Пролог

У суцільній тиші почулися кроки, чіткі, аж занадто виважені для людських. Вони набували неабиякої моторошності серед жахаючої тиші. Їх відлуння миттєво досягало юнака, однак Климентій не обертався, стояв й дивився на щось у своїх руках. Кроки ставали все ближчими, здавалося, що це тривало вічність, та тиша врешті запанувала.

Чиясь рука лягла йому на плече, теплий подих обдав його праве вухо.
— .....
— .....
— Знайшовся, хованки — це звісно цікаво, але неабияк набридає, оце спробуй шукати когось близько трьох років. Що ж, — пальці щосили вп'ялися у ніжну шкіру, змушуючи пролитися ціпку крові, — сподіваюсь, ти награвся, бо я аж занадто, тепер же ти будеш слухняним, ммм?

З очей юнака побігли сльози. Сльозинки зрошували його янгольське обличчя, тіло під рукою здригалося.

— Хахаха, — страшний й водначас ламкий сміх прорізав тишу.

— ....

— Я говорю з тобою, ти навіть не обернешся, милий? — зловісність м’яко просочувалася крізь ніжну обгортку слів, — хаа.. дідько.

Климентія силоміць розвернули, золотисті кучері зметнулися від тієї сили, а їх погляди нарешті зустрілись.

— Ти серйозно? Перше, що я побачу – це твої сльози?
— Пробач. Я винен, але, будь ласка, дай мені трохи часу, — слова важко розрізнялися, більше скидалися на скиглення.
— Часу? Чому я маю чек.., — ніжний дитячий голос відлунням простягнувся по залі, обличчя обох змінились. — Це?!
— я,Я.. — очі, сповнені сліз, з неабияким відчаєм вдивлялися в чуже обличчя, але побачене змусило його серце впасти, він мусить тікати ...

Спойлер-слова до наступної глави: книга, озеро.

Чи маєте здогадки, що трапиться? Пишіть у коментарях (^-^)