Глава 17. Останній притулок.

Лежачи у своєму ліжку, занурена у густий, вечірній морок, який лише зрідка прорізався блідим світлом від вуличного ліхтаря, що ковзало по візерунках шпалер, Оля дивилася в порожню, сіру стелю, відчуваючи, як важка, липка провина стискає її груди. Пальці боязко торкалися щільної, білої пов'язки на зап'ястку. Це був єдиний доказ вчорашнього руйнування, і він здавався їй надмірно реальним і брудним. Вона не могла зрозуміти, як здорова, прагматична вона могла дозволити собі таку ірраціональну слабкість.

Сором палив її, мов кислота. Це була не просто фізична рана; це був пролом у її власному контролі, прихований акт насильства над собою, який суперечив усім її правилам. Оля відчувала глибоку провину не перед батьком чи світом, а перед собою, перед тією ідеальною дівчинкою, якою вона намагалася бути. Вона сховала рану, але запах антисептика, відчуття бинта на шкірі і під пальцями наполегливо нагадували про ціну її емоційного падіння і про те, що вона залишилася з цим сама.

Жені та Дарині вона не могла написати, соромилася, бо знала, що подруги таке засуджують і не розуміють. Її б не підтримали близькі люди. Навіть батьку, якому вона розповідала все у своєму житті, вона боялась цього разу довіритися, бо тоді він би точно дізнався, через кого і через що ці рани з’явилися на тілі Олі. А цього допустити у будь-якому разі не можна було.

Відчуття провини та фізичний дискомфорт повільно витіснялися більш знайомою і гострою гіркотою образи та гніву. Погляд Олі ковзнув до телефону, який лежав на тумбочці, і вона знову миттєво пригадала розмитий, та з тим безжально чіткий знімок, зроблений учора в сутінках. Лєра належала комусь іншому, відпускала його ніжно, віддано, у темряві, і той поцілунок був справжнім, довершеним актом, що руйнував усі тонкі, негласні домовленості, мрії та надії Олі. Вона досі відчувала фізичний відбиток побаченого, холоду сирого вечора, різкого запаху бензину і печіння від сльози, що замерзла на щоці. Вона згадала тепло і надійність їхніх обіймів, і це було останнім цвяхом у її крихкий світ, підтвердженням того, що весь їхній особливий зв'язок був лише ілюзією у її голові. Вона знову відчула слабкість зап'ястя, повторення болю. Це все сталося через нього, через цей чортовий поцілунок.

У пам'яті спливли обличчя Дарини та її випадкові, недбалі фрази. Оля згадала кожен момент: як вони сиділи на кухні у Дарини, як та між справою кинула: «А, це друг Лєри приїхав», як нещодавно вона випадково згадала, що Лєра «зустрічалася» з кимось і здається, розійшлася. Дарина знала цього хлопця, бачила його обличчя, розуміла ступінь їхньої близькості, і мовчала. Вона ніколи не підтверджувала їхніх стосунків, але ніколи і не заперечувала, прикриваючись прагматичною ширмою: «Це не моя справа». Ця байдужа прагматика раптом здалася Олі найвищим ступенем зради. Вона відчувала себе жертвою подвійної зради: Лєра зрадила її поцілунком і мовчанням, а Дарина — дружбою і вибірковістю правди. Як можна було так підставити єдину людину, яка ділилася з нею найглибшими таємницями? Вона розраховувала на чесність, на відкритість, а отримала холодний, діловий розрахунок.

Гнів хвилями піднімався у її грудях. Уся самоненавість від виду бинта перетворилася на люту, пекучу образу, спрямовану на зовнішнього ворога. Дарина знала про її абсурдну, небезпечну закоханість, бачила, як вона горить від кожного погляду Лєри, і свідомо приховала ключову інформацію, яка могла б врятувати Олю від цієї драми і болю. Оля кинула ковдру, схопила телефон, відчуваючи нестерпну потребу негайно виплеснути цей гнів, розпочати сварку, яка завершить будь-які її зв'язки з минулим життям.

Впавши на край ліжка, Оля почала друкувати так швидко, що її пальці, які тремтіли від люті, майже не влучали по клавішах, збиваючи текст. Вона відкрила чат з Дариною, і без жодного привітання викинула перші звинувачення.

