Жити

Жити Аллі Борисівні не хотілося зовсім.

Вона сиділа на краєчку дивана посеред напівпорожньої кімнати й дивилася на відчинені шафи, наче сподівалася, що все це якось скасується само собою. Що зараз задзвонить телефон, хтось скаже, що сталася помилка, що нікуди їхати не треба, що завтра вона, як завжди, піде до своєї поліклініки, а після роботи заскочить у магазин по хліб і кефір.

Але телефон мовчав.

Натомість над душею вже пів години гудів зять:

— Збирайтеся швидше! Мене клієнти в Кураховому чекають, а ви все зі своїми клунками возитеся...

Алла Борисівна сердито глянула на нього, але сил на сварку не знайшлося.

Та й що було збирати?

Як можна скласти в кілька сумок усе своє життя?

Ось сервант, який вони з чоловіком купили ще наприкінці вісімдесятих. Ось фікус на підвіконні, що пережив три ремонти й двох котів. Ось чашка зі сколотою ручкою, з якої вона пила ранкову каву вже років десять. У кожної речі тут була своя історія, своє місце, своє право залишатися там, де її звикли бачити.

А попереду чекала орендована квартира.

Чужа.

Тимчасова.

Незатишна.

Алла Борисівна бачила її лише на фотографіях, але вже встигла зненавидіти. Їй не подобалося в ній усе: тьмяні шпалери, старі меблі, вузька кухня і навіть сам факт, що там уже хтось жив до неї. Після власного будинку ця квартира здавалася їй не житлом, а тимчасовим притулком для людей, які втратили дорогу додому.

І чим довше вона дивилася на зібрані біля дверей сумки, тим сильніше їй хотілося сказати: «Нікуди я не поїду».

Алла Борисівна пропрацювала медсестрою в районній поліклініці майже все своє доросле життя. За ці роки вона бачила тисячі людей, але найбільше любила своїх стареньких пацієнтів — буркотливих, недовірливих, вічно незадоволених дідусів, які приходили до поліклініки не лише по ліки, а й по можливість поскаржитися на життя, уряд, погоду та власних дітей.

Здавалося, що їхні нескінченні нарікання мали б втомлювати, але Алла Борисівна ставилася до них із дивовижним терпінням. Вона пам'ятала на ім'я майже всіх постійних відвідувачів, знала, в кого болить серце, в кого — суглоби, а хто насправді прийшов просто поговорити. І якщо з колегами чи родичами її характер міг спалахнути, як сухий порох, то поруч із пацієнтами вона ставала напрочуд лагідною та уважною.

У свої шістдесят із хвостиком Алла Борисівна залишалася ефектною жінкою. Трохи повнувата, але доглянута й стильна, вона завжди знаходила час на зачіску, акуратний макіяж і гарний одяг. Густе чорне волосся, смаглява шкіра та темні очі дісталися їй від грецьких предків, якими вона потай пишалася. Як і більшість жінок її віку, вона скаржилася на зайві кілограми, але навіть вони не могли приховати її природної яскравості.

Характер у Алли Борисівни був такий самий південний, як і її зовнішність. Вона говорила голосно, обурювалася щиро, сварилася із запалом і не мала звички приховувати свою думку. Колеги жартували, що її можна почути раніше, ніж побачити. Вона могла за п'ять хвилин поставити на місце нахабного відвідувача, посперечатися з лікарем і влаштувати прочухана сантехніку за несправний кран.

Але сьогодні всередині була лише мертва тиша. Жодних сліз, жодного розпачу. Тільки механічні рухи: загорнути чашку в газету, скласти одяг до сумки, ще раз перевірити документи.

Алла Борисівна перерахувала сумки. Затримала погляд на фікусах, які пообіцяла поливати сусідка. Вона ж забрала й котів.

Потім знову перевірила документи: паспорт, пенсійне посвідчення, перепустку.

Перепустку.

Звичайний шматок картону, який був необхідний щоб проїхати в сусідне місто своєї країни. Їй, громадянці України, потрібен був спеціальний дозвіл, щоб потрапити до власної країни. Абсурдність цього факту досі не вкладалася в голові. Без перепустки залишався лише об'їзд через Росію — довгий, дорогий і принизливий.

