Глава шоста

Минуло кілька днів.

Дені відчувала їх дивно — дати просто розчинилися, втративши будь-яку вагу. Її новим календарем став нескінченний цикл перев’язок. Ранок, обід, вечір. Холодна вода, їдкий запах антисептика, хрускіт свіжого бинта. Короткий огляд, від якого пальці вже звично німіли, перевірка дихання, рахунок пульсу під подушечками пальців.

Ця послідовність була її рятівним колом. Вона трималася за цей графік так само відчайдушно, як тримаються за поручень у повній темряві. Поки руки були зайняті справою, голова працювала холодно й чітко, як налагоджений механізм. Але варто було завмерти бодай на хвилину, як думки починали розповзатися отруйними плямами, малюючи найгірші сценарії.

Він дихав. Рівно, глибоко, але занадто повільно. Його грудна клітка підіймалася й опускалася з метрономною регулярністю, без найменшого збою. Інколи ця надприродна стабільність лякала її більше за саму смерть. Дені ловила себе на тому, що застигає посеред кімнати, затамувавши подих, і вслухається в цю тишу.

Квартира поступово здавалася під натиском чужої присутності, обростаючи новими деталями. Старий диван перетворився на центр тяжіння, на об'єкт, який неможливо було викреслити з реальності. Запах госпітальної стерильності та важкий, залізистий дух підсохлої крові намертво в’ївся в нитки пледа, перемішавшись із ароматом кави та вічного пилу. 

Дені занурювалася в музику, не знімаючи навушників годинами — вони стали її щитом від тиші. Скидала їх лише тоді, коли внутрішній годинник нагадував: час міняти пов’язку. Вона відповідала на дзвінки, карбуючи кожне слово рівно й сухо, майстерно ховаючи залізну втому за звичною професійною маскою. Закривала дедлайни, варила овочевий суп, каструля з яким годинами вистигала на плиті, бо вона просто забувала про власну потребу в їжі.

Пральна машина крутилася майже без зупину. Дені здавалося, що якщо вона не випере цей запах ліків із кожної речі, квартира остаточно перетвориться на палату. Вона все частіше ловила себе на тому, що вголос коментує власні дії, звертаючись до порожніх кутів, але навіть не надавала цьому значення. Вона просто намагалася не зупинятися.

Кур’єри з’являлися регулярно, як частина цього циклу. Дені завжди чекала їх за кілька кроків від дверей: провернути замок — так, це було безпечно, — але до ручки вона ніколи не торкалася. Двері відчиняв сам кур’єр. Іноді вони дивилися на неї здивовано, ніби на жінку з дивною примхою, але ніхто не питав уголос. Пакунок просто передавали з рук у руки, а двері зачинялися з того боку.

Одного разу вона схилилася над незнайомцем, майже не дихаючи, і обережно, міліметр за міліметром, почала знімати підсохлий бинт. Коли тканина нарешті піддалася, Дені тихо, наче заспокоюючи саму себе, прошепотіла:

— Ти просто спиш. Це нормально.

Вона завмерла на кілька секунд, пильно вдивляючись у розрізану шкіру — чи не проступить знову та густа, темна волога. Крові не було.

— Люди після поранень сплять довго, — продовжила вона, намагаючись заповнити словами порожнечу кімнати. — Навіть дуже дивні люди. Такі, як ти.

Він не ворухнувся. Дихання лишалося все таким же безнадійно ритмічним.

Проте іноді, коли в квартирі ставало зовсім тихо, їй ввижалося життя там, під цією нерухомою маскою. Пальці ледь помітно напружувалися, ніби він намагався намацати щось, брови ледь зближувалися до перенісся, а губи здригалися, завмираючи за мить до того, як виштовхнути слово. Дені щоразу кам’яніла, затримуючи дихання, боячись сполохати цей примарний вихід із темряви. Але тиша незмінно поверталася на своє місце.

Він прокинувся різко, наче його висмикнули з безодні на сталевому тросі.

