер десятикласники, дорослі люди. Мовляв, нема чого вам під сонцем пріти, ідіть гризти граніт науки. А на лінійках ще побудеш у наступному році.

Оля ображено надулася. Це було підступно і несправедливо. Зі стогоном обурення вона жбурнула подушку в тата, але той, навіть не кліпнувши оком, спіймав її однією великою рукою, виглядаючи при цьому як незворушний ведмідь.

— Та якого такого фіга?! — Оля скинула ковдру і рішуче ступила босими ногами на прохолодний ламінат. Її волосся — вічно ламке, пористе й абсолютно неслухняне — розсипалося по плечах пухнастою хмарою. Вона прошльопала до столу і з таким гуркотом відкотила стілець, наче він був її особистим ворогом. Впавши в нього, вона схрестила руки на грудях, ставши схожою на маленьку, але дуже люту хмаринку.

— Дякую, що хоч не матюкаєшся. — скептично зауважив батько.

Він підійшов ближче, дивлячись на свою доньку, яка зараз сповзла по стільцю вниз і виглядала як ображена п’ятирічка, а не гарна і доросла дитина. Тато не був святим — він розумів, що підлітковий вік без міцного слівця не проходить, але таємно радів її стриманості, бо Оля була більш менш спокійною дитиною все своє життя, і поки що його викликали лише у школу. Хоча, будучи вчителем інформатики і паралельно завучем, до Олі ставилися ще й лояльно.

— Даю тобі пів години, щоб розчохлитися. — Кинув він і вийшов, делікатно, як для людини його комплекції, гримнувши дверима.

Оля сиділа за столом і дивилась в дзеркало з таким виглядом, ніби воно їй бреше у тому, яка вона зараз. Волосся було розпатлане настільки, ніби вона спала в пральній машинці, обличчя опухле після сну та, чого вже мовчати, останнього місяця візаві з подушкою. Оля на автоматі відкрила косметичку.

За вісім хвилин вона вже балансувала між тушшю в одній руці, гребінцем в іншій і телефоні, затиснутим між пальцями. Інстаграм кричав першим постом Ірки Семенової, що вже зранку запостила селфі в дзеркалі, де вона така миленька дівчинка у гарній привабливій блузочці, кофтинці та юбці набагато вище коліна, з чашкою кави і невеликою сумочкою біля схрещених ніг. І з туфлями на танкетці, сантиметрів 10, не менше.

— Господи прости. — Пробурмотіла Оля, наче стара бабка біля під’їзду. — Тебе в школу в таких пустять взагалі, антилопа? — Перекривила Оля пухлі губи однокласниці, відганяючи образу, що сама ще в піжамі з пандами. Мама Семенової працювала косметологом, і власноруч робила доньці ін’єкції, макіяжі, купляла дорогі засоби для обличчя.

О сьомій сорок п’ять вона стояла посеред кімнати у повному бойовому спорядженні: блузка випрасувана, чорні брюки не найгірші, волосся — в хвіст, з парою вибухів по боках. На шию націпила ланцюжок з кулончиком у вигляді малого метелика, подарунок від подруги на день народження місяць тому.

— Ти снідати будеш? — Почувся голос батька з кухні.

— Ні! — Оля не хотіла спізнитися до школи та обсудити з подружкою насичені канікули, табір та нові плітки з гітарної школи. Живіт протестуючи забурчав. Востаннє він їв аж у серпні. — Так! — Відразу ж потім вигукнула вона та вийшла до кухні.

— Що саме?

— Любов до знань. — Вона скептично впала на малий диванчик на кухні перед столом.

— Звучить як гірке какао без цукру. — Буркнув тато, поставивши її бутерброд на тарілці з Міккі Маусом.

Оля з апетитом відкусила великий шмат, забувши про помаду, про макіяж і чисті зуби. На виході вона зупинилась перед дзеркалом в коридорі і подивилась на себе серйозно, майже трагічно.

— Готова? Поїхали. Не забудь привітати Кирила Матвійовича, і перестань так сердито дивитися, свято! — Наставляв її батько, нарешті сам зібравшись і очікуючи на доньку біля ліфту. Вона вдихнула, видихнула, і зачинила двері, ступаючи в новий навчальний рік.