«Чому ти мені нічого не сказала??? Ти ж знала. Ти все знала.»

Дарина, яка, мабуть, сиділа за підручниками, відповіла майже миттєво, і її повідомлення були чіткими та швидкими.

«Олю, припини. Про що ти взагалі? Я цілий день вчу ту кляту фізику і не маю часу на твої драми. Говори чітко»

Оля підскочила на ноги, почавши ходити по кімнаті швидкими, різкими кроками. Вона махала вільною рукою, ніби розтинаючи повітря. Вона уявляла холодне, розсудливе обличчя Дарини, яке зараз випромінювало фальшиву невинність.

«Не роби з себе дурепу! Я про твого друга, про того хлопця! Ти знала, що вони разом! Ти бачила його у неї! Ти знала, що вони зустрічалися! Ти мовчала! Це було нечесно! Ти кинула мене!»

Наступне повідомлення від Дарини прийшло довгим, набраним з зусиллям текстом, сповненим жорсткої, холодної логіки.

«По-перше, він не мій друг, а її. По-друге, вони розійшлися вчора. По-третє, це не моя справа! Ти моя подруга, а не її особистий фанат. Я не збиралася спонсорувати твою нездорову закоханість, видаючи тобі всі її приватні деталі! Я тобі що, інсайдер? Це була їхня таємниця, а ти влазиш туди зі своїм божевіллям. Так, я знала, і бачила! І що? Я не бачила приводу тобі про це говорити, бо це не моя собача справа!»

Оля закусила палець, щоб не закричати. Вона відчувала себе нікчемною, неважливою..

«Це мало значення! Ти бачила, як я горю від неї! Ти бачила мої сльози через неї! Ти бачила мої надії! Ти дозволила мені думати, що я особлива для неї! А ти, як найкращий друг, мала хоча б попередити, що я просто запасний варіант!»

«Ти думаєш, що все крутиться навколо твоїх таємних почуттів? Я не маю нести відповідальність за твою нерозділену любов! Ти знала, що вона доросла! Я не хочу мати справу з такою драмою, істеричко, тож зупинися і візьми себе в руки!»

"Істеричка". Це слово пролунало у голові Олі, як вирок. Це було те саме, що вона завжди боялася почути. Оля відчула, як захиталася земля під ногами. Її пальці нервово почухали бинт на руці, намагаючись знайти той фізичний біль, що відволікає. Вона хотіла кричати, але звук застряг у горлі. Вона стояла посеред кімнати, самотня і розчавлена. Оля заблокувала Дарину і кинула телефон через усю кімнату, залишаючи після себе жахливу, безмовну порожнечу.

Усвідомлення повної самотності боляче тиснуло, вимагаючи негайного притулку. Вона різко підвелася. Вибір був один — Валерія Віталіївна. Незважаючи на мовчання в чаті, її будинок був єдиним місцем, де біль міг зупинитися. Можливо, саме сьогодні Оля зізнається у своїх почуттях, і коли вчителька вижене її, нарешті перестане відчувати це заборонене почуття. Вона витерла сльози, глибоко вдихнула і, намагаючись надати обличчю якомога більш байдужий вираз, вийшла на кухню. Батько сидів за столом, заглиблений у якісь шкільні документи та папери про нові графіки.

— Тату. — Покликала Оля, її голос прозвучав на подив рівно. Він підняв очі, усміхнувшись своєю звичайною, теплою посмішкою.

— Щось сталося, доню?

— Ні. — Вона знизала плечима, намагаючись не дивитися йому прямо в очі, щоб він не побачив червоних слідів сліз. — Ми домовилися з дівчатами зустрітися. Після цього... важкого тижня. Піду трохи погуляю. — Батько кивнув одразу, без жодних питань. Його розуміюча натура завжди дозволяла їй вільно дихати. Він бачив лише, що дочка погано переживає напругу і потребує соціалізації, і був радий цьому.

— Звісно, доню. Тільки недовго, вже пізно. І одягнися тепліше, надворі сиро.

— Добре, тату. Я швидко.