Повітря зі свистом увірвалося в його легені, груди вигнулися дугою, а пальці судомно, до тріску, вп’ялися в оббивку дивана. Погляд розчахнувся без туману, без того безпорадного блукання очима. Він дивився так точно й зібрано, ніби й не спав зовсім, а просто чекав слушного моменту, щоб кинутися вперед.

Дені стояла поруч, затиснувши в долонях гарячу чашку. Вона не відразу зрозуміла, що сталося — спершу просто відчула, як кераміка пече пальці, а потім шкіра між лопатками взялася сиротами. Знайомий, липкий сигнал небезпеки. Вона повільно підняла очі й наткнулася на погляд, спрямований впритул, прямо в її зіниці.

Він дивився не кліпаючи. Ця нерухомість була такою протиприродною, що холод прокотився хребтом раніше, ніж мозок встиг бодай щось проаналізувати. Тільки зараз, під прямим світлом торшера, вона по-справжньому побачила його очі.

Вони були темними, але в глибині пульсував важкий бордовий відтінок, наче в келиху старого вина раптом спалахнув відблиск пожежі. Розріз очей був незвичним: витонченим, трохи витягнутим до скронь, із ледь помітним хижим нахилом. І цей погляд був не агресивним, ні. 

— Ой, — вирвалося в Дені автоматично, перш ніж вона встигла виставити хоч якийсь внутрішній бар'єр. — Ти… вже.

Слово прозвучало занадто невагомо, майже по-дитячому, і вона сама відчула, як воно безглуздо повисло в напруженому повітрі вітальні. На мить стало незрозуміло: вона звертається до нього чи просто вголос документує крах свого спокійного, хай і тривожного, заціпеніння.

Він не відповів. Натомість його погляд, такий же важкий і густий, як вино, повільно відірвався від її обличчя і почав методичний обхід кімнати. Стеля з тріщиною біля карниза. Тьмяний світильник. Полиці, забиті книгами, що стояли в хаотичному безладі. Відкрита кришка ноутбука, що світилася холодним прямокутником у напівтемряві. Сплутані дроти біля синтезатора. Зім’ятий плед на краю дивана. І, нарешті, чашка в її руках, з якої все ще піднімалася тонка, ледь помітна нитка пари.

Його очі затримувалися на кожному предметі трохи довше, ніж вимагала звичайна цікавість. Здавалося, він зшиває ці уламки чужого побуту в одне полотно. А потім погляд повернувся до неї. Цього разу він не ковзав, а прикував її до місця.

— …Це, — хрипко вимовив він після довгої, натягнутої паузи. — Не храм.

Голос виявився несподівано глибоким, з вібруючим нутром. Трохи посічений хрипом, але дивно теплий. Незнайомець говорив так обережно, ніби кожне слово було з крихкого скла, що могло розлетітися від найменшого подиху.

Дені здригнулася, і гарячий чай хлюпнув на пальці, змусивши її нарешті відвести погляд.

— Стривай, — вона зробила крок ближче, ігноруючи те, як шалено серце калатає об ребра. — Ти… ти щойно говорив моєю мовою? 

Він повільно кліпнув, наче калібруючи слух під її голос. У глибині бордових зіниць на мить промайнула розгубленість, яку миттєво змінила сувора зосередженість. Чоловік зробив спробу підняти руку; рух був важким, судомним, м’язи на пораненій руці напружилися мотузками, і він на мить боляче скривився, стиснувши зуби. Його пальці, довгі й тонкі, потягнулися до шнурка на її шиї й завмерли за кілька сантиметрів від медальйона, що тепер спочивав на її грудях.

— Артефакт, — видихнув він, і Дені відчула цей звук не стільки вухами, скільки десь у потилиці. Голос був ще слабким, але впевненим. — Ти чуєш мене так, як я думаю. Він згладжує межі.

Дені мимоволі торкнулася пальцями теплого металу. 

— Це… зручно, — пробурмотіла вона, нервово хмикнувши в кулак. — Занадто зручно, щоб бути правдою. Навіть підозріло.

Вона опустила очі на його обличчя і раптом помітила, як сильно він зблід від цього короткого зусилля.