У шкільному дворі вже гуділо, як у вулику. Діти сновигали туди-сюди, батьки стояли осторонь з кавою в руках і заспаними очима, а первачки плутались у стрічках, ніби з них намагались зліпити карамельки ручної роботи. Оля прослизнула крізь натовп, шукаючи свій клас, і хотіла була вже подзвонити своїй подрузі Жені, але зупинилась:

— Ні, зараз вона точно видивляється Макса. — Прошепотіла вона до себе у галасі подвір’я. Оля побачила свого класного, Кирила Матвійовича. Він стояв трохи осторонь, в темно-синьому костюмі, з тим самим чорним портфелем, що пережив, здається, всі війни, і з незмінною суворістю на обличчі. — Ммм, знову будує з себе диктатора. — Оля не боялася говорити голосно — музика била по вухах і більше, ніж з метр, її було не почути. Вона озирнулася на своїх однокласниць. Вони групкою продирались до дверей школи.

— Чекай, чекай, він що — знов без краватки? — Вирячилась Іра, яка раптом виринула з-за її плеча.

— І з розстібнутим верхнім ґудзиком… — Підсумувала Марина, з захватом, ніби говорили про голлівудського актора, а не про людину, яка змусила їх переписувати контрольну тричі.

Всі троє перешіптувались, поки ведуча на імпровізованій сцені зачитувала список первачків, які виглядали як мікроскопічна делегація на саміт миру. Оля притримала рюкзак і витягла з нього коробочку з квітами, які обирала і сама збирала для вчителя. У підставці були гладіолуси, ромашки, трохи гіпсофіли, і стирчала гілка розмарину. На щастя.

— А нащо тобі спеції в букеті? — Шепнула Ірка, придивившись і принюхавшись.

— Це символічно. Щоб життя в класі було хоч з якимось смаком. — Оля пригладила пальцями квіти, розправляючи пом’яті листочки.

— То ти хочеш, щоб він нас травив ще більше? — Нарешті з’явилася за їх спинами Женя, і вся їх групка однокласників приснула зо сміху. Натовп нарешті пропустив їх, і вони, мов зграя втомлених голубів, посунули в бік класу. На шляху Оля випадково зачепила плече Кирила Матвійовича.

— Перепрошую… — Почала вона, але він уже дивився на неї.

— Олю. — Кивнув він, і на мить у його очах спалахнула легка привітна і майже людська усмішка. — З поверненням. — Додав і рушив далі, вперед до класу.

— Він усміхнувся? — Прошепотіла вона сама до себе, струсивши плечима.

— Він сказав щось хороше?! — Іра вже лізла з запитаннями. — Може, він закоханий у тебе!

— Може, в тебе температура? — Оля глянула на неї скептично. — І взагалі! Фу! Про що ви тільки думаєте?!

У класі пахло нещодавно помитою підлогою і ще не холодним, літнім повітрям. Оля зайняла своє місце — передостанню парту біля вікна. Не встигла сісти на стілець, як поруч з нею впав разом зі стільцем однокласник.

Класна година почалась з легкого хаосу: всі голосно гуділи, хтось уже встиг порвати обгортку з-під ручки, хтось — нервову систему сусіда. Серед цього дрібного шкільного апокаліпсису у дверях з’явився він Кирило Матвійович у такому костюмі, в якому можна було вести новини або судити «Танці з зірками», з папкою в руках і обличчям людини, яка ще вчора мала відпустку.

І дівчата, мов за сигналом, посунули до нього з квітами, обіймами, криками «ми так скучали!». Оля залишилась на місці, але уважно спостерігала. Картинка була достойна картини маслом — у прямому сенсі, бо на щоках Кирила Матвійовича незабаром з’явилась пляма яскраво-червоної помади. Оля окинула очами клас: така була принаймні у п’ятьох дівчат. Ото буде весело з конкуренцією.

Він чемно всміхався, подякував за троянди, ромашки й навіть один кактус, бо староста явно добре підготувався, а тоді підняв руку, мов диригент перед першим акордом. Клас поступово вщухав.

— У нас два нових учня. — Сухо, але без злоби промовив він. Шепіт дівчат відразу натякнув на ще більшу конкуренцію за увагу новенького, якщо він там буде.

Спочатку в дверях з’явився хлопець, трохи вище за інших, з сумкою на одне плече і з тим пофігізмом таборових змін у очах. Русяве волосся до плечей було трохи скуйовджене, але ніби спеціально, і футболка з нашивкою на плечі. Оля посміхнулася. Ото дурачок, у футболці з табору прийшов до школи.

Льоша. Табір. Третя зміна. Несподівані розмови в тіні ліса і той дурнуватий випадок з зіпсованими сандалями, який вони досі згадували і сміялись з малого, що випадково їх жбурнув.

Він побачив її одразу, і на мить в очах спалахнуло щось на кшталт визнання. Потім він, вочевидь, згадав ситуації з табору, але нічого не сказав, просто сів за нею. Одразу ж у клас забігла новенька і незнайома дівчина, жодним чином не підходяща у компанію. Її волосся, біляве, як і Олі, було безнадійно зіпсоване рваною стрижкою і великою кількістю фарб, які так і не змилися під кінець літа. Вона нікого не привітала, а просто впала на перше ліпше місце поруч.