Оля розвернулася до дверей, відчуваючи, як брехня про «дівчат» пече у горлі. Вона швидко накинула пальто і безшумно вислизнула з квартири, прямуючи до єдиного притулку, який у неї залишився.

Оля бігла вулицею, не помічаючи ні холоду, ні вогкості вечора. Її пальто було розхристане, а кожен крок віддавався тупим болем у грудях. Телефон, який вона знов тримала в тремтячій руці, був останньою ниточкою зв'язку. Вона ледве бачила кнопки крізь завісу сліз, але нарешті знайшла номер Валерії Віталіївни. Вона втиснула кнопку виклику. З динаміка довго лунали нудні, байдужі гудки, і Оля боялася, що Лєра не візьме слухавку, що мовчання в чаті пошириться і на дзвінки. Але раптом на іншому кінці підняли слухавку.

— Я слухаю? — Голос Лєри був тихим, втомленим і офіційним. Оля зупинилася під блідим світлом ліхтаря. Вона не могла говорити спокійно. Слово застрягло у горлі, і з неї вирвалося глибоке, тремтяче ридання. — Олю? Це ти? — Голос Лєри одразу став сполоханим, але все ще напруженим і загубленим. — Що сталося?

— Валеріє Віталіївно, я... я поруч... — Оля схопилася за руку, намагаючись зупинити плач. Вона ледь відновила контроль, щоб запитати про найважливіше. — Чи можна я прийду? Будь ласка... У мене нікого немає... — Лєра мовчала. Оля чула її нерівне дихання у трубці. Це мовчання тривало цілу вічність, зважуючи ризики і наслідки. Але звук непідробного дитячого горя перекреслив усе.

— Так. Йди. Іди швидко. — Голос Лєри був рішучий, але тремтів від занепокоєння. Лєра кинула слухавку, не чекаючи відповіді. Оля повільно опустила телефон. Вона знову побігла — тепер не від чогось, а до чогось. До єдиного місця, яке погодилося її прийняти.

Знайома тепер вулиця, на якій стояв будинок Валерії Віталіївни була млявою і сірою, як і все навколо. Сніг ще не пішов, не вкрив білими шапочками дерева, але Оля вже уявляла, як в цьому районі гарно взимку. Думки про сніг відволікли її від власних переживань і нервів, поки вона крок за кроком йшла до знайомого під’їзду, до квартири 52.

Ще здалеку вона побачила Валерію Віталіївну, що чекала на неї на сходах під’їзду. Вона була так легко вдягнена для зими… У домашніх штанях і кофті, в легких капцях, і вона була такою домашньою… На очі знову налізли сльози, і останні кроки до під’їзду Оля робила навмання. Коли до сходинок залишалося декілька метрів, Валерія Віталіївна сама збігла по них, одразу опиняючись поряд з Олею. В ніс вдарив теплий і домашній запах вчительки. Її коротке темне волосся було необережно заколоте нагору, а на носі знову сиділи окуляри.

— Дитино… — Лише встигла промовити Валерія Віталіївна, і Оля відчула, як її рука лягає на її плечі, підтримуючи. — Обережно, крихітко. — Шепотіла вона, майже змушуючи Олю тягнутися по сходам нагору, до дверей під’їзду. Усе, що могла робити Оля, це шморгати носом та переставляти ноги, сподіваючись, що сходи колись закінчяться.

Оля не чула, як відкрила двері своєї квартири Валерія Віталіївна, та відчуття теплоти на замерзлих щоках привело її до почуття, і вона нарешті витерла рукою очі, розтираючи сльози по обличчю. Вона відшукала очима Валерію Віталіївну, яка підняла запітніли окуляри на лоба і зараз намагалась посадити Олю на стілець у коридорі.

— Все добре, кошенятко. — Тихо промовляла вона, ненароком — так здавалось Олі — торкаючись її щоки та гладячи її. Оля знову схлипнула через це, через відчуття материнської теплоти, що випромінювала Валерія Віталіївна, та через свою нездатність оцінювати цю увагу як материнську. Намагаючись відволіктися, вона повела плечима, і розстібнуте пальто з’їхало з її тіла на стілець позаду. Кофта Олі, промокла від поту, одразу стала холодною і Оля здригнулась. Це ще більше привело її до тями. Вона згадала, що досі у своїх кросівках.