Чоловік судомно зсунув долоню з оббивки дивана і вперся в неї. Усе його тіло напружилося, готуючись до ривка вгору, але Дені зреагувала швидше, ніж встигла усвідомити власну зухвалість. Один стрімкий крок і її рука жорстко лягла йому на плече, притискаючи назад до подушок.

— Ні. Навіть не намагайся, — кинула вона, і власна інтонація здивувала її саму. — Ти ледве не випустив дух у моєму коридорі. 

Він не став опиратися. Лише важко, розчаровано видихнув і дозволив собі обм’якнути, знову занурюючись у м’якість дивана. Сила, яку вона відчула під пальцями секунду тому, зникла, лишивши по собі лише жар.

— Коридор… — повторив він пошепки, наче куштуючи це слово, обкатуючи його на язиці. — Я був у провулку. Пам'ятаю лише стіни.

Дені ще секунду затримала руку на його плечі, відчуваючи крізь тонку тканину, як б'ється його пульс, а тоді повільно, майже неохоче, прибрала її.

— У тому темному? — спитала вона, намагаючись надати голосу відтінку звичайної цікавості.

Він ледь помітно кивнув, не розплющуючи очей.

— Камінь. Волога. Було занадто тісно. А потім ці двері. Я подумав… — на його губах на мить проступила тонка, болюча й водночас крива усмішка. — Що це храм. Сподівався знайти допомогу за порогом.

— Ну, — Дені нервово знизала плечима, ховаючи руки в кишені штанів, щоб він не помітив, як зрадницьки тремтять її пальці. — Технічно, ти не помилився. Мій дім — мій храм.

Він видав короткий, сухий звук, схожий на сміх. Це було дивно й зовсім не лячно, ніби його посіченому тілу просто необхідно було переконатися, що воно все ще здатне на таку розкіш, як емоція.

— Я — Єн, — промовив він після паузи, що розтягнулася між ними густою тінню. — Зі Східних Гір.

Дені на мить завагалася, розглядаючи вигин його щелепи.

— Деніелла. Дені, — нарешті вимовила вона. — З… — вона запнулася, мимохідь махнувши рукою в бік зачиненого вікна, за яким гуло місто. — Звідси. Просто звідси.

— Цікаво, — тихо відгукнувся він, і його погляд знову рушив у подорож.

Цього разу його погляд зачепився за шибку. Там, на темному склі, мерехтіли відображення нічних ліхтарів — отруйно-жовті плями світла, що розтікалися по мокрому асфальту далеко внизу, нагадуючи розлите золото. Він дивився на електричне сяйво сучасного міста так, ніби воно було небезпечним і прекрасним звіром, якого він бачить уперше в житті.

— Тут дивне небо, — промовив він ледь чутно, не відриваючи погляду від шибки. — Воно порожнє. 

— Вибач, — Дені мимоволі зітхнула, притулившись плечем до одвірка. — Зірки в наш міський тариф не входять. Забагато ілюмінації, замало космосу.

Він усміхнувся. Дені зачепилася за цей вираз: чомусь він здався їй куди вагомішим за всі ті уривчасті фрази, якими вони встигли обмінятися. Це було перше свідчення того, що він не просто "об'єкт" на її дивані, а людина. Ну, або хтось дуже на неї схожий.

— А це? — Єн ледь помітно кивнув у бік ноутбука. Рух був виважений, майже боязкий, наче він остерігався випадково розбити щось невидиме й надзвичайно крихке. — Магічна табличка?

Він трохи нахилив голову, примружившись.

— Чи артефакт для передбачень?

Дені фиркнула, намагаючись приховати раптову розгубленість, і з коротким стуком поставила чашку на стіл — про всяк випадок подалі від клавіатури.

— Щось на кшталт того, — відгукнулася вона, поправляючи волосся, що лізло в очі. — Якщо вдивлятися в цю штуку занадто довго, починаєш щиро ненавидіти життя. І людей. І себе заодно. Особливо по понеділках.

Він коротко хмикнув. Здавалося, концепція "артефакту, що псує настрій", була йому цілком зрозумілою.