Кирило Матвійович обвів поглядом клас, ніби рахував присутніх, потім зітхнув, зняв окуляри, протер скло платочком, який невідомо звідки дістав, знову вдягнув і глянув на всіх так, ніби ось зараз скаже щось, що змінить життя кожного в цьому класі.

— Отже, десятий клас. — Пауза. У класі хтось сягнув за цукеркою в кишені, хтось поправив бантик. Оля крутила ручку між пальцями. — Перед вами — рік, у якому вас вже не сприймають як дітей, але ще не вважають дорослими. Це... незручний вік. — Оля криво усміхнулась. Цікаво, це імпровізація чи готувався вчора перед дзеркалом? — Вас буде турбувати світ, ваше місце в ньому, ваше тіло, ваші оцінки, ваші батьки, ваші вчителі, ваше «я», яке, можливо, зміниться десять разів за цей рік. І це нормально, бо ви маєте право не знати, ким хочете бути. Ви маєте право помилятись, але обов’язково виправлятись. — Кілька голів кивнули. Хтось просто заплющив очі, намагаючись не заснути. — Але пам’ятайте. — Тут він став трохи тихішим. — Бути добрим — це не слабкість, а вибір сильної людини. У школі легко стати частиною натовпу, ще легше його тінню. Але найважче це бути собою, не втрачаючи поваги до інших. Я не чекаю від вас ідеальності, але я чекаю людяності. У стосунках одне з одним, у відповідях на уроках, в тому, як ви встаєте з поразок. Бо саме це і є справжній зріст. Не оцінки, не грамоти, а те, ким ви стали, коли ніхто не дивився.

Він зупинився, зробив паузу, а потім злегка усміхнувся.

— Ну, і ще одне. Десятий клас — це ще не випускний. Не поводьтесь так, ніби вам уже все можна.

Коли Кирило Матвійович закінчив свою промову, у класі повисла коротка, майже урочиста тиша. І ось з-за останньої парти хтось тихенько ляснув у долоні — ніби перевіряв, чи вони працюють. За ним ще двоє, і пішло. Невеличкі аплодисменти, швидкі, злегка іронічні, але добрі і щирі пролунали класом.

— Ну все, йдіть. Валерія Віталіївна вже чекає на вас. — Клас почав метушитись, закидувати рюкзаки за спину, скріпити стільцями, хтось щось кидав у пенал, хтось розлив воду з пляшки. Оля теж піднялась, закинула рюкзак і відчула: хтось стоїть просто за спиною.

— А я думав, ти не зрадиш померлим шльопкам. — Прошепотів знайомий голос за спиною.

— І ти туди ж. — Буркнула вона, озираючись. Льоша стояв з легкою посмішкою, тримаючи в руках зошит. Він виглядав трохи розгублено, але не втратив самоіронії, і у його очах було щось тепле, таборове, літнє, і до болю знайоме.

Вони йшли не поспішаючи, хоча попереду клас вже зникав у кінці коридору, як поїзд у тунелі. Вчителі виходили з кабінетів, вибігали учні, молодші класи кричали на нижньому поверсі. Десь на стіні хтось уже приклеїв першу безглузду записку «уроків не буде».

— Знаєш. — Промовив Льоша вже тихіше. — Приємно бачити хоч одне знайоме обличчя.

— Та ми з тобою, здається, два тижні кожен день бачилися. — Відповіла Оля. — Я вже, може, втомилася від твоїх жартів. Це через тебе мої сандалі зі Спанч-Бобом опинилися в річці. Мої улюблені сандалі. — Вона театрально змахнула рукою, поклавши її на лоба та спершись спиною на нового однокласника. Виглядало одночасно трагічно і комічно. Усмішки спалахнули у двох, і та сама легкість, яка буває тільки між людьми, які нічого не зобов’язані одне одному, але вже щось мають спільне, зігріла душу.

— До речі. — Льоша нагнувся ближче. — Розкажеш мені про вчителів? Той твій класний… він завжди такий?

— Це ти ще не бачив, як він математичні задачі читає в голос. Там така драматична пауза між словами, наче між сезонами серіалу.

Вони засміялися вже відверто. Дівчата з заздрістю подивилися на них, але Олі було все одно. Проходячи повз кабінету інформатики, вона помахала батькові та пішла до кабінету географії. Сонечко зайшло за хмари, і вона внутрішнє зраділа за тих, хто зараз стояв на лінійці.