Аби як вона зняла взуття, і лише коли піднялась на ноги, відчула, що зможе стояти без підтримки. Але варто було подивитися на стривожену Валерію Віталіївну, сльози знов натиснули на горло.

— Тихіше, проходь, пішли-пішли. — Валерія Віталіївна поклала руку на поперек, підштовхуючи свою ученицю до відкритої кімнати, де єдиним предметом, що випромінює світло, був телевізор, який показував новини. Оля зрозуміла, що впала на те саме місце, де сиділа колись поруч із хворою вчителькою. Очі розслабилися, втомлені від сліз, але все ще тягнули за собою вологу. — Хороша моя, розповідай. — Оля напружилась, намагаючись зробити так, щоб голос не дрижав. Вчителька сіла зовсім поруч з нею, обіймаючи. Оля поставила лікті на коліна і сховала обличчя в долонях. Довго думаючи, що сказати, вона нарешті ковтнула ком у горлі та глибоко вдихнула:

— Ми дуже сильно посварилися з Дариною. — Але останні слова далися надто важко, і вони втонули в новому, сильнішому схлипі, в той час як Валерія Віталіївна притисла її ближче до себе, захищаючи від холоду і самотності, які, здавалося, просочилися у Олю глибоко під шкіру. Вона мовчки гладила її по спині, відчуваючи, як крихке тіло Олі тремтить від сильних ридань, що струшують тіло.

Оля підняла голову, її обличчя було м'яте і червоне від довгого плачу. Вона подивилася на Лєру — вона теж виглядала втомленою, але її очі були сповнені теплого світла і глибокого співчуття. Цей погляд був єдиною правдою, яку Оля могла прийняти у своєму зруйнованому світі.

— Розкажи, що між вами сталось. — Попросила Валерія Віталіївна так ніжно, наче це не з її племінницею Оля посварилась.

— Вона... вона назвала мене істеричкою. — Прошепотіла Оля, і це слово різнуло її, як лезо. — Вона кинула мене, тому що я занадто... емоційна. Вона відмовилася зрозуміти, що я зараз відчуваю. І вона... вона знала про дещо, та приховала від мене це. Вона вважає, що це не мало значення!

Оля знову сховала обличчя в долонях, її плечі сіпалися. Лєра зітхнула. Вона не могла сказати Олі, що вона теж щойно розійшлася з цим хлопцем, що і він більше не має значення для неї. Вона не могла сказати їй, що це вона сама кинула його через особисті сумніви та заборонену близькість до своєї учениці. Лєра відчувала пекучу провину — подвійну провину за власне мовчання і за невідвертість з Олею.

— Подивися на мене, Олю. — Ніжно попросила Валерія Віталіївна, піднімаючи її підборіддя пальцями. — Послухай. Те, що ти переживаєш, щоб це не було, не робить тебе істеричкою. Це робить тебе живою людиною. У тебе зараз велика криза. І так, ти маєш право злитися на Дарину за те, що вона була холодною, коли тобі потрібна була підтримка. Справжні друзі не міряють твій біль логікою. — Вона відчувала гарячий пульс Олі під своїми пальцями. Ця близькість була небезпечною, але вкрай необхідною. Лєра обережно прибрала останні сльози з куточків втомлених очей Олі. — І не хвилюйся про мене і... про когось там ще. У мене теж все скінчилося. Насправді скінчилося. Давно... — Лєра коротко запнулася, не вдаючись у деталі, які могли б заплутати Олю. — Зараз ти важлива. А те, що ти прийшла сюди... це найкраще, що ти могла зробити. Знай, що я тебе завжди підтримаю та допоможу тобі з будь-чим.

Лєра обійняла Олю однією рукою, а другу протягнула, щоб обережно пригладити збите волосся на її потилиці. Її пальці ковзнули вниз, по плечу, руці Олі, намагаючись забезпечити максимальний фізичний комфорт. Оля підставила свою руку під її лагідний дотик, і в цей момент відчула несподіване печіння, що аж зашипіла. Учителька зупинила рух. Її пальці зафіксували дивну щільність і твердість під тонким матеріалом рукава товстої кофти. Біла широка смуга. Це було не схоже на захист від холоду. Лєра поглянула на Олю, а потім обережно, не відпускаючи її, підняла рукав до світла телевізора.

