Глава четверта

Кров має свій особливий запах.

Густий, солодкувато-задушливий і нудотно теплий. Він наче осідає жирним шаром десь глибоко під грудьми, чіпляючись за легені з кожним вдихом.

Дені звернула на нього увагу не відразу. Спочатку світ звузився до власних слизьких, гарячих долонь. Потім був старий кухонний рушник у синю клітинку, який вона схопила, навіть не усвідомлюючи, коли встигла добігти до кухні й повернутися. І єдина думка, що вперто, по колу, ганяла в голові, наче заведена: «Тільки не тут. Тільки не в моєму коридорі. Тільки не на моїх руках».

Вона стояла на колінах прямо в калюжі крові, що вже встигла охолонути. Її домашні штани моментально потемніли від вологи. Дені рвучко, ламаючи нігті, розстебнула цупкі пряжки його куртки та короткими, небезпечними рухами кухонних ножиць розрізала залишки сорочки, оголюючи понівечене тіло. Тільки після цього вона з силою притиснула згорнуту тканину до розірваного боку чоловіка. Дихання збивалося на хрип, але пальці діяли впевнено, майже автономно від її заціпенілого мозку. Тиснути. Не відпускати. Стежити, щоб кров не розповзалася за краї тканини.

— Так… — видихнула вона, закусивши губу до болю. — Добре. Отак.

Голос прозвучав напрочуд рівно, наче належав сторонньому спостерігачу. Вона відзначила цю дивну відчуженість краєм свідомості й одразу відкинула — не час для аналізу.

Вона не питала себе, звідки знає, як зупиняти таку кровотечу. В пам'яті самі собою спливали кадри з десятків переглянутих медичних серіалів та корейських дорам, де герої в білих халатах робили неможливе. Вона просто механічно копіювала їхні рухи: перекладала рушник, тиснула всією вагою тіла, стискала щелепи так, що затерпли зуби, коли плечі почали горіти від напруги. Руки трималися. Зараз вона була сама собі головним лікарем у найдраматичнішій серії свого життя. А про те, що пальці почне трусити, як тільки адреналін спаде, вона подумає пізніше.

Чоловік під нею дихав важко. Його куртка була з темної, грубої шкіри, побита часом, і тепер її порізані краї безглуздо розійшлися в боки, відкриваючи вид на закривавлену шкіру. Крізь притиснуту тканину Дені відчувала неймовірний жар. 

— Не смій, — пробурчала вона під ніс, знову намацуючи ножиці й обережно підрізаючи краї сорочки. — Навіть не думай тут загинатися, чуєш?

Ножиці вислизнули з вологих пальців і з дзвінким брязкотом упали на підлогу. Глухий звук металу об паркет гострим лезом пройшов по її оголених нервах. Дені завмерла на мить, прислухаючись до квартири. Холодильник усе так же монотонно гудів. У ванній звичним ритмом капала вода. Ці побутові, безпечні шуми тримали її в реальності краще за будь-які заспокійливі.

Вона закінчила з пов’язкою, затягнула останній вузол бинта, зафіксувавши його так туго, як тільки змогла, і лише тоді важко підняла голову. Погляд сам собою, всупереч волі, ковзнув до розчахнутого прорізу дверей.

Там усе ще виднівся той самий провулок. Чужий. Мокрий. З іншого світу.

Дені різко підвелася і, не даючи собі часу на роздуми, вхопилася за дверне руків'я. Вона захлопнула двері одним потужним ривком, наче відгороджувалася від самої смерті.

Коліна нили, спина була мокрою від поту, що стікав між лопатками. Дені відступила на крок, потім на другий, обережно переставляючи ноги, наче боялася, що будь-який різкий рух знову прорве тканину простору. Вона зупинилася і кілька нескінченних секунд просто дивилася на знайому поверхню дверей зі старими подряпинами біля ручки.

— Все, — прошепотіла вона, заплющуючи очі. — На сьогодні вистачить.

Вона змусила себе розплющити очі й подивитися максимально уважно, чіпляючись за кожну деталь. Її коридор: вузький, захаращений коробками, зі знайомою тьмяною плямою світла від лампи на стелі. Жодних тіней і провулків. Тільки стіни, які вона знала напам’ять. 

І закривавлений чоловік у самому центрі її впорядкованого життя.

Дені не стала картинно притулятися до дверей чи безсило сповзати по стіні. Вона просто міцно заплющила очі й почала рахувати вдихи — повільно, зосереджено, стежачи за тим, як повітря важким обвалом доходить до самого низу легень.

Один. Два. Три.

Коли вона нарешті обернулася, чоловік усе ще лежав нерухомим пластом. Його грудна клітина ледь помітно, майже примарно підіймалася під шарами закривавленого лахміття.

— Гаразд, — зітхнула Дені, дивлячись на масштаб катастрофи перед собою. — Тепер ти. Найскладніша частина.

Вона нахилилася й підчепила його попід пахви, гарячково шукаючи хоч якийсь зручний хват. Він виявився набагато важчим, ніж можна було подумати, дивлячись на його виснажене обличчя: вага не тримала форми, тіло невблаганно тягло вниз, черевики з глухим звуком ковзали по підлозі. Вона тягнула його сантиметр за сантиметром, зупиняючись щоразу, коли підошва її власних капців з’їжджала на крові або коли пальці починали судомити від напруги.

— Ти міг би бути хоч трохи легшим, — процідила вона крізь зчеплені зуби, відчуваючи, як піт заливає очі. — Я тобі не вантажний кран.

Вітальня зустріла їх знайомим тьмяним світлом торшера, яке зараз здавалося неприродно затишним. Старий диван із потертою, вицвілою оббивкою стояв на своєму звичному місці, накритий картатим пледом. Дені дотягнула чоловіка до краю сидіння і, зібравши в кулак останні рештки сил, ривком перевалила його на диван. Вона обережно поправила його голову, щоб та не звисала під неприродним кутом, потім ноги, і ще раз прислухалася до його сиплого дихання.

Коли вона нарешті розтиснула пальці й відпустила його одяг, ноги просто підкосилися. Дені рухнула на підлогу прямо там, де стояла, спершись спиною об жорсткий бік дивана. Кілька нескінченних секунд вона просто дивилася в порожнечу перед собою, не маючи сил навіть кліпнути.

Тиша накрила квартиру різко, наче важка ковдра. У вухах тонко й настирливо дзвеніло, серце ніяк не могло впіймати нормальний ритм.

Дені повільно опустила погляд на свої руки. Вони були вкриті чужою, темною кров'ю. Вона ще зберігала залишки його тепла.

— От і все, — прошепотіла вона в порожню кімнату. — Ти тут. А я… я теж тут.

Вона конвульсивно стиснула пальці, ніби намагаючись через цей жест повернути собі відчуття реальності власного тіла. Потім важко підвелася і, не придумавши нічого кращого, машинально витерла забруднені долоні об штани, залишаючи на і так брудній тканині широкі багряні смуги. Дивне, тягуче передчуття, що ворухнулося десь глибоко під ребрами, вона розбирати не стала. Просто з силою відсунула його в найтемніший куток свідомості, на потім. Коли настане час для пояснень, яких у неї не було.