Глава дев'ята

Квартира зустріла їх густою, майже відчутною тишею. Десь за стіною глухо пролунали кроки на сходах, внизу здригнувся під’їзд від удару вхідних дверей, але тут, усередині, час ніби загруз у меду. 

Єн завмер на самому порозі. Він повільно повів поглядом уздовж коридору: шафа з подряпиною на дверцятах, знайома пляма світла, що незграбно сповзала по стіні... Усе було на своїх місцях. 

Дені пройшла повз нього, навіть не сповільнивши ходу. Вона опинилася посеред кімнати раніше, ніж усвідомила — вона залетіла в квартиру, не завагавшись ні на мить. Жодної паузи на порозі. Жодного судомного вдиху перед тим, як переступити лінію.

— Ти тепер заходиш першою, — тихо зауважив він, і в його голосі проковзнуло щось схоже на гордість.

— Не роби з цього велику подію, — буркнула вона, намагаючись приховати збентеження, і різко потягнулася до пакета. Вона вперто відводила погляд, але зрадницька куца усмішка все одно на мить торкнулася її губ.

Пакет голосно, на всю кімнату, шурхнув, коли Дені кинула його біля дивана. Свою куртку вона неохайно скинула на спинку стільця, наче разом із нею скинула з плечей залишки денної напруги. 

— Гаразд, — промовила вона, енергійно потерши долоні. — Переходимо до справді важливих справ.

— Їжа? — миттєво уточнив Єн. Він випростався, дивлячись на неї з таким виглядом, ніби готовий був штурмувати холодильник за першим же її сигналом.

— Ні, — вона кивнула на великий фірмовий пакет. — Настав час тобі нарешті зняти з себе ті китайські кайдани, які я тобі замовляла, і нормально оцінити обновки. У магазині все було занадто швидко й у метушні. Давай, міряй уже все разом, як повноцінний костюм.

Дені виудила з пакета просту темно-сіру футболку — ту саму, яку вони з таким боєм підібрали за його реальними плечима — і, не попереджаючи, кинула йому. Єн зреагував миттєво, з тією звіриною проворністю, яка зазвичай прихована за його зовнішнім спокоєм. Його рука зметнулася вгору коротким, майже непомітним рухом — м’яка тканина не встигла навіть почати свій політ вниз, як уже була затиснута в його пальцях. Він перехопив її без жодних зусиль, продемонструвавши таку ідеальну координацію, що Дені мимоволі затримала подих.

— Іди, перевдягайся повністю. Подивимося на результат.

Він слухняно рушив у бік ванної, забравши решту куплених речей. Двері за ним зачинилися тихо й майже чемно, залишивши Дені саму.

Вона знесилено впала на диван, нарешті скидаючи взуття. Стопи миттєво налилися свинцевою важкістю, приємно пульсуючи від втоми. Дені відкинулася на м'які подушки, щільно притиснувшись лопатками до спинки, і на кілька секунд просто заціпеніла, роздивляючись власне тьмяне відображення в темному склі телевізора. Цього разу вона не намагалася рахувати вдихи, щоб заспокоїтися, і не прислухалася до примарних шумів у коридорі. Вона просто сиділа й чекала, вбираючи в себе тишу квартири, яка нарешті стала безпечною.

За мить двері скрипнули, і коли Єн переступив поріг, Дені ліниво підвела голову і так і залишилася з напіввідкритим ротом.

Цього разу футболка й нові щільні джинси сіли на нього так, наче їх шили на замовлення за його мірками. Тканина м'яко обхопила розвороти плечей, чітко окреслила лінію ключиць і зробила його поставу ще більш гордовитою. Проте він все одно завмер посеред кімнати, дивно поєднуючи в собі природну силу хижака й кумедну людську ніяковість. Єн переступав з ноги на ногу, не зовсім розуміючи, як почуватися в речах, які вперше за весь час ніде не тиснули й не бовталися мішком.