Біла, туго намотана пов'язка яскраво виділялася на шкірі в світлі телевізора.

Лєра затамувала подих. Незважаючи на свою втому і кризу, вона одразу зрозуміла суть. Її професійний інстинкт і особиста тривога змішалися у панічний поштовх. Її ніжна рука вже потягнулася до краю пов'язки, щоб обережно розмотати її, перевіряючи, що ж насправді приховує її учениця під цим самотнім білим щитом.

— Валеріє Віталіївно, ні! — Сіпнулась Оля від страху, намагаючись відсмикнути руку, але м’яка, та не менш міцна долоня Лєри втримала її.

— Тихіше. — Майже наказала Лєра, її голос був низьким і напруженим. Вона подивилася Олі просто в очі, і в її яскравих синьо-зелених зіницях Оля побачила не осуд, а гострий, пронизливий біль, щось, що було ближче до жаху. — Я сказала — тихіше. І перестань називати мене так. Ти не на уроці. Не зараз. Лєра. Називай мене Лєра. — Оля миттєво скорилася цьому імперативу, кивнувши, бо зараз їй була потрібна не вчителька, а просто Лєра, людина, яка її зараз тримає. У цей момент їхня рольова гра, їхня обережна дистанція, яка трималася на формальності імені, остаточно розсипалася.

Лєра обережно, з неймовірною ретельністю, почала розмотувати пов’язку. Руки її злегка тремтіли, але були зосереджені, ніби вона виконувала найважливішу і найкрихкішу роботу у світі. Оля заплющила очі, відчуваючи, як з кожним витком бинта вона стає все більш оголеною, викритою. Коли тканина відпала, кімната, освітлена лише блакитним світлом телевізійних новин, висвітлила те, що було під нею. Тонкі, неглибокі, але численні червоні лінії, деякі вже затягувалися, інші виглядали свіжими і запаленими. Справжній, фізичний доказ її вчорашнього відчаю.

Лєра притулила зап’ястя Олі до своїх губ і легко, але глибоко вдихнула повітря. Це був жест, повний тихого страждання. Оля ледь не задихнулася, дивлячись на цю картину. Учителька підняла очі, і Оля відчула себе в пастці.

— Що це, Олю? — Голос Лєри був м’яким, але в ньому лунав сталевий відтінок, який не терпів брехні. — Це не випадковість, правда? Скажи мені. — Оля відсмикнула руку, знову ховаючи її в рукав.

— Нічого... Я просто... я була дуже зла. Дуже, дуже зла. Це неважливо. Я просто хотіла...

— Нічого? Неважливо? — Лєра схопила її за руку, її м’яка зазвичай долоня стиснула зап’ястя трохи сильніше, ніж було комфортно. — Це має значення, Олю! Це твоє тіло! Ти не можеш так чинити. Скажи мені, чому? Через батька? Дарину? Оцінки, школу, мене? — Лєра сама задала питання, яке Оля не могла вимовити, і її очі сповнилися провини. Вона похитала головою, ніби намагалася відкинути цю жахливу думку. Вона не могла сказати, що біль був викликаний розпачем від зради. Вона не могла сказати, що це було викликано бажанням замінити емоційний біль фізичним.

— Ні. — Оля помітно завагалася, погляд її ковзнув до підлоги. — Це... це через Дарину. Я... я була така зла, що вона назвала мене істеричкою. І вона сказала, що я занадто драматична. І... і я просто не могла зупинитися. Вона... вона була такою важливою для мене, а тепер її немає, і я зненавиділа себе за це. — Брехня була незграбною і помітною. Її слова були занадто швидкими, надто зосередженими на зовнішньому, а сльози, які текли, були недостатньо сильними, щоб підтвердити таку руйнівну причину. Лєра це помітила, і її брови злегка зійшлися, але вона вирішила не тиснути далі. Вона зрозуміла, що Оля не готова говорити правду, і що тиск може лише погіршити ситуацію.