Перепустку їй оформив зять. І хоч між ними ніколи не було особливої любові, цього разу він подбав про все заздалегідь. І від цього дратував ще більше.

Рука зятя безжально закидала сумки в машину, а Аллі Борисівні здавалося, що це жмені землі падають на її труну. Пакунок за пакунком, вони безповоротно ховали її звичне завтра. Під цими речами зникала затишна кухня з ранковою кавою, суботні балачки з подругами на базарі та спокійний вечірній променад до Будинку Культури в компанії вірних котів, які ходили за нею слідом, іноді відволікаючись на свої котячі справи. Так тихо і безжально ховали все її життя.

Речі в автівці. Пора вирушати. За вікнами повільно пропливало рідне місто, шматок за шматком віддаляючи Аллу Борисівну від минулого. Ось майнула вулиця Університетська, за нею — Золоте Кільце та знайомий купол Цирку. Зять їхав занадто швидко, на її погляд — майже летів, і рідні вулиці проносилися повз вікно миттєво, наче кадри з чужого кіно. Ось тут, на зупинці біля пам’ятника, вона колись уперше поцілувалася. Алла Борисівна навіть не встигла згадати, як саме це було і чиє обличчя тоді червоніло від збентеження, як зупинка вже залишилася далеко позаду.

— Не жени! — бурчливо, намагаючись приховати тугу, повторювала пасажирка. — Невже не можна їхати нормально? Не дрова ж везеш! Ти мені всі кістки своєю їздою переламаєш!

А за вікном безжально проносилися спогади: ось у цьому ресторані колись галасливо святкували день народження колеги; а тут колись шумів зелений парк, який згодом так необачно забудували; а повз цю темну посадку без ліхтарів завжди було страшно ходити, бо там вічно зчинялися якісь бійки. А он і лікарня — біла будівля, де вона колись дала життя двом своїм дітям.

Занадто, невимовно швидко їхало авто, лишаючи позаду цілі епохи. І саме за цю втрачену можливість попрощатися Алла Борисівна ще дужче, аж до щему в серці, сердилася на зятя.

Коли нарешті доїхали до блокпоста ДНР, Алла Борисівна ненавиділа весь світ. Можливо, саме тому, що молоді ополченці злякалися цієї глухої, чорної злості в очах жінки, а можливо, тому, що під вечір вони вже просто смертельно втомилися, але машину пропустили дивовижно швидко. І ця швидкість лише додала роздратування. Десь там, у найглибших і найпотаємніших схованках душі, вона до останнього плекала відчайдушну надію. Сподівалася, що їх розвернуть. Що автоматник сухо скаже: «Проїзду немає, повертайтеся туди, звідки приїхали». І тоді вона з полегшенням повернеться додому. Дістане свою улюблену чашку, розпакує ненависні сумки й міцно, до сліз, обійме котів.

Але дива не сталося. Уявна земля продовжувала сипатися на її життя шмат за шматом. З кожним обертом колес невидимі, але міцні ниточки, які все життя прив'язували її серце до рідного дому, натягувалися і рвалися з глухим, болісним тріском. Цей страшний звук руйнування чула тільки вона — Алла Борисівна.

Зненацька цей внутрішній звук руйнування розірвали інші, реальні й страшні звуки — глухі, важкі удари, від яких здригнулося повітря.

— «Град», — коротко, зблідлими губами кинув зять.

Снаряди падали зовсім поруч. Потужні вибухові хвилі розходилися корінням по землі, котилися під колеса і так сильно струшували важку, вщент навантажену речами автівку, що її майже підкидало на дорозі. Увесь той біль, туга за залишеним домом і образа на швидку їзду миттєво вивітрилися з голови, поступившись місцем тваринному страху перед смертю.

— Жени, любчику, жени! — щосили, зриваючись на крик, закричала Алла Борисівна.

Уся її нещодавня ненависть розчинилася в одну секунду. Раптом, вперше за всю цю затяжну й болісну поїздку, вона відчула до цього чоловіка за кермом величезну повагу і гарячу, відчайдушну надію на порятунок. Тепер його швидкість була єдиним, що могло зберегти їм життя.

Ала Борисівна поспішала ЖИТИ!