Єн спробував податися вперед, переносячи вагу на здорову руку й спираючись на підлокітник. Шкіра на його обличчі натягнулася, видаючи біль, але вперта цікавість у очах виявилася сильнішою.

— А оці… — він звів погляд угору, до стелі, й кумедно зморщив носа. — Світлові кристали? Як ви їх живите? Магією?

Дені простежила за його поглядом і, не замислюючись, клацнула вимикачем на стіні. Кімната на мить занурилася в темряву, а потім знову спалахнула жовтавим електричним світлом.

— Лампочка, — пояснила вона просто.

— Вона без рун, — констатував він із дивним розчаруванням у голосі.

— Вона без душі, — погодилася Дені, знову сідаючи в крісло. — Але працює стабільно. Принаймні, поки я вчасно сплачую рахунки. Це її головна, і, мабуть, єдина чеснота.

Він буквально "обмацував" кожну річ поглядом, перевіряючи її на справжність. Його очі затрималися на пледі, що недбало звисав зі спинки крісла, потім перейшли на стопку нотних зошитів, де пожовклі сторінки стовбурчилися в різні боки. Він довго вивчав хаос дротів під столом, який у його очах, напевно, виглядав як коріння якоїсь рослини.

Він повільно провів кінчиками пальців по краю дивану, зчитуючи його історію через текстуру. Потім підвів очі на Дені — прямий, пронизливий погляд з-під неакуратного бронзового волосся.

— Ти — чарівниця, — промовив він раптом. Голос звучав спокійно, як констатація факту, що не потребує доказів.

Дені розвернулася до нього так різко, що ледь не зачепила ліктем чашку. 

— Ні. 

— Ти відчинила прохід між світами, — він не відступав, спостерігаючи за її реакцією.

— Це… — Дені судомно провела рукою по волоссю, заправляючи неслухняне пасмо за вухо. Пальці помітно тремтіли, і цей жест видав її з потрохом. — Це звучить значно пафосніше, ніж є насправді. Просто… збій. Помилка.

— Це неможливо, — так само незворушно підтвердив він. — Але я тут. Отже, це сталося.

Він вдивлявся в неї з такою зосередженістю, ніби намагався скласти докупи фрагменти мозаїки, які відмовлялися ставати на свої місця. 

— Я не знаю, як це працює, — випалила вона, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування напополам із панікою. — І, чесно кажучи, не маю жодного бажання в цьому розбиратися.

Вона міцно стиснула пальці в кулаки, ледь стримуючи бажання закритися від нього, схрестивши руки на грудях.

— Воно живе в тобі, — тихо додав Єн. — Я відчув це, щойно перетнув поріг. Сила, яка пахне холодом і озоном.

— Я не чарівниця, — відрізала Дені, і її голос пролунав жорстко, майже вороже. — Я композиторка, яка завалена дедлайнами, маю купу психологічних порушень і одну дуже специфічну проблему з дверима. Це весь мій «магічний» арсенал. Крапка.

Він мовчав, мабуть, перетравлюючи її слова. Потім ледь помітно кивнув, визнаючи її право на заперечення.

— У моєму світі кажуть, — він зробив паузу, підбираючи слова, — якщо прийшла відповідь, значить, було поставлене правильне питання.

Дені криво всміхнулася, дивлячись кудись повз нього, на тіні, що густішали в кутках кімнати. 

— Я навіть не впевнена, що про щось питала. Хіба що «чому я?».

Єн повільно перевів погляд у бік темного коридору. Його очі зупинилися на дверях, що тепер виглядали цілком звичайно. 

— Ти їх боїшся, — це не було питанням.

— Смертельно, — зізналася вона без вагань.

— Але ти їх відчинила.

— Це був імпульс. Один раз, — уточнила Дені, ніби виправдовуючись за власну необачність.

— Отже, зможеш ще. Якщо знадобиться.

Вона похитала головою, розглядаючи візерунок на лінолеумі. 

— Я не героїня, Єне. Я просто хочу, щоб усе це закінчилося.

Єн усміхнувся ледь помітно, кутиками губ. І у цій усмішці було лише тихе, гірке розуміння. 

— Я теж.