— Гаразд, Олю. — Тихо погодилася Лєра, звільняючи руку Олі. — Я зрозуміла. Не важливо, що було першопричиною. Важливо, що ми зараз тут, і це треба обробити. Ти не можеш так це залишити. — Лєра підвелася, і в її русі з’явилася незвичайна для неї цілеспрямованість. — Почекай тут. Я принесу мазі та антисептик. І, будь ласка, обіцяй мені, що ти більше ніколи не зробиш нічого подібного. Ніколи.

Оля тихо схлипнула у відповідь, киваючи. Лєра швидко вийшла з кімнати, залишивши Олю на дивані у повному виснаженні, але з дивним відчуттям полегшення. Та вона повернулася за кілька хвилин. Вона тримала невеликий пластиковий контейнер, що містив вату, прозорий флакон з рідиною та тюбик із загоювальною маззю. Вона знову сіла поруч, дуже близько, і поставила контейнер на коліна.

— Давай сюди. — М’яко наказала Лєра. Вона обережно взяла зап’ястя Олі в свої руки. Спочатку вона взяла ватний диск, змочила його антисептиком і, стискаючи губи, почала легко, але ретельно обробляти кожну лінію, очищаючи рани. Оля злегка шикнула від холоду і печіння, але не пручалася. Вона дивилася на спільність їхніх рук: її бліда, тендітна рука і більш доросла, тепла рука Лєри. Це був найінтимніший фізичний контакт, який вони коли-небудь мали, і він був побудований на болю та необхідності.

Коли обробка антисептиком була завершена, Лєра відклала флакон. Вона відкрила мазь. Замість того, щоб просто нанести її, як це зробила б медсестра чи батько, Лєра піднесла зап'ястя Олі до своїх губ. Лєра опустила голову і почала цілувати порізи. Це були не прості, а довгі, ніжні, вологі поцілунки, якими вона, здавалося, намагалася витягнути з Олі весь біль і провину, які були запечатані в цих ранах. Вона цілувала їх, ніби запечатувала їх, обіцяючи, що вони ніколи більше не відкриються.

Оля не дихала. Вона просто дивилася, як Валерія Віталіївна, ні, Лєра, нахилила голову до її зап’ястя. Той самий профіль, за яким вона місяцями спостерігала в класі, той самий вигин шиї, про який вона мріяла у своїх найсміливіших фантазіях, тепер був притулений до її шкіри, до її болю. Це був акт такої інтимності, що в Олі перехопило подих. Вона відчувала, як гарячий, вологий дотик чужих губ стикається з холодним, стягнутим рубцями ранок, і це відчуття було подібне до розряду. Біль, який вона вважала заслуженим і власним, раптом підхоплювався і ніби витягувався цілунками, розчиняючись у теплі.

Це була заборонена нагорода. Її порізи, її акт руйнування, стали ключем до абсолютної близькості. Оля відчувала шокуюче, майже еротичне збентеження. Її найглибше, найпотаємніше бажання — щоб Лєра прийняла її, обійняла, піклувалася — зараз відбувалося, але не завдяки любові, а завдяки крові, брехні та розпачу. Кожен ніжний поцілунок був гострим нагадуванням її сорому та обману. Вона відчувала, як усередині її грудей, поряд зі спазмом виснаження, народжується інше, низьке тремтіння, яке змушувало її злякатися самої себе. Оля заплющила очі. Вона не хотіла, щоб цей момент закінчувався. Це було і найгірше, і найкраще, що траплялося з нею за останні місяці.

— Пече? — Неправильно переклала для себе поведінку Олі Лєра. Оля покачала головою, глибоко вдихнувши.

Оля не помітила, як пахуча мазь почала покривати її руку, приємно охолоджуючи подразнену шкіру. Валерія Віталіївна закінчила до того, як утомлена Оля розплющила очі, та вже накладала бинт назад.