— Що не так? — насторожено запитав він, моментально вловивши її заціпеніння. У його очах промайнула тривога.

— Усе так, — швидко випалила вона, струшуючи марево. — Просто... тобі личить нормальний одяг. Здається, людський світ тебе ще не зіпсував.

Він повільно підійшов до великого дзеркала в кутку. Довго й прискіпливо вивчав своє відображення, наче бачив цю нову версію себе вперше — без звичних завузьких рукавів. Нахилив голову, спостерігаючи за грою тіней на шиї, потім знову потягнув край тканини вниз, прислухаючись до власних відчуттів.

— У вас дивний одяг, — промовив він тихо, майже про себе. — Навіть коли він зручний. Він нічого не пояснює. Не говорить про те, хто ти, звідки прийшов і на що здатний. У нас так не буває. Кожна нитка, кожен колір чи пряжка мають значення і свідчать про твій статус або дім.

— У нас усе навпаки, — Дені байдуже знизала плечима, спостерігаючи за ним. — Тут одяг потрібен лише для того, щоб злитися з натовпом і щоб до тебе не лізли з зайвими питаннями.

Потім була черга примірки нової вітровки та нескінченної метушні зі складними подвійними змійками, які ніяк не хотіли слухатися його пальців. Але апогеєм став момент, коли Єн вирішив накинути об'ємне худі. Оскільки в примірочній він лише прикладав його, тепер удома він примудрився всунути руки в рукава, але забув витягнути зсередини великий об'ємний капюшон, який повністю закрив йому обличчя. Борсаючись під м'якою тканиною, наче в пастці, він абсолютно серйозно й глухо процідив з-під трикотажу:

— Дені... Цей тканинний мішок заблокував мені огляд. Це якийсь особливий вид вашого домашнього маскування?

Дені не втрималася.

Сміх вирвався з неї різко, нестримно, наче лавина. Вона аж зігнулася навпіл, закриваючи обличчя долонями, і сміялася до кольок у боці, до сліз, відчуваючи, як оця важка крижана брила, що роками росла в її грудях, нарешті дає тріщину і розсипається на дрібні друзки. Єн спершу завмер у цій незграбній позі, наче наосліп намагаючись знайти вихід із власного одягу, а потім, виплутавши голову, теж здригнувся. Він засміявся хрипко, трохи невміло, але щиро, не намагаючись зберегти свою звичну воїнську незворушність.

— Я щось зіпсував? — видавив він крізь сміх, нарешті виплутуючись із м’якої тканини.

— Так, — видихнула вона, витираючи очі кулаками. — Ти щойно вщент зруйнував одну дуже серйозну конструкцію. Мою впевненість у тому, що все це — кошмар.

Вони сиділи на дивані просто серед розкиданого нового одягу і чеків. Тепле, жовтаве світло торшера м’яко обволікало кімнату, роблячи кути не такими гострими. Телевізор продовжував щось тихо бурмотіти на фоні, показуючи якісь яскраві картинки, які тепер здавалися абсолютно неважливими.

— Дякую тобі, — раптом промовив Єн. Його голос миттєво втратив іронію, став глибоким і оксамитовим.

— За одяг? — Дені спробувала перевести все в жарт, але не змогла.

— За двері, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі. — І за те, що ти знайшла в собі сили вийти за них разом зі мною.

Дені повільно опустила погляд, зосередившись на тому, як її пальці виводять невидимі візерунки по шорсткому краю пледа.

— Не звикай до цього, Єне, — прошепотіла вона, і в її голосі знову прокинулася та сама стара тривога. — Я не дуже надійна опора. Я можу зламатися будь-якої миті.

— А я нікуди не біжу, — спокійно відповів він, і в цьому простому твердженні було стільки непохитної сили, що Дені нарешті дозволила собі видихнути.

І саме в цю мить чотири стіни, заставлені музичним обладнанням і нотами, перестали бути просто місцем, де можна сховатися від зовнішнього світу.

Ця квартира знову стала домом. Справжнім.