— Батько знає? — Запитала вона, і було зрозуміло, що питання не про сварку з Дариною. Оля похитала головою, а її вчителька кивнула. — І не дізнається. — Одразу відповіла вона, і Оля відчула таку велику вдячність їй, що аж захлинулась. Зав’язавши останній вузлик бинтів, Лєра обережно, в останній раз, поцілувала зап’ястя Олі, її губи затрималися на шкірі довше, ніж вимагала проста турбота. Вона відчувала крихкість цієї дівчини, її відчай, що вилився у фізичний біль, і відчувала пекучу провину, не знаючи справжньої причини. Для Лєри цей поцілунок був клятвою: вона не дозволить цій дитині потонути. Вона повільно відпустила зап’ястя, повернула Олі руку, яка тепер була змащена і захищена.

Вона підняла очі, і їхні погляди зустрілися. Лєра обережно торкнулася її обличчя, її тепла долоня охопила щоку Олі, витираючи останню вологу сльозу. Її пальці торкнулися вологого волосся, яке прилипло до скроні. Лєра нахилилася і поцілувала Олю у лоб.

Це був не швидкий, батьківський поцілунок, навпаки, він був довгий і глибокий, сповнений ніжності, яка була надто сильною для вчительки та учениці, але абсолютно необхідною для двох загублених душ у цю хвилину. Оля заплющила очі, відчуваючи, як тепло від її губ розходиться по всьому тілу, заспокоюючи її збуджені нерви. Коли Лєра відсторонилася, Оля майже фізично відчула порожнечу.

— Ти втомилася, моя хороша. — Тихо сказала Лєра, її голос був хрипкий від емоцій. Вона наостанок провела рукою по волоссю Олі. — Давай подивимося щось старе і добре. Любиш Гарі Поттера? — Оля лише слабко кивнула. Лєра швидко увімкнула телевізор, знайшовши першу частину саги, і влаштувалася на дивані, притягнувши Олю до себе. Оля притулилася до її плеча. Це було безпечне, затишне місце, де можна було не думати про Дарину, про батька і про заборонені бажання.

Фільм почався, наповнюючи кімнату чарівною музикою, але Оля не могла заснути одразу. Її внутрішній світ був надто активний. Вона підняла голову, дивлячись на обличчя Лєри, підсвічене мерехтінням екрана.

— Лєр... — Тихо і несміливо промовила Оля, використовуючи нове, заборонене ім’я, яке тепер здавалося таким правильним. — А чому тебе не було сьогодні на нараді? Всі говорили, що ти поїхала. Це правда? — Лєра повільно перевела погляд на неї. Вона зітхнула, і її обличчя стало сумним та відкритим. Вона погладила Олю по волоссю.

— Хотілося б. Це було б дуже важко, Олю, вийти на нараду. — Вона замислилася, вагаючись, що саме розповісти. — Я зрозуміла, що більше не можу продовжувати певні стосунки, які давно вичерпали себе. Я мусила поставити крапку. І це потрібно було зробити особисто. — Вона стиснула губи, уникаючи прямого згадування імені Андрія. Вона хотіла, щоб Оля знала про розрив, але не хотіла розкривати справжню глибину своїх мотивів — цей розрив був через Олю, а дівчинці і так дісталося. — Це був дуже емоційний момент. Я повернулася пізно ввечері, була повністю спустошена і не могла навіть уявити себе на нараді, обговорюючи графіки і плани. Я не могла нікому пояснити свій стан. Тому я вирішила відсидітися тут, на самоті. Але, як бачиш, не вийшло. — Лєра криво посміхнулася, киваючи на Олю.

Оля відчула гострий укол співчуття, змішаний з дикою, непристойною радістю. Скінчилося. Стосунки, які причинили їй стільки болю, скінчилися.

— Ти... ти зараз як? — Запитала Оля, обережно торкаючись пальцями роботи Лєри на рукаві.

— Я буду добре. — Твердо відповіла Лєра, знову гладячи її по голові. — Зараз головне — ти. Я не дозволю нічому боліти. Тобі потрібно відпочити. А я теж нарешті відпочину. — Вона притиснула Олю сильніше до плеча, наче вони обидві потребували цього фізичного з'єднання. Оля відчула абсолютну безпеку. Тепло Лєри, м'який пульс на її шиї, тихий гомін фільму, де Гарі щойно знайомився зі своїми майбутніми друзями — все це почало колихати її. Вона прикрила очі.